Спогади П.В.Александрова. Долі у репатріантів

    Сучасні історики підрахували, що, якби оголосити хвилину мовчання в пам'ять про кожного загиблого нашого співвітчизника, ми мовчали б з вами 32 роки. І в цьому мовчанні були б хвилини скорботи й за молодими людьми, яких насильно гнали в рабство в Німеччину і загиблих там. Тільки з території Миколаївщини було вивезено більше 25 тисяч чоловік, їм довелось випити гірку чашу фашистської неволі, неймовірно важкої праці і приниження людської гідності. Не дивлячись на те, що пройшло вже більше 60 років з дня Перемоги, неможливо без хвилювання слухати спогади наших земляків. Але ми, повоєнне покоління, а особливо молодь, повинні знати про всі страхіття війни, фашизму, аби зрозуміти, настільки важливо берегти мир.

    Своїми гіркими спогадами про фашистську неволю поділився колишній в'язень концтабору Петро Васильович Александров, житель с. Лоцкине.

    Ріка часу стрімко переносить П.В.Александрова з сьогодення в минуле... З болем згадує своє босоноге дитинство й юність, адже народився 13 червня 1922 року, коли в країні йшла громадянська війна. Потім розруха, колективізація, голод 33-го.

    19-річним, юнаком зустрів весну 41-го. Його відібрали на навчання в офіцерську школу. Аж тут розпочалася війна. Разом ще з 11 призовниками і військкоматом евакуювався з рідного села Веселий Гай, що на Казанківщині. Але переправу вже захопили німці і їх відправили додому.

    Ще з першої світової війни в їх селі жив німець, діти його виросли на українській землі. Один з них був капітаном Червоної Армії. Та коли село зайняли німці, він пішов служити в жандармерію. Запропонував і Петру стати поліцаєм. Та хлопець відмовився. Його викликали у волость і побили, а потім відправили на примусові роботи в Німеччину.

    Потрапив Петро Васильович у Броншвайн, де став працювати в шахті. Там потоваришував з німцем Енсом Борхардом, який влаштував хлопця до себе, добився, щоб він ходив без конвою. Петро був у нього вдома, із радіоприймача дізнавався новини інформбюро, які розповсюджував листівками.
Одного разу хтось за хлібину продав Петра. Його заарештували і відправили в гестапо, де довго допитували і били палицями по спині, але так і не дізналися, звідки він брав інформацію. Доки тривав допит, хлопець не пам'ятав. Прийшов до тями тільки в штрафному таборі.

    Три місяці просидів в одиночці, а потім його відправили в концтабір Дахау під №135757. Це був 1943 рік. Почалося життя на колесах. Спеціальний потяг з полоненими їздив по країні, де треба було ремонтувати залізничні коли. Це була команда з 500 бранців, які входили в 13 будівельну бригаду СС. Місце розподілу - Райхертсхофен.

    Під час триденної стоянки на одному місці, коли саме дали перерву на обід, всі бранці були по вагонах. В небі з'явились літаки з німецькими хрестами, які зайшли з голови потягу і почали його бомбити.
    «Бомби сипалися нам на голови одна за одною, - пригадує Петро Васильович. - Через пару хвилин від нашого потягу нічого не залишилось. Коли охорона СС підбирала тих, хто вцілів, я майже на одній нозі в гарячці (бо друга була дуже пошкоджена) побіг. Коли німець запитав, чи можу йти, я ствердно кивнув головою. І хоча йти мені було дуже важко, я старався, адже розумів: якщо сяду, то не зможу встати. Тоді мене пристрелять, як і інших поранених».

    Німці, зібравши уцілілих бранців, повантажили їх у товарний вагон і відвезли в концтабір Бухенвальд. Це було 6 березня 1945 року. Петро вже не міг ходити. Його поклали на підводу і відправили в лазню. Там санітари помили і обробили рани, відправили в санчастину. Вранці на обході, російський лікар Суслов наказав ампутувати ногу. Але Петро потрапив до француза, який зробив операцію і зберіг йому ногу. Молодий організм хоча й поборов хворобу, але хлопець ще не міг сам ходити, коли поповзли чутки, що здорових бранців будуть евакуювати, а хворих труїтимуть газом. На щастя, цього не сталося.
    11 квітня 1945 року їх визволили американські війська. Незабаром Петро почав ходити і його разом з іншими на машинах відправили до своїх. Там Петро Александров пройшов перевірку НКВС, де в нього забрали всі документи, що свідчили про його перебування в концтаборах, і польовий військкомат призвав його на військову службу з 11 червня 1945 року.

    Демобілізувався Петро Васильович в грудні 1946 року. Повернувшись в рідне село, дізнався, що мати вже по ньому й панахиду відправила. Адже ті, хто повернувся в 45-му, бачили, що Петра разом з іншими колишніми бранцями на машині десь повезли. А так як син не повернувся, мати подумала, що він загинув.

    ...Життя налагоджувалося. Але здоров'я, підірване в концтаборах, давало про себе знати. Часто лежав у лікарнях. Діагноз був страшний: туберкульоз легень, хребта.

    У 1947 році поєднав Петро Васильович своє життя з роботящою дівчиною Надійкою, з якою виростили і виховали двох синів і двох доньок. Один синочок у 19 років помер. Весь тягар ліг на плечі Надії Василівни, в якої за плечима 17 років колгоспного і 37 років радгоспного стажу. Чоловік більше був по лікарнях, ніж удома. Працював і скотарем, і охоронцем.

    Доля розпорядилась так, що в 1966 році переїхали у Лоцкине, де жив його земляк, з яким раніше працювали у Веселому Гаї. Тут і пройшло життя. Тільки молодість не повернеться і втрачене тоді здоров'я.

    На жаль, П.В.Александров не вважається учасником Великої Вітчизняної війни, не є інвалідом війни.
    «А хіба я винен, що мене не забрали в армію? Чи зі своєї волі я працював у Німеччині?» -з болем у голосі питає Петро Васильович.

    І це біль не лише П.В.Александрова. По-різному склалися долі у репатріантів. Деякі з одних концтаборів потрапляли в інші. Багатьох із них вважали зрадниками. Навіть через багато років після закінчення війни їх діти повинні були вказувати в анкеті, чи були їх батьки вивезені в Німеччину. Про цих людей мовчали. Лише з 90-х років про них почали писати в газетах, друкувати їх спогади, виплачувати компенсацію. Як бачимо, час - найкращий лікар і тільки він розставить всі крапки над «і».