Загинув наш земляк – старший лейтенант Олег Нежлукченко із Снігурівської громади

З глибоким сумом повідомляємо, що 10 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку загинув наш земляк – старший лейтенант Нежлукченко Олег Геннадійович, 1984 року народження.

Олег народився і проживав у селі Василівка. Після закінчення школи вступив до факультету фізичного виховання Миколаївського державного університету імені В.І.Сухомлинського. З 2007 по 2011 рік працював учителем фізичної культури у Снігурівській загальноосвітній школі №3, де виховував у молоді любов до спорту та здорового способу життя. Захоплювався футболом, який був його справжньою пристрастю. Згодом пішов працювати на залізницю. Олег був людиною надзвичайної доброти та щирості, завжди готовим допомогти іншим і підтримати у скрутну хвилину. Його знали як відповідального, чесного та відданого своїй справі чоловіка, який ніколи не стояв осторонь проблем громади.
З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ Олег без вагань став на захист рідної землі, демонструючи мужність, стійкість та непохитну віру у перемогу України. Його військова служба була прикладом справжнього патріотизму та честі офіцера. Він виконував кожне завдання з високим професіоналізмом та самопожертвою, розуміючи, що на кону – життя побратимів та безпека Батьківщини.
Його загибель стала непоправною втратою не лише для родини, а й для всієї Снігурівської громади. Світла пам’ять про Олега назавжди залишиться у серцях тих, хто його знав та шанував.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Героя. Поділяємо Ваш біль і схиляємо голови у скорботі.
Світла памʼять та слава Герою!

Іван КУХТА

Братику… Серце щемить. Не вкладається в голові, що прийшла така страшна звістка – тебе більше немає.
Важко підбирати слова, коли йдуть найкращі друзі… ті, що є еталоном людяності, чесності та правдивості.
Ти був прикладом у всьому. Людиною, яка заслуговує на безмежну повагу і любов.
Дуже шкода… Ми мали стільки планів, так багато говорили про те, чим будемо займатися після війни.
Пам’ятаю кожен наш дзвінок:
– «Привіт, братику!»
– «Привіт, братику!»
І тепер боляче усвідомлювати, що більше не почую твого голосу, не матиму тих розмов, тієї легкості, яку давав лише ти.
Мені було честю жити поряд, бути твоїм другом і братом. Безмежно тебе люблю і поважаю.
Напевно, Господь забирає до себе найкращих… І ти пішов занадто рано.
Коли прийде мій час – зустрінемося там, на Небі. І для мене це знову буде честь – бути поруч із тобою.

Віталій КРИКУН