|
 Українські батьки часто нарікають на те, як дорого коштує наша «безкоштовна» освіта. Між тим у світі існують різні види «безкоштовного» навчання, що можуть стати прикладом для нашої країни. А тим часом Верховна Рада затверджує проект нового Закону «Про освіту», що має наблизити нас до освіти світового рівня. Тетяна Єфімова, керівник проекту EduPay, розповідає про те, на яку «безкоштовність» краще рівнятись Україні і чи туди нас приведе новий Закон.
1. Скільки коштує «безкоштовна» освіта в світі?
Німеччина
Там немає благодійних внесків, зборів на ремонти, щомісячної оплати за школу. Але ж у деяких школах батьки самостійно купляють підручники та додаткові матеріали для занять. Безкоштовна також більшість гуртків та спортивних секцій при школах. Батьки витрачають свої кошти тільки на екскурсії та поїздки, що організовує школа. Крім того, платним є й так звана група подовженого дня та харчування (біля 3 євро за обід). Малозабезпечені родини отримують від держави знижки на платні послуги чи навіть повністю звільняються від оплати, в залежності від суми доходу родини. Звичайно, паралельно існують приватні платні школи, найчастіше з авторськими методиками викладання. Дошкільна освіта для маленьких німців досить дорога, та обходиться родині не менше ніж 160 євро за відвідування садочка та 60 євро за харчування. Доля загального фінансування освіти у Німеччині складає біля 6,2% ВВП.
Запрошуємо переглянути:
- Українській освіті потрібна евтаназія;
- Ситуація в профтехосвітній галузі просто катастрофічна, такого не було в жодні попередні роки;
- Опір системи: куди рухається освіта?
Англія
Державна безкоштовна освіта в Англії доступна для дітей, віком від 3 років. Спочатку діти відвідують дитячі садочки, а з 7 років - школу. У школі батьки сплачують за харчування, шкільну форму та гуртки. Все інше – безкоштовне. У більшості навчальних закладів існують так звані черги й дітей записують до них завчасно. Коли дитині виповнюється 3-4- роки батьки отримують від держави на забезпечення навчання спеціальні ваучери. Кожна родина може розпоряджатися ними за своїм бажанням – використовувати як оплату за відвідування дитсадочка за повний день, чи за деякі заняття. В Англії дуже поширена благодійна діяльність, що керується батьківськими комітетами. Але гроші тут не збирають, а намагаються заробити: влаштовують змагання, різноманітні заходи. Частину зароблених грошей сплачують дітям, що брали участь, частину – здають у фонд школи, а частину можуть віддати на благодійні цілі. Доля фінансування освіти складає в Англії 5,3% ВВП.
США
У США державні школи теж безкоштовні. Фінансування цих шкіл відбувається з міського податку на нерухомість. Саме тому на рівні шкіл існує розподіл, бо фінансування школи з багатого району буде більшим від фінансування шкіл у бідних районах. Тому батьки мають вирішувати – чи переїжджати їм до дешевого району, але навчати дитину в приватній школі, або жити в дорогому районі й навчатись в безкоштовній школі. В муніципальних школах батьки все ж таки витрачають власні кошти на освіту. До початку навчання сплачується реєстраційний збір за ведення особистої справи, перевірку тестів, тощо. Далі батьки вносять заставу, розмір якої школа визначає самостійно. Ці гроші зберігаються на офіційному рахунку школи упродовж усього навчання та повертаються по закінченні закладу. Крім того на депозит школи з «поточним рахунком» дитини вносяться гроші, з яких школа списує додаткові витрати (поїздки, театри, додаткові заняття, придбання шкільних аксесуарів, тощо) При цьому більшість додаткових занять, гуртків та спортивних секцій все ж таки безкоштовні. Цікаво, що в США існує традиційне волонтерство серед батьків, які ведуть у своїх школах безкоштовні гуртки для дітей. Оплата труда вчителів в багатьох штатах визначається складним методом з урахуванням якості знань учнів. Витрати на освіту в США складають біля 7,6% ВВП.
Фінляндія
Зразок сучасної середньої освіти – фінська школа - зовсім безкоштовна. Тобто повністю – від харчування та підручників до будь-яких речей, що батьки зазвичай купують для початку занять: зошитів, ластиків, олівців. Величезний державний освітній бюджет забезпечений чималенькими загальними податками в державі. Це безумовно надає підстави для повноцінного охоплення дітей базовою середньою освітою. Між тим розмір витрат на освіту у Фінляндії навіть менше, ніж в інших країн і складає 5,9% від ВВП.
Тож якість освіти забезпечується тут не тільки ефективним фінансуванням. Головне – це досить високі заробітні плати вчителів та їх не менш висока відповідальність за якість навчального процесу. І насправді – контракт з вчителем тут укладається тільки на рік і на літо педагоги не рідко залишаються без зарплати. Вчитель повинен продемонструвати свою високу кваліфікацію, якість навчання, догодити батькам, дітям і директору, щоб з ним було продовжено угоду. Між тим така суворість відношення до вчителів не знижує попит на цих фахівців і у педвузи триває конкурс десятеро на одне місце. Важливо, що тут немає обмежень щодо освітніх програм, і кожен вчитель має можливість розкрити свій творчий потенціал.
Канада
У Канаді державна середня освіта є безкоштовною. Держава витрачає на освіту 6,8% ВВП. Це складає біля 11 607 $ на одного учня на рік. Так, як і в США фінансування шкіл тут прив’язане до житлових районів, тому чим дорожчий район, тим краща школа. Всі додаткові гуртки та секції поза школою є платними. Тільки біля 5% складають приватні школи. Більшість приватних шкіл – це школи для дітей з особливими потребами, релігійні школи. І тільки маленький відсоток – це «круті» та дуже дорогі школи, в яких, як правило, навчаються іноземці. Канадці ж віддають перевагу звичайним муніципальним школам. Більшість дитячих садочків Канади приватні родинного типу для 6 – 9 дітей влаштовані у будинку самої виховательки. Рідше зустрічаються великі приватні садочки, які можуть отримувати від держави субсидії, ще рідші – державні дитсадки, до яких вже не так просто потрапити й треба записуватись у «листи очікування».
Ізраїль
Ізраїльські державні школи теж надають безкоштовну освіту. Доля державного фінансування освіти тут складає 7,4% від ВВП. Але батькам доводиться сплачувати за екскурсії, підручники, додаткову освітню програму ТАЛАН та позакласні заходи. Держава суворо контролює розмір всіх додаткових витрат, встановлює їх максимальні суми та надає можливість малозабезпеченим сім’ям отримати безкоштовно ці послуги. Важливо, що додатковими заняттями не можуть бути ті ж самі предмети, що викладаються у школі. Батьки сплачують на початку року за комплект підручників. Але майже вся вартість цих підручників повертається через рік при здачі їх у зворотній фонд бібліотеки школи. EduPayпорівняв вартість шкільних заходів, перевівши цифри в шекелях на звичайні для нас гривні.
Китай
Найдорожча освіта в китайських школах. Безкоштовною тут є початкова освіта, а тільки з 2008 року - неповна середня школа. Усі інші рівні освіти в Китаї платні. Чим більше престижна школа – тим вища оплата. В школах великих міст навчання за 1 семестр може коштувати біля 5 тисяч доларів. Середні китайські сім’ї витрачають майже третину свого бюджету на навчання дитини. Зважуючи на кількість дітей у класах, наявність великих приміщень, безліч спортивних майданчиків при школах, держава дуже добре фінансує всі навчальні заклади в питаннях, що стосуються ремонту приміщень та оновленню обладнання. Загальний рівень бюджетного фінансування складає тут 4% від ВВП.
Підсумуємо, що рівень «безкоштовності» у кожній країні різний. Десь бюджетом забезпечені майже всі освітні сфери, а десь фінансується тільки утримання будівель навчальних закладів та оплата праці вчителів. Розбіг «безоплатності» освіти коливається від фінської до найдорожчої китайської моделі.
Проте у кожній країні світу залишаються сфери освіти чи додаткові сервіси, що фінансуються за батьківський кошт. Пояснюється це досить просто, адже будь-які батьки завжди хочуть надати своїй дитині трохи більше ніж в неї вже є. Тому, навіть у випадках, коли держава фінансує все, що треба дітям, батьки все одно знайдуть, що б можна було зробити для дітей ще за свої кошти.
Звичайно, не варто копіювати ту чи іншу закордонну модель фінансування освіти. Навіть найкрутішу ідею, щоб вона надала ефект, треба використовувати з умом. Отже, зважаючи на «наболілі» проблеми, маємо виділити зі світового досвіду корисні для нашого сьогодення фінансові кейси:
1. Чітка законодавча визначеність: що саме є безкоштовним і фінансується державою, а що фінансується з інших джерел.
2. Відсутність корупційних складових та зловживань при розподілі бюджетних коштів.
3. Залежність оплати праці вчителів від якості знань учнів.
4. Державна підтримка малозабезпечених родин не тільки в частині харчування дітей, але й при отриманні додаткових освітніх сервісів, шкільних заходів, тощо.
5. Прозорість та офіційність будь – яких батьківських витрат на користь навчальних закладів.
6. Державний контроль додаткових освітніх сервісів та їх вартості.
7. Безкоштовна волонтерська допомога батьків при організації гуртків та секцій.
8. Освітній ваучер, що надається як державне фінансове забезпечення освіти конкретній дитині й створює модель фінансування окремої особи, а не закладу.
2. Україна: «безкоштовність» освіти в новому Законі «Про освіту»
Ситуація, яка склалась в Україні з «безкоштовною» освітою йде всупереч з усією світовою практикою.
Навчальні заклади у нас теж отримують бюджетне фінансування. У 2009 році об’єм виділених коштів досягав 8,2% від ВВП. До 2015 року відбулось їх поступове зменшення до 6,4% ВВП.
Між тим цей рівень фінансування, достатній за світовими параметрами, не відповідає ні рівню утримання приміщень навчальних закладів, ні рівню якості освіти. Це свідчить про низьку ефективність їх використання в Україні. І дійсно, для того, щоб у садочках та школах не протікали дахи, працювали туалети та не промерзали стіни фактичне утримання відбувається з залученням батьківських коштів. Не прозоро, з порушеннями законодавства. Держава не контролює і не несе відповідальність за цей процес.
Платна додаткова освіта, що з кожним роком поширюється в країні, свідчить про те, що батьки самостійно оплачують кваліфіковану педагогічну працю, спрямовану на здобуття якісної освіти їх дитьми. Фінансування оплати праці вчителів, яке бере на себе держава, не відповідає світовим нормам, рівню прожиткового мінімуму, обмежує підвищення кваліфікації та зростання творчої активності педагогів.
Тому, з одного боку, в країні створився паралельний ринок праці освітян, які вже не покладаються на зарплату, що гарантує держава. А з іншого боку, мало хто з батьків школярів покладається на державну освіту, більшість звертається до репетиторів.
Ці фінансові потоки не обґрунтовані нормативно, ніяк не оподатковуються і складають ще один прошарок тіньової економіки країни.
Тож зазначена на папері «безкоштовність» насправді обертається поганими умовами навчання, низькою якістю освіти, незадоволеністю оплатою труда педагогів та скаргами батьків, що з року в рік утримують комунальні навчальні заклади за власні кошти.
Що змінює в фінансуванні освіти новий Закон «Про освіту»?
Проект Закону приділяє велику увагу новим цілям та методам освіти. Проте чи забезпечуються у ньому зміни фінансових складових, що виправили б теперішні проблеми? Адже, ні введення 12 – річного навчання, ні «академічна доброчесність», ні сертифікація педагогів не усувають готівкові «побори» у навчальних закладах, не дозволять громаді контролювати розподіл бюджетних коштів, не гарантують 100% забезпечення потреб навчальних закладів та підвищення ефективності використання бюджетних коштів.
Уже в першому розділі нового закону дається визначення, що саме мається на увазі в Україні під «безоплатною освітою». Кожен з батьків зрадіє, прочитавши про те, що це освіта, «здобуття якої оплачується коштом видатків Державного бюджету або місцевих бюджетів в обсягах, що не передбачають витрат для її здобувача» (стаття 1, розділ 1).
Зрозуміти чи дійсно новий закон забезпечить сто відсоткове покриття будь-яких витрат на освіту наших дітей можна в процесі порівняння чинного Закону та проекту Закону «Про освіту» в частині фінансового забезпечення дошкільної та середньої освіти.
У проекті Закону залишилось незмінним:
1. Положеня про безкоштовність дошкільної та середньої освіти: «Громадяни України мають право на безоплатне здобуття освіти». (Стаття 5.)
2. Джерелом фінансування для дошкільної освіти залишається місцевий бюджет. (Стаття 14. П. 2.) Щодо середньої освіти і надалі декларується, що її оплачує держава, але як саме, не уточнюється: «Держава гарантує усім громадянам право на отримання повної середньої освіти й оплачує її здобуття.» (Стаття 15. п.1.)
3. Державні заклади позашкільної освіти, як і раніше, фінансуються за державний кошт (ст. 16, п. 4).
4. Гарантується державне забезпечення підручниками. (Додатково йдеться про електронні підручники) (ст. 47, п.2).
5. Гарантується безкоштовність харчування для 1-4 класах шкіл (ст. 47, п. 6).
6. Державою забезпечується оплата праці освітнім працівникам.
7. Перелік видів додаткового фінансування закладів освіти не змінюється. Як і раніше до цього переліку входять добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян. (ст. 71, п.3)
Нововведення у проекті Закону:
1. Зменшується мінімальний обсяг державного бюджетного асигнування на освіту від десяти відсотків (ст. 61 чинного Закону) до семи відсотків валового внутрішнього продукту (Стаття 69, п.1. проекту Закону).
2. Вводиться поняття «піклувальної ради», яка має сприяти у тому числі: «… залученню фінансових ресурсів для забезпечення його діяльності з основних напрямів розвитку і здійснення контролю за їх використанням» (Стаття 26, п. 4.).
3. Визначається відповідальна особа за фінансово-господарську діяльність закладу: «Керівник закладу освіти здійснює поточне керівництво закладом і несе відповідальність за освітню та фінансово-господарську діяльність закладу освіти» (Стаття 26, п.5.).
4. Встановлюється фінансова самостійність закладів освіти: Стаття 7. П. 3 «Засадами державної політики у сфері освіти є: … фінансова, академічна та адміністративна автономія закладів освіти у межах, визначених законодавством».
5. Визначається обов’язковість оприлюднення на офіційних Інтернет-ресурсах порядку надання додаткових послуг, їх вартості, кошторису і звіту про надходження та використання коштів, спрямованих на забезпечення діяльності (Стаття 29 п.3,4; ст. 60. П.3).
6. Окремо зазначається про забезпечення транспортних перевезень до навчальних закладів за кошти держави та місцевих бюджетів (Стаття 47, п.3).
7. Визначається порядок розподілу освітньої субвенції, в основу якого покладається кількість учнів (Стаття70, п.1.).
Як бачимо, новий Закон «Про освіту» має певні «фінансові» нововведення, зокрема:
- Чітко визначається те, що гарантовано фінансується державою (друк підручників, транспортні перевезення). Тепер заклади освіти повинні мати «піклувальні ради»;
- Безумовно, великий плюс в тому, що нарешті відомо, хто несе персональну відповідальність за фінансово-господарську діяльність закладу. У чинному Законі «Про освіту» досить розпливчато визначалось навіть те, хто забезпечує безпечні й нешкідливі умови навчання, розподіляючи відповідальність між власником, уповноваженим ним органом та керівником навчального закладу. Це створювало можливість для швидкого «переведення стрілок», а не для ефективного господарювання;
- Фінансова автономія є дуже очікуваною зміною, яка полягає у наданні права навчальним закладам на прийняття рішень щодо бюджетування, розподілу коштів, використання додаткових фінансових ресурсів. Проте, у чинному Законі теж йдеться про самоврядування навчальних закладів і «самостійне …. вирішення питань фінансово-господарської діяльності» (стаття 17).
Чи відрізняється нове формулювання від вже наявного не зрозуміло, бо визначення конкретних функцій, що забезпечать реальну фінансову самостійність навчальних закладів у законі немає.
Уже зараз згідно з чинними Законами «Про загальну середню освіту» (ст. 10) та «Про дошкільну освіту» (ст. 13) усі наші садочки та школи повинні мати юридичну самостійність, але це залишається тільки на папері. Фактично ж більшість навчальних закладів є відокремленими юридичними особами відділів освіти. Це означає, що саме відділ освіти є самостійним правоздатним суб’єктом, тобто має на своєму балансі майно навчальних закладів, є розпорядником коштів, приймає на посади вчителів, організовує харчування в навчальних закладах тощо.
Тож, визначення в новому законі «фінансової автономії» без фактичного забезпечення юридичної самостійності навчальних закладів залишить теперішні проблеми без змін (навчальні заклади, як і зараз, будуть розпоряджатись коштами лише у тих межах, які їм визначить відділ освіти).
- Шляхом публікації звітності з фінансової діяльності автори нового закону мають намір забезпечити громадський контроль над розподілом фінансів. Проте, й зараз більшість закладів «звітує» на своїх сайтах, але вигляд та форма звітів не дозволяють проконтролювати жодної цифри. Публікації загальних цифр по району чи місту не достатньо, якщо немає можливості їх автоматичного співвідношення з конкретними навчальними закладами.
Доречно було б визначити публікацію цих даних, якнайменше у форматі відкритих електронних даних. Тобто таких, що можуть бути автоматично перевірені чи оброблені будь ким. Навіть Постанова КМУ № №835 про оприлюднення відкритих даних не забезпечила контроль громади над фінансуванням навчальних закладів.
- Розподіл освітньої субвенції за кількістю учнів може стати першим значним кроком в реалізації принципу «гроші ходять за дитиною». Та для того, щоб нарешті почалось фінансування освіти конкретної дитини та збільшилась конкуренція серед навчальних закладів, потрібне подальше глибоке унормування цієї тези.
Висновок: якщо ці корисні на перший погляд нововведення не допрацювати у тексті проекту або у подальших нормативних актах, вони не будуть мати належного ефекту і не викорінять наявні проблеми та зловживання.
Крім того, є питання, які залишились поза увагою нового Закону:
1. Утримання будівель та споруд, що належать до комунальних та державних навчальних закладів має відбуватись виключно коштом держави, коштом місцевих бюджетів або коштом їх власників. Бо тільки в цьому випадку можна завчасно передбачити витрати на планові ремонти й уникнути аварійних ситуацій. Навчальні заклади ні в якому разі не повинні покладатись на можливість отримання (чи не отримання) додаткового фінансування на утримання в належному стані будівель та приміщень, бо від цього залежить здоров’я та життя наших дітей.
2. «Безкоштовність» підручників не упорядковує питання з додатковими навчальними посібниками. Якщо Закон декларує загальну безоплатність освіти та державне забезпечення підручниками, це має стосуватись у тому числі і будь-яких «додаткових» посібників. Інакше, держава повинна чесно визнати, що загальна середня освіта не є безоплатною на всі 100%, бо, окрім обов’язкових підручників, навчальні заклади можуть використовувати додаткові посібники, що купуються за батьківський кошт. У цьому разі слід чітко визначити умови їх використання й унеможливити наявні зловживання в процесі їх придбання. Звісно, можна передбачити інший зручний для батьків формат отримання матеріалів для навчання. Наприклад, як в Ізраїлі, створити бібліотечний обмінний фонд підручників, що швидко оновлюється за допомогою мінімальних батьківських коштів.
3. Слід також унормувати надання додаткових послуг в навчальних закладах.
По-перше, слід обмежити їх. Буде доречним, наприклад, не дозволяти проводити закладам платні додаткові заняття з предметів, що й так викладаються у школі. Бо це створює передумови для навмисного зниження рівня викладання предметів під час унормованих годин і викликає попит на додаткові платні заняття.
По-друге, слід встановити контроль за рівнем цін на додаткові сервіси та послуги, що надаються комунальними навчальними закладами. Цей контроль може стосуватись і різноманітних заходів, включаючи екскурсії, шкільні свята, випускні вечори, тощо.
Звісно, малозабезпечені родини мають бути підтримані державою при отриманні їх дітьми додаткових освітніх послуг. Нагадаю, що зараз, щоб така дитина відвідала екскурсію або отримала подарунок на свята, батьки інших дітей компенсують цю вартість за свої власні гроші. Проте світова практика показує, що цю турботу має брати на себе держава.
Юридична самостійність навчальних закладів, про яку вже було сказано вище, повинна, стати фактичною, тож слід нарешті звільнити навчальні заклади від "керівної й спрямовуючої ролі" відділів освіти.
Будемо сподіватись, що фахівці, залучені до процесу доопрацювання проекту Закону врахують світовий досвід, пильніше прислухаються до очікуваних громадськістю змін, і впровадять їх у наступній редакції. І тоді настане час, коли, (перефразую Біла Клінтона), ми будемо мати гарну освіту не тому, що заможні, а будемо заможними тому, що маємо гарну освіту.
Тетяна Єфімова,
керівник проекту EduPay
Джерело публікації:
http://osvita.ua/school/reform/52566/ | 
