Надворі вечір. Подуває легенький вітерець створюючи видимість прохолоди. Заходить сонце. Воно, як вогняний шар, червоного кольору. Але чомусь здається, що якби його взяти в руки, то воно геть не гаряче. Холодний вогонь. А днем спека несусвітня. Ходиш, як варений. Відчуття таке, що ось-ось закипить кров у венах. Ні на що не вистачає сил. Ще й, до того всього, немає світла. І води в крані теж немає, щоб хоча би трохи ополоснутися. І заховатися нікуди. І так живу. І дивлюся на сонце. Воно при заході геть не сліпуче. Навіює задуму. Забуваєшся де знаходишся. Через деякий час струшуєш головою. Приходиш в себе і ідеш собі далі. З дивними відчуттями, ніби причастився до вічної тиші, в якій окрім спокою більш нічого немає.
