 Колись його будні, як і в багатьох казанківців, були сповнені звичних людських турбот: затишок власної оселі, виховання дітей, мирна праця на рідній землі та плани на майбутнє. Проте коли над Україною нависла загроза, Вадим Георгійович Парнак без вагань змінив звичне життя на суворі будні військової служби, ставши щитом для своєї родини, своєї малої батьківщини та всієї суверенної держави.
Бути військовослужбовцем у часи випробувань – це щоденний тихий подвиг, самопожертва та готовність дивитися в очі небезпеці заради того, щоб над Казанкою і кожним українським містом майорів рідний синьо-жовтий стяг. Його життєвий вибір є прикладом справжнього, не галасливого патріотизму, який гартується в діях, а не в словах.
Вадим, знаючи ціну родинного тепла як ніхто інший – адже сам пройшов школу прийомної дитини, – ще у 2008 році разом із дружиною Валентиною створив дивовижну сім'ю, де знайшли тепло, затишок та батьківську опіку прийомні діти. Коли людина знає ціну родинного вогнища, вона готова віддати за нього все.
На момент початку повномасштабного вторгнення він виховував трьох дітей. Закон давав йому повне право залишатися в тилу, обіймати синів і доньок та жити мирним життям. Але Вадим Георгійович обрав інший шлях – шлях оборонця.
Він пішов на фронт не вперше – за його плечима вже був бойовий досвід у часи АТО, за який він заслужено отримав державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Тоді він, будучи командиром відділення зв’язку та обслуговуючи дві реактивні батареї українських «Градів», проявив неабияку мужність на Дебальцевському плацдармі.
У перші роки повномасштабної війни Вадим Георгійович (позивний «Єгер») обіймав посаду головного сержанта роти вогневої підтримки 3-го батальйону 123-ї окремої бригади (190-й окремий батальйон тероборони). Його зброя в підрозділі аеророзвідки була «очима» нашої армії, які бачать крізь туман війни, вираховують ворога та рятують життя побратимів. Це була щоденна титанічна та ризикована праця, де кожна секунда — на вагу золота.
Фронтові дороги «Єгера» перетнули Миколаївський, Херсонський, Донецький, Запорізький напрямки… Війна без пауз. Але був у ній момент, ущент наповнений драматизмом, відчаєм та твердою розсудливістю, який назавжди закарбувався в його пам’яті. Була секунда між життям і смертю, коли Вадим відкрито дивився їй в очі.
…Весна 2024 року. Острів Козулистий у дельті річки Дніпро став місцем запеклих боїв та зіткнень, коли росіяни здійснювали нескінченні спроби висадки свого десанту з метою створення власного плацдарму й подальшого закріплення на правобережжі. Під час одного з контрдиверсійних заходів Сил оборони України відбувалася чергова нічна висадка на острів. Навколо – суцільний вогонь: дрони, артилерія, бій на мінімальних дистанціях. Людей бракувало, боєкомплект танув. Вадим кричав побратимам крізь гуркіт вибухів так, що повністю зірвав голос – йому було життєво важливо чути кожного свого бійця.
У якийсь момент бій зійшов на відстань подиху. Після чергового прильоту снарядів Вадим встиг забігти до напівзруйнованої будівлі, але… знепритомнів. Коли прийшов до тями, лежав без автомату, лише з ящиком набоїв поруч. Раптом – кроки. Чужа форма, чуже взуття. Ворог навів на нього зброю. Секунда – і все могло закінчитися. Смерть або полон. Черговий вибух… Уламок снаряда поцілив у ворога. Той завагався. І тоді «Єгер» побачив у його очах такий самий людський страх. Спокійно, без крику, Вадим заговорив першим: пояснив, що якщо зараз почнеться стрілянина – артилерія накриє обох.
Вадим запропонував йому єдиний шанс вижити – здатися в полон, щоб отримати професійну медичну допомогу а потім піти на обмін. Ворог, якого пізніше назвали «Ванькою», повірив. Вони вийшли разом. Зв’язок по рації приголомшив побратимів – на тому кінці настала тиша. Лише згодом Вадиму показали офіційну доповідь: командуванню було подано рапорт, що «Єгер» — «двохсотий». Кажуть у таких випадках, що людина народжується в сорочці. Вадим Георгійович народився в ній двічі.
До речі, той самий полонений росіянин згодом кардинально змінив свої погляди. Зрозумівши примарність кремлівської ідеології, він відмовився від обміну і став на бік України, вступивши до легіону.
Сьогодні «Єгер» несе службу на посаді начальника контрольно-технічного пункту, а найвищою нагородою на цій війні вважає не ордени, а - живі побратими та вибір, за який не соромно перед самим собою, казанківцями, своєю родиною та дітьми.
(При написанні допису використані матеріали з вільних джерел,
зокрема сайту 123-ої бригади ТРО)
Запрошуємо переглянути інші тематичні матеріали з Баштанка НЕТ:
Джерело публікації
|
