|
Протягом минулого року спеціально створена консультативна рада при облдержадміністрації з питань відбору творів місцевих авторів, що будуть видаватись за кошти обласного бюджету знайомилася з книгою нашої землячки Смоли О. М. «Агов, люди». Згідно з процедурою відбору книг, члени консультативної ради індивідуально знайомляться з рукописом книги, здійснюють грунтовну, тематичну, змістовну, художню оцінку твору та надають висновки щодо доцільності її видання за кошти обласного бюджету.
Запрошуємо переглянути:
- Презентація І тому книги "Баштанському роду нема переводу";
- Презентації книги Галини Гавви;
- Презентація книги місцевої письменниці О.М.Смоли «Першотвори».
27 листопада 2015 року члени консультативної ради прийняли рішення рекомендувати виділити з обласного бюджету кошти (50% від вартості) з метою здійснення софінансування (спільно з районним бюджетом) на видання книги «Агов, люди», жительки м. Баштанка Смоли О.М.
Смола Оксана Миколаївна
- лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Ірини ВІЛЬДЕ (2012;
- лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Романа ФЕДОРІВА (2012;
- лауреат обласної культурно-мистецької премії ім. Миколи АРКАСА(2012;
- лауреат Міжнародного конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (ІІ премія в номінації «п’єси», 2014),
- член Національної спілки письменників України (2013).
СМОЛА Оксана Миколаївна народилася в місті Баштанка на Миколаївщині. Навчалася у Баштанській загальноосвітній школі №2. Вищу освіту отримала в Миколаївському державному педагогічному університеті, який закінчила з відзнакою у 2000 році, здобувши спеціальність викладача зарубіжної літератури та української мови і літератури. Тривалий час працювала керівником студії образотворчого мистецтва «Жар-птиця» Будинку дитячої та юнацької творчості м. Баштанка.
Дебютувала 2007 року в часописі Національної Спілки письменників України «Вітчизна» (Київ), де було опубліковане оповідання «Хуртовина». Цього ж року побачили світ фрагменти роману-мозаїки «Смуток і радість» в журналі «Дзвін». Цьогоріч вийшла перша книжка авторки «Першотвори».
Згодом були публікації в «Березолі» (Харків), у письменницькій газеті «Літературна Україна», у культурно-мистецьких виданнях: «Тернопільський оглядач», «Золота Пектораль» (Тернопільська обл.), «Перевал» (Івано-Франківськ). Особливо дружні стосунки склалися зі львівським журналом «Дзвін», який, починаючи з 2007 року, щорічно публікує твори Оксани Смоли.
У творчому арсеналі прозаїка три видані книжки. Прозова збірка «Першотвори» (2007) побачила світ, завдячуючи коштам баштанських підприємців С. Божка та М. Костаняна. Роман-мозаїка «Рух назустріч Світлу» (2010), виданий за конкурсною Програмою підтримки вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження у Миколаївській області на 2006-2010 роки. За цей роман авторка відзначена літературною премією ім.Ірини Вільде 2012 року. Наприкінці 2011 року за меценатської підтримки депутата Миколаївської обласної ради, керівника агрофірми «Вісла» В. Фроленка, вийшло окремою книжкою оповідання «Білий рояль», яке раніше було оприлюднене в часописі «Дзвін». За публікацію цього твору авторка отримала премію ім.Романа Федоріва 2012 року. Цього ж року письменниця стала лауреатом обласної премії ім. Миколи Аркаса. У 2013 році Оксана Миколаївна стала членом Національної спілки письменників України.
Перу письменниці належать такі твори як:
1. Смола О. М. Першотвори / О. М. Смола. – Миколаїв : Миколаївська обласна друкарня, 2007. – 72 с.
2. Смола О. У ритмі танцю: новела / Оксана Смола // Рідне Прибужжя. – 2006. – 11 листопада.
3. Смола О. Хуртовина: оповідання / Оксана Смола // Вітчизна. – 2007. – № 5-6. – С. 92-107.
4. Смола О. Смуток і радість: роман-мозаїка ( фрагменти) / Оксана Смола // Дзвін. – 2007. – № 8. – С. 59-83.
5. Смола О. Метаморфози за вікном: етюд / Оксана Смола // Тернопільський оглядач. – 2008. – № 33 (43). – С. 35.
6. Смола О. Краса зникаюча і вічна: етюди / Оксана Смола // Тернопільський оглядач. – 2008. – № 40 (50). – С. 29.
7. Смола О. Дикі танці: новела / Оксана Смола // Дзвін. – 2008. – № 12. – С. 86-89.
8. Смола О. Санаторні етюди / Оксана Смола // Дзвін. – 2009. – № 5-6. – С. 80-95.
9. Смола О. Марічка Сирота: новела / Оксана Смола // Березіль. – 2009. – № 5-6. – С. 105-113.
10. Смола О. Дикі танці: новела / Оксана Смола // Соціальний захист. – 2009. – № 7. – С. 52-55.
11. Етюди Оксани Смоли / Оксана Смола // Літературна Україна. – 2009. – № 30. – 17 вересня. – С. 4.
12. Смола О. Люстерко: новела / Оксана Смола // Золота Пектораль. – 2009. – № 3-4. – С. 26-28.
13. Смола О. Рух назустріч Світлу: роман-мозаїка (фрагменти) / Оксана Смола // Перевал. – 2010. – №1. – С. 42 – 67.
14. Смола О. З думкою про вічність: добірка поезій / Оксана Смола // Дзвін. – 2010. – №5-6. – С. 12-16.
15. Смола О. Прощальне соло: новела / Оксана Смола // Дзвін. – 2010. – № 11. – С. 83-88.
16. Смола О. Рух назустріч Світлу: роман-мозаїка / Оксана Смола. – Миколаїв: Іліон, 2010. – 280 с.
17. Смола О. Білий рояль: оповідання / Оксана Смола // Дзвін. – 2011. – №8. – С. 79-100.
18. Смола О. Яблуко спокуси: новела / Оксана Смола // Березіль. – 2011. – № 11-12. – С. 100-106.
19. Смола О. М. Білий рояль: оповідання / Оксана Смола. – Миколаїв: видавець П. М. Шамрай, 2011. – 56 с., іл.
20. Смола О. Планета квітів: етюди / Оксана Смола // Сонячне гроно. – 2011.
21. Смола О. Білий рояль: фрагмент оповідання / Оксана Смола // Літературна Україна. – 2012. – 16 лютого. – С. 9: іл.
22. Смола О. Світовий Вавилон: пружина розкручується: постфактум "Записок..." Ліни Костенко: есе // Оксана Смола //Дзвін – 2012. – №10. – С. 124-129.
23. Смола О. Агов, люди! / новели / Оксана Смола // Дзвін. – 2013. – №10. – С. 67-88.
24. Смола О. Планета квітів / Оксана Смола // Золота Пектораль. – 2014. – №
25. Смола О. Міражі: повість / Оксана Смола: повість // Дзвін. – 2014. – №11-12 – С. 47-65.
26. Смола Оксана. Духовний альпінізм Світлани Антонишин: / Оксана Смола: рецензія // Дзвін. – 2015. – С.191-194
До збірки «Агов, люди!» увійшли твори, написані впродовж 2006-2013 років і опубліковані в журналах НСПУ: «Дзвін», «Березіль», «Вітчизна» та ін. Засобами психологічної прози досліджуються новітні та вічні теми буття людини в глобалізованому суспільстві, проблеми морального та ціннісного вибору, історично-національні та естетичні аспекти. «Агов, люди!» – це спроба докричатися до совісті серця і розуму, звернути увагу людей на самих себе й на ближнього, це розмова з читачем засобами художнього слова про суєтне, дріб’язкове й вартісне, про красу світу і красу душі.
Зміст книги "Агов, люди" та новела "Вибух":
ЗМІСТ книги «Агов, люди»
Новели та оповідання:
ВИБУХ .
ГРИЦЬКО ОПАНАСОВИЧ .
МІРАЖІ .
ПРОЩАЛЬНЕ СОЛО .
ДИКІ ТАНЦІ .
МАРІЧКА СИРОТА .
ЖИТО МАЄ ЗАЦВІСТИ. .
ЯБЛУКО СПОКУСИ .
ЧЕРВОНА КАЛИНА .
ГРОНО ВИНОГРАДУ .
ЛЮСТЕРКО .
САНАТОРНІ ЕТЮДИ .
ХУРТОВИНА .
БІЛИЙ РОЯЛЬ .
Анотації до розділів:
1. «Вибух». « – Господи-и! Яке прекрасне життя! Лю-ди-и! Я вас люблю!» – радісно вигукує Ольга. Серце юнки переповнює радість, дівчині хочеться любити весь світ, і раптом вибух агресії. Неочікуваний, жорсокий. «Господи! А небо, небо?! Воно таке, як і було. Сяйнисто-голубе?! Ніби нічого не сталося пролітають авта, шумить-вирує місто, осипане сонцем, ніби золотими монетами – тільки скривджена юнка цього вже не помічає. Світ дівчині здається темним і відворотним, таким брудним і брутальним.».
2. «Грицько Опанасович». Оповідання в оповіданні: епоха двадцять першого сторіччя і період після Великої Вітчизняної війни. Проблема деградації ролі вчителя в сучасному суспільстві й тема жертовності, любові до ближнього, краси рідної землі, цінності людського життя. Образ талановитого сільського вчителя-новатора, котрий скалічений повернувся з фронту. Фронтовик Грицько Опанасович, який пройшов всю війну, гине в післявоєнний час, рятуючи хлопчаків від руйнівного покиддя війни, залишеного на полях.
Паралельно апробується тема комп’ютерної ігроманії, тема заміни товариського спілкування з однолітками й дружби на спілкування в соціальних мережах, коли віртуальний світ і кіношні герої цікавлять набагато більше, ніж світ реальний і живі люди.
3. «Міражі». Оповідь ведеться від імені банківського службовця. Історія шкільної бібліотекарки – це своєрідна історія на новий лад «Казки про золоту рибку», коли оманлива досяжність матеріальних благ і снобізм, плекання міражів і споживацтво, привели головну героїню до краху: взявши декілька кредитів, і не в змозі їх виплатити, позбулася власної квартири, лишившись із двома доньками напризволяще.
4. «Прощальне соло». Соломіїн спів лунав на кількох престижних сценах світу й жодного разу – з маленької шкільної сцени, ні в роки навчання, ні опісля! Вже тут, поспіль двадцять років, завітавши на ювілейну зустріч з однокласниками, співачка зважилася на викличний крок.
Традиційна тема наповнена актуальним звучанням різноголосого спектру проблем, психологічним драматизмом внутрішніх монологів, контрасним звучанням пазлів новели.
«Свято колишній випускниці наполегливо нагадувало кальку із західних фільмів про сучасну молодь у Беверлі Хілз чи престижних коледжах з інших штатів Америки. Імітація привітної, теплої атмосфери, чарівні посмішки довгоногих Барбі, схвальні оплески зовні доброзичливо налаштованої аудиторії. І якась байдужість. Від відчуття цієї замаскованої байдужості Соломіїне серце наповнювалося драматизмом і тремким, новим переживанням скороминущості життя, як миті, всього-навсього однієї-єдиної миті, після котрої настає вічність. «Все швидко минає, і ми відлітаємо», – це вірші з тієї ж Книги псалмів».
5. «Дикі танці». «У палахкотінні світла, в пароксизмі танцю крутилися візки, пручалися постаті, прикуті до візків, немов намагалися звільнитися, стати вільними хоча б на мить, замкнену у протяжність танцю, прожити несамовиту, навіжену радість, що раптово вихлюпнулася з душі у конвульсивних рухах.», – від нестримної радості до глибокого смутку і сліз – такий діапазон психологічної новели. Контрастні картини радості і смутку багатомовно свідчать і про світ людей з особливими потребами, і про цінність людського життя, розставляють пріоритети духовного над тілесним, спонукають замислитися над сенсом життя, над тим, що насправді є вартісним, а що дрібним і несуттєвим.
«І раптом серед сміху й сліз чисто, дзвінко прорвалася пісня. Це було дивовижно – в недосконалім тілі – досконала пісня! Танюшка співала ні на кого не звертаючи увагу, не соромлячись. Вона співала наперекір долі. І пісня линула до високості небес, до верховіть високих сосен. Пісня немовби зріднилася з соснами й берізками, з небом, і вже здавалося, що це сама природа співає голосом Танюшки. Переможно світило сонце. Нездоланно. Весняно».
6. «Марічка Сирота». Тема заробітчанства і сирітства при живих батьках. Марічку, дванадцятилітню школярку з буковинського села, спіймали митники на українсько-румунському кордоні, поблизу терміналу, й допровадили до місцевого відділку міліції. Дівчинка, після безуспішних спроб повернути матінку-заробітчанку до рідної хати, вирішила податися в італійське містечко Тревізо до Італії. Отак простісінько, ніби в інше село на гостину. Марічка й сама собі не змогла б пояснити, як вона наважилася вирушити до мами через кілька кордонів. Сирітство при живій матері було для неї як кара, як спокута не своїх гріхів, як холодні залізні кайданки по-варварськи надіті на її дитяче серце.
7. «Жито має зацвісти». Тема голодомору 1932-33 років. Трагізм маленької дівчинки, котра лишилася сама-самісінька в холодній хатині, й трагізм українського народу. «Маленька Ганнуся залишилася в холодній хаті, сама-самісінька. Тісна селянська хатина стала для неї тепер, немовби пустеля: кричи не кричи, волай не волай, ніхто не почує і не порятує.». «На столі – полотняна торбинка від жита. пуста-пустісінька. Там жодної зернинки. Ганнуся придивилася до чорних масних грудок землі, ніби хотіла побачити, як зійдуть житні зеренця, вкинуті нею в землю, і ніби чула матусин голос: «Жито, житечко. Як воно цвіте, як половіє! Тоді робиться таким м’якесеньким, ніжним. Це ж яка радість, Ганнусенько, бачити, як цвіте жито! Нічого ліпшого немає на цім світі!»
8. «Яблуко спокуси». Історія людства – це не лише суспільний поступ, технічний прогрес, розвиток і занепад цивілізацій, культур та ідеолгій, це ще й історія гріхопадінь. Історія гріхопадінь древніх царів і цілих держав, сучасних політиків і звичайних людей, і одне з одним так тісно пов’язане, як причина і наслідок. Кожен відкушує від солодкого яблука спокуси, і не один раз.
Із Олександром Дем’яновичем, молодим інспектором районного відділу освіти, сталася банальна пригода: на сільській запилюженій дорозі хапнула за литку стара потворна дворняжка. Це сталося за кілька днів до весілля з Марією, котру платонічно кохає, і він зайшов до сільської аптеки.
9. «Червона калина». Щастя здається безмежним. І раптом, в одну мить, усе здатне змінитися.
«Катря біжить по глибоких снігових коліях – вони ніби з мармурової крошки, і білий шалик віється за нею надламаним крилом. А вітер б’є в лице потужною, колюче-холодною хвилею, й гарячі Катрині сльози скляніють на сахалінському морозі. Вона відчайдушно біжить, розбризкуючи сніговий пил, біжить із викликом і неприйняттям, і ще не усвідомлює трагічності того, що сталося. «Усе було так добре. Збиралися додому, назавжди. І що ж тепер?» – вервечка запитань прискорює її серцебиття. І серце, замість годинника, в пришвидшеному ритмі відраховує час, але цей час уже для неї зупинився, вибухнув і почав відлік навпаки».
10. «Гроно винограду». В житті не буває випадкових зустрічей. Щаслива історія кохання для дівчини на милицях. Дванадцятилітня Яринка в лікарняній палаті хірургічного відділення дарує гроно винограду молодому Думітру для його батька, старого молдаванина Ясона. Після лікарні, життя дівчини минає в самотності в сільській батьківській хатині. Й ось десять років потому, одного дня, на постій просяться кранівники, котрі приїхали до місцевого колгоспу, серед них і Думітру. Неочікувана зустріч і для змужнілого чоловіка й для вродливої дівчини.
11. «Люстерко». «Люстерко це так! Люстерко тут ні до чого. Як ти себе сприймаєш, так і люди тебе сприймають. Це ж давно відома істина! Але, куди дітись, старість є старість.» Мінливий, рухливий, імпресіоністично-настроєвий погляд літньої жінки на власну парсуну в старому люстерці й на світ. Миттєвість життя й неминучість відходу за обрій.
12. «Санаторні етюди». В цикл входять сім етюдів, об’єднаних композиційно й сюжетно.
Долі, характери й життєві цінності літературних героїв розкриваються через сповідальні монологи та діалоги, контрастно доповнюють один одного, створюючи багатогранну картину людського буття в певному історичному часі й просторі: «Олексій Романов», «Іда Вікторівна», «Пані Квітковська», «Просто Марія». Етюд «Про жайвора, дивака у капелюсі та про добро і зло», – інтелектуальне осердя твору, тут відбувається зіткнення двох протилежних поглядів на сенс життя, на сутність категорій добра і зла. «Зелений шум», «Прощання з березовим гаєм», – своєрідні лірично-імпресіоністичні вступ та епілог, зв’язують інші етюди в цілісну композицію.
13. «Хуртовина». Вічні проблеми буття і сенсу життя, добра і зла, таємниці смерті й народження, гріховності й здатності до духовного відродження. Напружений, динамічний сюжет розгортається на фоні хуртовини. «На всі чотири сторони світу – суцільна сива круговерть. Дихає, метушиться, росте, піднімаючись вгору, а потім враз стрімко налітає, шматує поли одягу, засліплює очі колючим снігом, радіє з безпорадності людини і завиває – люто й хижо, що аж на душі стає незатишно й лячно перед її невситимою і навальною силою». Образ хуртовини, як природньої стихії, наводить на паралель зі стихією життєвих обставин, в яких опиняються, помимо власної волі, головні герої оповідання – Федір, котрий пройшов через афганське пекло й намагається звільнитися від уламків зла, котрі залишила в ньому війна, та його дружина Галина, сповнена любові й християнського всепрощення до чоловіка. В гострих і трагічних колізіях розкриваються їх образи й характери.
14. «Білий рояль». Це дослідження засобами словесного образотворення вічної проблеми минущого, суєтного, і високого, вартісного; поєдинок між добром і злом, буденністю і мрією, міщанською приземленістю і покликом серця. Це глибока й переконлива історія трагічного буття головного героя і його непереборного прагнення до творчості, до музики, яка вкрай загострює і поглиблює конфлікт із глобалізованим світом бездуховності й грошолюбства. Перед читачем розгортається не тільки подієва лінія сюжету, а паралельно – напружена, динамічна, психологічно вивірена лінія-сюжет душевного життя музиканта, тема душі у внутрішніх монологах.
Михайло, студент консерваторії, талановитий музикант, окрилений надіями. Й ось автомобільна катастрофа й все в одну мить зінакшується: гинуть батьки, а він серйозно травмує руку. Для Михайла настають важкі роки. «Він щодня, не один рік, тягає в своїх очах завеликі лантухи смутку, наче Марко Пекельний гріхи по пеклу. З кожним роком ці лантухи важчають, і тому його очі більшають, а обличчя, навпаки, зіжмакується, висихає й робиться схожим на мощі києво-печерських святих». Та одного осіннього дощового ранку в крамниці комісійних інструментів, де Михайло працює настроювачем, з’являється білий рояль, Михайлів рояль, варварськи відібраний у нього його ж дружиною десять років тому. З поверненням роялю відроджується надія.
Оповідання за публікацію в журналі НСПУ «Дзвін» (2011) отримало Всеукраїнську літературну премію ім. Романа Федоріва.
Оксана СМОЛА
ВИБУХ
новела
Ураз розчахнулася велетенська брунька неба й запахло отим принадним білим-білісіньким цвітом вишень. Раптово! Серед зими! В залюдненому, загазованому автівками мегаполісі. Сонячне море гостинно котило невидимі, теплі хвилі – й кучугури снігу, обабіч дороги, танули прямісінько на очах. І текли-розтікалися брудними потічками по асфальті. Будівля педагогічного університету першокурсниці Ользі уявлялася величезним лайнером, що врочисто пливе у небеснім Евксинськім Понті, напнувши залізобетонні вітрила над каскадом вікон. По-чаїному кричали сигнальні сирени, і, здавалося, – рукою подати до справдешнього Чорного моря.
– Господи-и! Яке прекрасне життя! Лю-ю-ди-и, я ва-ас люблю-ю-у! – вигукує юнка.
– Агов, люди-и!
– Аго-о-ов! – Ольжині співкурсниці підхоплюють імпульсивний вияв радості безтурботним сміхом.
Перехожі повертають голови й спантеличено дивляться услід галасливому товариству. О-он котрась бабуся в окулярах придивляється так, ніби озирається на власну молодість, яка уже давно відлетіла в ирій. «Е-ех, відлетіла й не повернеться.», – мовбито каже її зігнута постать.
– Люди, дерева, будинки! Все прекрасне! Я все люблю, все! – Ольга не владна стримати емоцій!
«Тук-тук-тук», – грайливо вистукують її шпильки на високих підборах, ніби погоджуються з нею: так, так, так! «Кап-кап-кап», – згідливо промовляє капіж і спалахує на сонці бенгальськими вогниками.
– Різдво на носі, а в нас весна! – радісно зауважує котрась із дівчат.
– У нас, на півдні, все можливо! – додає інша.
Ще кілька хвилин погомонівши й удосталь насміявшись, першокурсниці розбігаються хто-куди, на прощання, кидаючи коротке одна одній:
– Бувай!
– Бувай!
Ольга не втримується і таки дістає студентську заліківку – продовгувату синеньку книжечку. Потай розкриває і з утіхою вдивляється в привабливо виписані «відмінно» й «зараховано». Складена перша сесія і життя мріється дивовижно прекрасним і багатообіцяючим.
Свистяче пролітають авта, розбризкуючи місиво талого снігу. Зі скреготом гальмує маршрутка, дівчина ледве встигає відхилитися від бризок бруду, що летять із-під шин. Вона чемно поступається, даючи дорогу, й коли заходить, крісла вже зайняті.
– Стоячих берете? – запитує дівчина.
– Бєрьом, – кидає водій, не повертаючи поголений до синяви буйволячий карк.
Ольга серед заклопотаних і байдужих пасажирів у напівтемряві салону світиться радістю, котру не можна заховати, наче світло в темній кімнаті. Ця особлива радість у погляді, в посмішці, у порусі голови, й навіть у світлому м’якохвиллі волосся. Це помічають пасажири, і навіть водій повертає голову і кидає на Ольгу дратівливо-вивчаючий погляд маленьких колючих очей, які, здається, ніколи не бачили світла, бо весь час жмуряться. Дівчині трохи незручно, вона, тамуючи весняний квіт душі, вдивляється у вікно: там шумить-вирує мегаполіс. Багатоповерхівки, ятки, рекламні щити, безкінечний потік автівок, велелюддя на зупинках, гінкі тополі край проспекту, темний живопис гіллястих акацій, і абрикосово-солодке сонце – безмір сонця! І безмір щастя!
Водій обганяє маршрутки, намагаючись випередити конкурентів, сигналить, нервується, а пасажирам раз-у-раз нетерпляче наказує:
– Оплачіваєм проєзд! Оплачіваєм!
Ті квапливо передають зіжмакані купюри Ользі, а вона – водію, бо найближче до нього.
– Прошу, один з п’яти гривень, – вкладає вона банкноти в недбало протягнену руку з товстими пальцями. І навіть, не бачачи його очей, інстинктивно відчуває їх холодний, жовчний вираз, що нетерпиться пошвидше вийти з похмурого салону авта, бо ж надворі – така іскрометна весна, що хочеться співати на весь світ! «Місто моє! Мо-оє! Найкраще, найсонячніше, най, най! Світ такий дивовижний! Такий сонячний!»
Нарешті! Її зупинка. Весело торкнувши бордюр дзвінкими підківками чобітків, ніби ксилофон, Ольга машинально зачиняє двері автівки і вдихає блакитний сонячний подзвін небес. Аж раптом! Їй навздогін летить груба, нецензурна лайка. Схожа на крем’яхи багна. Що? Чому? Не тямлячи, що сталося, мрійниця стривожено повертає русяву голівку. Ще встигає уздріти перед очима спотворену від люті пику водія, і його вулканічно небезпечні очі, як він одним махом збиває її з ніг, худеньку, ще майже дитину. Ольга падає на хідник, ніби скошена квітка. Від несподіванки вона навіть не встигає злякатися. А здоровань озвіріло шпортає ногами беззахисну жертву, вивергаючи прокляття, мовбито з кратера гаспидської злоби й ненависті.
– Стєр-р-ва! Какая стєр-р-ва! – навісніє водій, силкуючись закласти дівчині руки за спину, ніби злочинниці.
Ольга з усіх сил виривається і затуляє обличчя руками, по-дитячому намагаючись захиститися від вулканічного вибуху люті. Відворотною, волосатою ручищею той хапає юнку за капюшон, за розкішні довгі коси й задоволено, з хижим оскалом, волочить по асфальті, тицяє в болото.
– Вот тєбє, тварь. На жри! Будєш знать. А-а, ну как?! Єщьо?
«Невже це останній день. Останній у моєму житті? Невже ніхто не порятує? Невже ніхто? Тут же стільки людей! Господи!», – у свідомості Ольги зринають панічні думки.
– За що? Лю-ю-ди! – в істериці кричить вона.
– За что? Єщьо спрашиваєт за что? С-с-сука.
– Лю-ю-ди! За що?
– За что, тварь, едакая. Вчєра. Вчєра только двєрі почініл, чєрвонєц виложіл, а она хряпаєт! Стєрва!
Так ось що! Причина – всього-навсього. в дверях! У дверях автівки?! Ольга ошелешена. Ціпенюючи від жаху, вона не може оговтатись.
Та напасник, удовольнивши жагу агресії, зненацька полишає беззахисну юначку. Віддаляючись, вигупує чобітьми по асфальтівці, начебто по-варварськи, лиховісно, топче її дитинно-світлий погляд на світ. Маршрутка з ревищем від’їзджає. Ольга, принижена й побита знерухомлено лежить на хіднику. Врешті, зважившись, поволі підіймає голову і дивиться зляканим, шокованим поглядом на світ. Перехожі оминають її, відвертаючи очі, ніби не бачать.
Господи! А небо, небо?! Воно таке, як і було. Сяйнисто-голубе?! Ніби нічого не сталося, пролітають авта, шумить-вирує місто, осипане сонцем, ніби золотими монетами, але скривджена юнка цього вже не помічає. Світ дівчині здається темним і відворотним, таким брудним і брутальним, що його більше не хочеться бачити.
– За що? За що?! – здригається Ольга від спазматичних ридань, підносячи до очей тремтячі руки, збиті на суглобах, у плямах крові й багнюки.
Блакитна куртка з тендітно-білим опушком, теж уся в багнюці, а сумка – валяється неподалік. Із неї випала залікова книжечка й розкрилася саме там, де стоять п’ятірки з іспитів.
2009
|
