Подих літа з присмаком осені. Спалахи емоцій спалюють спокій дотла. І тіло, немов безліч шматків складених докупи. Життя торкається мене. Що таке дійсність? Та ні. Це все сни. Війна. Безліч смертей. Море крові. Сни минають, зникають з ранковою зорею. Та проходить день і вечір настає. Знову ніч чекає з розпростертими снами. Чому життя, це страждання? Чому світ живе сам по собі? Де моє місце у ньому? Хто визначає? В синіх польових квітах і в сухому вівсюгу спокій ховався. Знайшов його. Сам себе туди привів. Нікого не питав. І більш не задаю світу дурних запитань.
