Сьогодні другі роковини свого небесного життя зустрічає оборонець України Зінченко Олег Анатолійович, який народився 24 грудня 1967 року в селі Новогригорівка Казанківського району Миколаївської області в сім’ї колгоспників. В 1983 році закінчив Новофедорівську неповну середню школу. Середню освіту здобув в Гейківській ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Строкову військову службу проходив в 1987-1988 роках. Всі послідуючі роки до мобілізації працював водієм сільгосппідприємств ТОВ «Батьківщина», ФГ «Серба». Останнім часом працював охоронцем Гейківської психо-неврологічної лікарні.
Від початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України Олег Анатолійович добровільно став на захист України. Спочатку членом місцевої територіальної оборони, згодом приєднався до лав ЗСУ. 22 березня 2022 року почав службу водієм взводу протитанкових керованих ракет 1-го стрілецького батальйону 56-ої окремої мотопіхотної бригади (військова частина А0989). Боронив суверенітет та територіальну цілісність України на Донецькому напрямку, виконуючі бойові завдання протягом чотирьох місяців.
Захищаючи нашу землю від російського агресора, солдат Збройних Сил України Олег Анатолійович Зінченко отримав поранення несумісне з життям 6 серпня 2022 року біля населеного пункту Піски, Покровського району, Донецької області під час артилерійського обстрілу мінами з боку незаконних збройних формувань. Похований на кладовищі в своєму рідному селі Новогригорівка Баштанського району Миколаївської області.
Рідні, друзі, односельці дуже важко сприйняли його загибель, не вірилось до останнього. Адже словами не можна передати весь біль і відчай …
Згадує директор ТОВ «Батьківщина» Сидоренко Анатолій Володимирович: «Багато років шли з Олегом по життю поруч: народилися в одному селі Новогригорівка, раннє дитинство провели в місцевому дитячому садку, далі стали учнями Новогригорівської початкової школи, пізніше – Новофедорівської неповної школи. Після 8-го класу наші долі розійшлися на деякий час (навчання, служба в армії), а потім знову злилися та попрямували однією стежкою - хліборобською.
Олег довгий час працював водієм вантажних автомобілів ГАЗ-53, потім ЗІЛ-130, пізніше КАМАЗ. За роки праці в сільгоспгосподарствах перевіз безліч вантажів, найважливішим з яких було зерно, майбутній хліб держави. При потребі сідав за кермо комбайна. Був людиною світлою, дружньою, працьовитою, відповідальною. Наша особиста дружба переросла у щось більше – дружили вже родинами. Разом з Олегом відійшла у минуле частина мого звичного сільського життя: не можна вже повернути назад посиденьки з ним у дружньому колі, на рибалці, на полюванні. Війна залишила мене без гарного, порядного, доброго та вірного товариша».
Згадує Новофедорівський староста Галко Зоя Володимирівна: «Олега Анатолійовича в селі любили всі, це була дуже чуйна, добра, роботяща людина, він завжди був готовий прийти на допомогу і підтримати інших. Був гарним, люблячим чоловіком, батьком, дідусем… Вправний господар, його охайна садиба з квітковим розмаїттям була прикладом для інших сельчан. Чудовий сім’янин. Поруч з ним дружина Тетяна була, як за кам’яною стіною. Разом з нею виховали двох чудових дітей, дочекалися онуків.
Війна забрала активного члена нашої громади, який ніколи не стояв осторонь проблем села та приймав участь в їх вирішенні. Мав активну громадську життєву позицію… Війна забирає кращих. Ми гідно вшанували пам’ять про них, створивши Алею Пам’яті».
Низький уклін нашому воїну – захиснику! Вічна пам’ять Герою!
| 
