Верховна Рада прийняла проект Постанови про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2016 році.
За відповідне рішення проголосували 244 народні обранці.
Так, на державному рівні відзначать пам’ятні дати та ювілеї близько 15 пам’ятних подій та близько 60 видатних діячів.
Зокрема, депутати домовились відзначити 2-у річницю мітингу кримських татар в Криму за єдність України.
Також до списку діячів, чиї ювілеї відзначать на державному рівні, потрапили Іван Скоропадський, Софія Русова, Микола Миклухо-Маклай, Юрій Іллєнка та інші.
Скорботними датами в 2016 році визначено 90 років з дня вбивства Симона Петлюри (26.05.1926); 75 років з часу масових розстрілів політичних в’язнів на Західній Україні (06–07.1941); 75 років з часу перших розстрілів у Бабиному Яру (29–30.09.1941).
Українська правда
Довідково з Вікіпедії про Симона Петлюру:
Петлю́ра Си́мон Васи́льович (10 (22) травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха Мстислава.
Народився у передмісті Полтави, був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер[2], батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою[3]. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків[4]. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.
Навчання. Початок націоналістичної діяльностіСимон Петлюра, 1902 р.У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895–1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.
Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[5]. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. С. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.
На Кубані
На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами[6]. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.
Повернення в Україну
Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[7], разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон[7]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.
Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті «Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами[8]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба[9].
В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».
Російський період
Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.У 1908–1910 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Т. Г. Шевченка в залі «Дворянского собрания» на Михайлівському плаці[10].
На початку 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911–1941). 1910 року приїхав на похорони друга — авіатора Лева Мацієвича — до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці[11]. С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912–1914 pp.). Поступово із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Ф. Є. Корш передрікав йому світову славу:
« Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля. »
Під час I СВ своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.
На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8.V. 1917 р.) у Києві.
18 грудня, 1918 р.На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР — зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена[12]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву С.Петлюри до війська:
« Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків. »
Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.
Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Л. Пятакова[13]. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок від 12 березня 1918 р. його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.
Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну — О. Удовиченко, М. Чеботарів, С. Дельвіг та О. Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір'я.
Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.
За часів правління СкоропадськогоУрочисте шикування Почесної Варти СС на честь приїзду Головного Отамана Армії УНР[14]. Листопад 1918 року.Не позбавлений особистих амбіцій С. Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України, будучи не лише політичним суперником П. Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Займався культурно-просвітницькими справами — організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. Як згодом висловився його опонент Б. Стеллецький :
« «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом»[15]. »
Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середне селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз» дії яких він координував через Союз земств. В цей час Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «Протофісу».
27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з М. Поршем, Ю. Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, С. Петлюру утримували у Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 р.). Зрештою, за допомоги М. Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі, котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна було вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату М. Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що
« «змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою». »
Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Д. Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до складу котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції УД А. В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців (СС) Є. Коновальця.
Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт А. Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.
1919–1920. Союз із ЗУНР[Присяга УСС у Староконстантинові. 1919 р.]
Присяга новобранців СС у Старокостянтинові. 1919 р.У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірка її членів доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого у Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії. Під час зустрічі з Бартелемі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків[16]. 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.
Щодо стосунків С. Петлюри з Є. Петрушевичем, то вони визначались відмінностями менталітету та характерів — перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом. Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, в якій опинилась молоді УНР та ЗУНР[17]. Існував дуалізм армій та урядів[18].
Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 р. проводив переговори з Президентом ЗУНР[19] Історик Василь Іванис вказує на те, що С. Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імени С. Петлюри»[20]. На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч.[21].
Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, С. Петлюра зазначав у ці дні зазначив:
« Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконувати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою.[22] »Фото Симона Петлюри з тижневика «Тризуб».Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи радитися з Е. Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська»[23] самочинно підписали сепаратний «Зятьківський договір» з ЗСПР[24]. Це саме в той час коли, згідно з передбаченням С. Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків[25]. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання сили А. Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття[26]. 9 листопада у Кам'янці-Подільському С. Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив С. Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині було підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядалося, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу С. Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група СС лишилась у складі ЗС УНР, гайдамаки Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію вдалося владнати[27].
2 грудня 1919 р. за погодженням з С.Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А. Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав С. Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою[28]. 4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві[29]. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.
6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП[30].
Петлюра та генерал Антоній Лістовський. Київська операція, квітень 1920У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з П. Пилипчуком, що було негативно розцінено частиною галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їх перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав І. Я. Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника В. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавшись про існування та діяльність останнього, наказав А. Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавшись про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа[31] договір, підписаний ним, також заяви П. Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському[32]. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, А. Макаренко та Ф. Швець займалися кабінетними розбірками з Е. Петрушевичем. Зрештою вирішено було послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Е. Петрушевича[18], на чолі з А. Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.Генерал Ридз-Сміглий рапортує С. Петлюрі після звільнення Києва від більшовиків, 1920Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями — котре вимагало негайних рішень. Як зазначав С. Петлюра в листі до міністра закордонних справ А. Лівицького :
« В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, - дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[33]. »
4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу[34].
Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С. Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.
В еміграції
Симон Петлюра, січень 1926 р.З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.
У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Після еміграції Симона Петлюри, в Полтаві залишилися дві його рідні сестри і племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 р. їм надали у пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 р. їх усіх заарештували ніби-то за активну контреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу[35].
ВбивствоПрезидент України Віктор Ющенко з дружиною, біля могили Симона Петлюри на кладовищі Монпарнас у ПарижіСимон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. С.-Ш. Шварцбардом, вважають[36], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.
Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шаріте». Але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США[37].
Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів, в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві.[38]
Процес Шварцбарда
Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги.
Про те, що Петлюра намагався припинити хвилю погромів, які в 1919 році забрали життя близько 120 тисяч євреїв свідчить і його звернення до населення України від 18 березня 1921 року:
«Кати наші - большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать єврейське населення. Я Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу іншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він... Як головний Отаман Війська Українського, я наказує вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населенняі через наші військові суди розправитися з бандитами негайно».
Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився певний Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.
Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.
Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.
З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.
Вшанування пам'яті
Державні почесті
На поштовій марці України, 200416 травня 2005 Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.[39]
Вулиці
Табличка з назвою вулиці у КиєвіДив. також: Вулиця Симона Петлюри
На честь Симона Петлюри названі вулиці у Броварах, Дніпропетровську[40], Львові[41], Києві, Рівному[42], Тернополі[43], Млиновому[44], Стрию, Івано-Франківську, Шепетівці та інших населених пунктах України.
Пам'ятники
Ювілейна монета НБУ «Симон Петлюра»Пам'ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.Памятник Петлюрі у РівномуВ центрі Києва планується встановити пам'ятник Симону Петлюрі. Він має стояти на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка.[45]
23 травня 2007 у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри, також планувалося перейменувати на його честь вулицю Жовтневу. Захід супроводжувався бійкою представників «помаранчевих» і правих проти комуністів з «регіоналами»[46]. В церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць. У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюрі, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу».[47]. В опозиції до встановлення пам'ятки виступили тодішній мер Андрій Матковський і Олександр Удовіченко. В ніч на 4 жовтня, у наслідок діяльності спілки депутата міськради Олексія Гаврікова, пам'ятний знак було демонтовано комунальниками.
У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.
