Інна Романівна Совсун - біографічна довідка та перші кроки на посаді першої заступниці Міністра освіти та науки
Інна Романівна Совсун народилася 21 вересня 1984 року у Харкові, там саме закінчила школу.
У 2005 році отримала ступінь бакалавра політології в НаУКМА. Магістерську програму продовжила з того самого напрямку та отримала диплом магістра політології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. У 2006–2007 роках навчалася в Лундському університеті (Королівство Швеція), де отримала звання магістра з Європейської політики.
Займалася дослідженням вищої освіти та науки. До призначення на посаду в міністерстві очолювала некомерційний аналітичний центр «Центр дослідження суспільства», одним з ключових напрямів роботи якої є аналіз освітньої політики.
У 2009 році працювала менеджером освітніх проектів у ВГО «Громадянська мережа «ОПОРА».
З 2007 року активно займалася громадською діяльністю у соціальних рухах та організаціях.
Володіє англійською та французькою мовами. Наукові інтереси — політика та соціологія освіти, трансформації міського простору, глобалізація та суспільство.
Інна Совсун - перша заступниця Міністра освіти та науки. 29 років. Звикає до свого кабінету у Міністерстві освіти.Тут кілька кімнат. У кабінеті душ, біде, вмонтована кухня з холодильником і напоями.
Ремонт і меблі від попередника Євгена Сулими. Залишилася і спеціальна кнопка під столом. Вхідні двері відчиняються лише тоді, коли на неї натискаєш.
У спадок також залишився спеціальний пристрій, який може глушити запис розмови.
Помічниця заступниці Міністра розповідає, попередник приходив забрати телевізор і килим.
Інна Совсун випускниця Києво - Могилянської академії. Навчалася у Швеції і Британії. До того була в організації, яка стежила за роботою цього ж Міністерства.
Каже, крім розкішного кабінету її вразило, скільки дозволів і підписів має надавати перший заступник Міністра. Наприклад, ректори мають отримати дозвіл на проходження студентами онлайн курсів.
Тепер у неї є план, як це змінити. Спочатку паперообіг перевести в елетронне листування.
Вона єдина з урядників, хто оприлюднив план дій на перші 100 днів роботи. Кожного тижня звітує на фейсбук сторінці про свої результати.
Інна Совсун, Міносвіти:
«Коли приходиш в міністерство, враження, що тобі дали зламаний велосипед»
Я твердо переконана, що міф про те, що «талант проріжеться», є дуже шкідливим для нашого сприйняття того, що треба робити з освітою. Я б дуже хотіла, щоб цей міф і багато інших міфів довкола освіти зрештою розвіювалися. Тому що одна квітка може прорости випадково, вітром могло занести, але щоб виростити красивий сад – потрібно багато працювати і чітко знати, що ти робиш.
Поясню на прикладі рівень нераціональності того, що зараз відбувається в Міністерстві. Одного дня мені приходить лист від ректора одного з національних університетів. Лист був такого змісту, що в даному університеті мала відбутися студентська конференція і що один із студентів не може взяти в ній участь, тому в листі просять дозволу даному студенту взяти участь у науковій конференції по Skype. Коли я отримала даний лист – дивилася на нього 3 хвилини, спершу всерйоз думала, що мене хтось розіграв. Не може ректор серйозного університету запитувати дозволу, щоб студент взяв участь у конференції по Skype. Потім я зрозуміла, що цей лист справжній, бо там стоїть печатка і все інше. Отже, що відбувається далі і як працює бюрократична машина. Отримавши цей лист, після 3 хвилин ступору, я пишу на ньому прізвище та ім`я керівника департаменту вищої освіти, який відповідає за це. Передаю цей лист назад своєму секретареві, секретар реєструє цей лист в базі, після цього передає в загальний відділ. Загальний відділ передає начальнику департаменту вищої освіти. Начальник департаменту вищої освіти отримує лист, прочитує його, визначає, який відділ цим має займатися, перереєстровується цей лист його секретарем на начальника відділу. Цей лист отримує начальник відділу, прочитує його, визначає, який виконавець має писати відповідь. Виконавець отримує, прочитує і готує відповідь, що не заперечується, щоб даний студент взяв участь у конференції по Skype. Далі цей лист проходить по тому ж маршруту до мене, я його підписую, передаю секретареві, щоб він його відправив у відділ експедиції і лист йде назад до університету. І таких листів тисячі.
Коли ви запитаєте, чому реформи в цій країні рухаються поволі, я скажу – тому що міністерство має погоджувати участь студентів через Skype у наукових конференціях. І насправді це страшна проблема, бо ти розумієш, наскільки неефективно витрачаються – ресурси і людські, і паперові – тому що ці стоси паперів щоразу травмують мою економічну свідомість. І наскільки недоречно налаштовано багато процесів в нашій державі. Наскільки повільною, інертною і неефективною є ця державна машина. І наскільки поволі вона може працювати, і наскільки погано налагоджені в ній процеси.
Насправді проблема часто не в самому умислі, проблема в тому, що процеси налаштовані таким чином, що ефективно працювати неможливо. З моєю хорошою знайомою, яка зараз працює заступником міністра культури, Олесею Островською-Лютою, ми якось дійшли до висновку, що якщо ти прийшов у міністерство з добрими намірами з якогось іншого середовища і ти дійсно хочеш щось хороше зробити, в тебе таке відчуття, що тобі дали поламаний велосипед. Ти не дуже добре вмієш на ньому їздити, тому що до цього ти їздив на мотоциклі. Ти намагаєшся цей велосипед відремонтувати, водночас кудись доїхати, і при цьому в тебе хтось кидає каміння.
Окрім очевидних недоліків і процедурних проблем в нашій державній машині дуже часто бракує уяви. Це бюрократія, котра мислить категоріями підготовки підзаконних актів, підготовки нормативів, розробки законопроектів і так далі. Вона вкрай рідко спроможна чітко сформувати великі стратегічні цілі і побачити в тому, що вона робить, людину, на яку вона спрямовує свої дії. Це біда нашої бюрократії, котра не має сміливості спробувати уявити якусь іншу реальність, спробувати помислити і розробити план дій, щоб цієї реальності досягнути. Насправді я з цим стикаюся щодня,тому що коли я пропоную якусь ідею, то знайдеться 15 пояснень, чому це складно зробити. Коли я чую подібні аргументи, я згадую одну фразу, яку я почула півтора роки тому на стажуванні в Британії. Ця фраза одного британського політика, якого звали Джон Свіфт.
Суть полягає в тому, що замість того, щоб запитати: «Чому?», – запитайте: «Чому б і ні?». Це саме той аргумент, який постійно треба повторювати, прокручувати в голові і нав`язувати людям, які тебе оточують.
Якщо нашій бюрократії бракує уяви, то мені здається, що більшою проблемою є те, що суспільство часто має аж надмір цієї уяви і має аж надто чітке розуміння того, що і коли треба робити. Суспільство часто думає, що рецепти вирішення складних проблем є дуже простими: треба поміняти закони, політиків, Верховну раду, президента – і після цього все зміниться. Надто часто при цьому всьому суспільство саме мало готове до того, щоб мінятися, щоб ініціювати зміни, для того, щоб розробляти детальний план цих змін. І надто часто ці зміни, котрі пропонуються суспільством, носять або однобокий характер, або неповний, або дещо мрійливий. Це непогано. Мріяти – це добре, мріяти – правильно, мріяти – необхідно. Але важливо ще ці мрії перекладати на мову політики, на мову законодавства для того, щоб зрештою отримати якийсь результат.
Якщо говорити про освіту, то так само я чую дуже часто багато простих і очевидних рішень, що треба зробити з системою освіти. Нам треба дати університетам більше автономії. Здається, що цю тезу чули вже всі за останні 5 років. Давайте згадаємо ректора Податкової академії пана Мельника. Ви впевнені, що хочете давати йому автономію? Ні, не хочете. Що тоді робити? Тоді треба придумувати якісь противаги. Насправді це один із прикладів, який демонструє, що прості рішення – це не вихід, прості рішення часто можуть бути оманливими і справляти враження таких, що значно спрощують всю процедуру. А потім, коли раптом щось не працює, треба знайти інше просте рішення для того, щоб вирішити проблему. Я думаю, що це не так. Я впевнена, що складні проблеми потребують складних підходів. Ми не повинні шукати прості рішення, ми повинні розуміти складність цієї системи, складність підходів до вирішення тих проблем, які у нас вже накопичилися вже роками.
Дуже часто говорять про те, що у нас погана освіта, погана школа, погані вчителі, погане Міністерство освіти і науки.
Насправді освіта – це справа не лише освітніх установ. Це справа окремих індивідів, це справа батьків, які повинні дбати про освіту своїх дітей, це справа окремих дітей, це справа окремих дорослих.
Це справа самодисципліни кожного з нас. Треба постійно розвиватися і не переривати цей процес. Це не значить, що освітні установи не треба міняти. Але треба пам’ятати, що рівень освіти не зміниться, якщо ми будемо сподіватися, що школа чи університет вирішить всі проблеми. Індивідуальна мотивація є так само критично важливою. З іншого боку, я не думаю, що питання настільки спрощено, що потрібна лише індивідуальна мотивація. Тому що насправді освіта – це справа всього суспільства. Суспільство повинно бути зацікавленим в підвищенні рівня освіти кожного. Недостатньо забезпечити дитині якісний рівень освіти. Тому що забезпечивши хороший рівень освіти для своїх дітей, ви не зможете їх убезпечити від зустрічі з тими людьми, які отримали погану освіту. Ви не зможете їх убезпечити від зустрічі з лікарем, який купив свій диплом. Ви не зможете їх убезпечити від зустрічі з людиною, яка взагалі не отримала диплом і взяла зброю для того, щоб воювати проти держави. Ці всі речі потрібно пам’ятати і не думати, що ми зможемо вирішити проблему тільки на індивідуальному рівні. Ми повинні дбати не про підвищення рівня освіти окремих людей, а про підвищення освітнього рівня суспільства в цілому.
З іншого боку, дуже часто ми чуємо міфи про те, що в ХХІ столітті освіта – це веселий, радісний, цікавий процес. Все дуже просто, бо є сучасні технології, є комп’ютери. І це правильно, дійсно надто часто, коли наші діти приходять в школу і бачать підручники з картинками 30-літньої давності, і в їхній уяві це співвідноситься з картинками яскравих мультиків або комп’ютерних ігор. Звичайно ж, підручники програють. Дітям нецікаво вчитись. Тому, безумовно, освіта має бути більш цікавою, більш захопливою. З іншого боку, це теж зробити не так просто, тому що освіта, окрім того, що це весело, це так само і складно. Це процес, який потребує серйозної самовіддачі і серйозної концентрації. Тому уявлення про те, що у нас ХХІ століття і підходи мають кардинально змінитися – не спрощує процес. Тому що як би там не було, коли ти йдеш до лікаря, ти хочеш, щоб він знав напам`ять свій матеріал. Не просто пам`ятав, не просто розважався в університеті, не просто використовував технології при навчанні, а щоб він знав те, що він робить. Для того, щоб людей мотивувати учитися, недостатньо зробити красиві картинки. В будь-якому випадку це все рівно залишатиметься складним процесом. Це все рівно буде тривалим процесом. Щоб люди були вмотивовані розвиватися, необхідно бачити, що ця освіта їм щось дає.
Давайте подивимося на людей на телебаченні. Хто з них досягнув успіху через свою освіту? Їх вкрай мало. Якщо ми подивимося на Верховну раду, на зірок чи ще когось , то надто рідко ми бачимо людей, що досягнули успіху через те, що у них була якісна освіта. І це теж велика проблема. Через це діти втрачають мотивацію навчатись, через це студенти йдуть до університету для того, щоб отримати диплом , а не знання. Через це ми зрештою отримуємо суспільство, яке не зацікавлене саме в собі. Суспільство, що не цікавиться, як йому розвиватися та куди йому рухатися. Воно цікавиться, як здобути гроші, але не цікавиться, що має стояти в основі цього. Не цікавиться окремою людиною і її саморозвитком.
Тому я переконана, що наявність рольових моделей, наявність людей, які будуть демонструвати, що завдяки своєму рівню освіти вони щось здобули – це так само важливо. Це так само важливо, як правильні управлінські рішення, як хороші вчителі в школах, як класні підручники. Ми повинні пам’ятати про те, що це освіта – це складно, що буде багато спротиву на цьому шляху. Але разом з тим, якщо ми будемо пам’ятати про ці складнощі, але запитувати себе: «Чому б і ні?», - то зрештою ми побудуємо інший світ, в якому нам всім хотілося б жити.
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
