Четвер. Вечір. Одинадцяте липня. Захід сонця. Пів літа пройшло. І не зоглядівся. Надворі спека неймовірна. В тіні за сорок по Цельсію. А на сонці навіть не знаю. На деревах з південного боку горить листя. Земля в степу тріскає. Та і людський організм не витримує такої наруги над собою і природньої, і людської. Спека і війна. Тривожність. Невизначеність. А що буде далі? Єдине, що радує, що не зможу взяти більше, аніж зможу витримати. Тому, хоча і лячно, але тільки вперед, по життю. І так хочеться знати наперед, що там мене чекає за горизонтом подій? Та всьому своя черга. Куди маю прийти, туди прийду. А куди не доля, значить так і буде
