У селищі Казанка кожен знає будівлі ЦНАПу чи спортивної школи. Але мало хто замислюється, що в їхні стіни вкладено не лише цеглу, а й сумлінну працю людини, яка згодом віддала життя за те, щоб ці споруди стояли під вільним небом. Олександр Хоїч був будівельником за фахом і творцем за покликанням. Він знав ціну кожному каменю і кожній хвилині мирної праці.
Олександр народився 28 січня 1989 року. Все його життя було міцно пов’язане з рідною Казанкою: Казанківська ЗОШ №2, аграрний ліцей, де він опанував справу фермера, а згодом — фах муляра. Він був людиною «золотих рук» і щирого серця. Працював на підприємствах Кривого Рогу, зводив та відновлював будівлі у рідному селищі. Колеги та друзі пам’ятають його як надзвичайно працьовитого, відповідального та доброзичливого чоловіка.
Коли 24 лютого 2022 року світ навколо здригнувся від вибухів, Олександр не чекав на повістку. Вже 28 лютого він став добровольцем. Будівельник у цивільному житті, на війні він став морським піхотинцем, стрільцем 140-го окремого батальйону 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Його позивний – «Месьє» — підкреслював ту –особливу шляхетність і внутрішню культуру, які він зберігав навіть у запеклих боях на Луганщині, Донеччині та Херсонщині.
Шлях воїна був тернистим. Важке поранення у січні 2023 року на Донеччині могло б стати для багатьох приводом залишити службу, але не для нього. Після лікування Олександр повернувся до побратимів. На початку 2024 року він тримав пекельну оборону у Кринках – на лівобережному плацдармі, де кожен метр землі просочений кров’ю та надлюдською стійкістю. Знову важкі поранення, довгі сім місяців боротьби за здоров’я в госпіталях... І знову повернення на фронт восени 2024-го. Він не міг інакше – не міг залишити своїх, поки ворог топче рідну землю. Побратими бачили в ньому не просто воїна – вони бачили людину, яка світилася зсередини. Рішучість у бою, щира посмішка між вибухами, життєрадісність, що зігрівала навіть там, де панувала темрява. Його сміливість була справжньою, без тіні страху, бо в його серці жила віра – у життя, у справедливість, у Перемогу.
Життя Олександра Олександровича трагічно обірвалося 28 грудня 2024 року біля населеного пункту Наддніпрянське Херсонського напрямку. Він пішов у вічність як герой, вірний присязі до останнього подиху, захищаючи право України на існування.
«Мій син був надзвичайно світлою людиною, – згадує мати Героя Світлана. – Дуже відповідальним, щирим та добрим. Попри постійну зайнятість на роботі, він ніколи не залишав мене саму з клопотами – завжди допомагав по господарству, робив для родини все можливе».
Його ім’я назавжди залишиться у стінах, які він зводив, і в пам’яті народу, за який він боровся.
Світла і вічна Пам’ять Герою!
Спільний проєкт
історико-краєзнавчого музею
Казанківської селищної ради
та БО БФ «Джерело рідного краю»
| 
