 Справжнє щастя не має розкладу – воно приходить тоді, коли душі готові його прийняти. Сергій Вовченко, житель села Новоданилівка Казанківської громади, зустрів свою кохану Світлану вже у зрілому віці. За плечима в обох уже був досвід невдалого шлюбу, розчарувань і життєвих іспитів. Але доля подарувала їм одне одного, наче тиху гавань перед великою бурею.
До війни Сергій мав мирну, але надзвичайно відповідальну та сувору професію – 24 роки він віддав службі в Казанківській виправній колонії №93, де працював начальником зміни. Маючи звання старшого прапорщика, він звик до дисципліни, порядку та взаємопідтримки. Ці чоловічі якості невдовзі знадобилися йому на зовсім іншому, кривавому фронті.
Їхнє зі Світланою щастя спалахнуло яскраво, але часу на спокійне спільне життя було обмаль. 5 травня 2022 року закохані офіційно розписалися, а вже за дев’ять днів, 14 травня, Сергій був мобілізований. Солдат на псевдо «Сірий» став до лав 22-ї окремої механізованої бригади на надскладну й небезпечну посаду водія.
Водії в армії – це «артерії» фронту, які під обстрілами возять БК, особовий склад, поранених. Його «зброя» – це кермо, а його поле бою – розбиті артилерією дороги війни, які водили Сергія найгарячішими точками: оборона Миколаївщини, Херсонські степи, Чернігівський та Сумський напрямки.
«Знаєте, на війні буває різне. Але найважче – це возити «на щиті» (вантаж 200). Коли ти везеш своїх хлопців, з якими ще вчора ділив хліб, курив одну сигарету і будував плани, дивишся на дорогу, а перед очима їхні обличчя. Це такий вантаж, який везеш не в машині, а на власному серці, і він залишається з тобою назавжди», – щемливим ділиться воїн.
Він став учасником історичної Курської операції. Саме там, під час важких ворожих обстрілів у районі населеного пункту Суджа, стався епізод, який побратими і досі згадують зі сльозами на очах. Ховаючись в укритті від снарядів, бійці випадково натрапили на покинутий старий баян. Сергій, чиї пальці за роки війни звикли лише до керма та зброї, узяв інструмент і почав грати. Над підземеллям, перекриваючи гуркіт вибухів, полилася жива, незламна музика. Бійці затамували подих. У той момент кожен із них відчув неймовірну гордість: «Нас вбивають, намагаються знищити, а ми граємо і співаємо, жартуємо навіть в окопах. Ось яка ми нація!»
Попри постійну небезпеку, Сергій та Світлана цінують кожну мить разом. Короткі, вистраждані відпустки, це подружжя намагається проводити у подорожах Україною. Вони жадібно відкривають для себе нові куточки рідної землі, наче надолужуючи час, який у них украла війна.
Сьогодні Сергій продовжує свій бойовий шлях на Харківському напрямку. Він вже старшина, начальник підрозділу матеріального забезпечення своєї бригади. За мужність і віддану службу воїн має заслужені відзнаки від командування. Війна для нього та побратимів триває вже надто довго, і воїн чесно каже: «Хлопці втомилися від війни. Але кожен їз нас розуміє, що людська, виснажлива втома від років в окопах та під обстрілами не може бути причиною оголити фронт. Адже за спиною кожного з нас – рідні, кохані люди та дорогі серцю місця, які не можна віддати на поталу ворогу».
А вдома Світлана не просто чекає на чоловіка – вона стала його надійним волонтерським тилом. Жінка активно допомагає військовій частині Сергія, продаючи свої неймовірні рукотворні вироби, вишиті нитками та бісером. За таку самовідданість, силу духу та непохитну допомогу армії командування частини нагородило Світлану нагрудним знаком «Берегиня Воїна». Чекаючи чоловіка з кожної поїздки, з кожного виїзду « на нуль», вона вишила для нього дві українські сорочки. У кожній нитці – молитва, у кожному візерунку – віра.
Низький уклін Сергію за мужність, а Світлані – за вірність та підтримку!
Запрошуємо переглянути інші публікації:
Джерело публікації
|
