Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, 89-річний мешканець села Червоний Став Баштанського району Опанас Якович Федорчук змахує скупу сльозу, бережливо показуючи нам, журналістам, свої ордени за ратний подвиг під час найкривавішої війни в історії людства. Для нього вони – не історичні реліквії, а насамперед живе нагадування про бойову молодість та буремні роки, віддані служінню рідній землі та народу. І немає для фронтовика більшої цінності в його скромній сільській хатинці, ніж оці дещо поіржавілі від невблаганного плину часу металеві кружечки із смугастими планками та колодками. Поготів хвилюється Опанас Якович, коли згадує події останньої зими. Саме тоді зловмисники посягнули на найбільшу радість для старенького – його увічнену в металі Пам’ять…
– На початку січня до райвідділу міліції зателефонувала жінка та повідомила, що вона приїхала в гості до батька, який проживав самотньо. Той сказав доньці, що в нього нещодавно вкрали медалі учасника бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни, – розповів оперуповноважений карного розшуку Баштанського РВ, капітан міліції В’ячеслав Задирака. – Ми негайно виїхали за вказаною адресою, в село Червоний Став Явкинської сільської ради. Під час огляду місця злочину дідусь додатково повідомив, що в нього також викрали гроші, близько п’яти тисяч гривень.
Медалі та гроші старенький зберігав у окремій кімнаті, котру запирав на ключ. Коли одного зимового ранку дідусь прокинувся й вийшов у коридор, то відчув, що з-за зачинених дверей тягне холодом. Вийшовши на двір, Опанас Якович побачив, що шибку розбито… Зайшовши до кімнати, чоловік спершу кинувся до шафи, де мав висіти парадний костюм із військовими нагородами. Коли ж старенький побачив, що з нього зірвано всі медалі, йому стало неабияк зле. Але одразу звертатися до міліції ветеран не став – дочекався приїзду дочки, яка мешкала в сусідній області. Саме жінка й викликала правоохоронців.
– Коли ми бесідували із дідусем, – продовжує свою розповідь В. Задирака, – він спочатку говорив лише про медалі. Аж потім згадав про гроші, які накопичував на операцію та про чорний день. Але з усього відчувалося, що найбільше він переймається пропажею своїх бойових нагород.
Знайти по гарячих слідах крадіїв міліціонерам не вдалося. Опитувані місцеві мешканці, передусім потенційно небезпечні елементи, й гадки не мали, хто здійснив зухвалий злочин. Ніхто нічого не бачив і не чув…
А за тиждень у будинку О.Я. Федорчука трапилася друга крадіжка. Невідомі зловмисники аналогічним чином проникли в домоволодіння, щоправда, цього разу їхня «здобич» була скромнішою – частина ветеранської пенсії та старенький мобільний телефон дідуся.
Прибувши на місце злочину, баштанські правоохоронці двох думок не мали – судячи з деталей, цей злочин скоїли ті ж злодюжки, що вкрали медалі ветерана тижнем раніше.
Спіймати зухвалих грабіжників стало справою честі для баштанських пінкертонів. І шляхом проведення цілої низки оперативно-розшукових заходів їм таки вдалося вийти на слід негідників, котрі спокусилися на святині ветерана. У мешканця села Плющівка того ж Баштанського району був вилучений мобільний телефон, що належав Опанасу Яковичу. Спочатку хлопець «плів», що, мовляв, купив «мобільник» у невідомого на автовокзалі в місті Баштанці. Потім змінив свої показання і повідомив, що йому нібито подарував телефон товариш. «Але коли ми викликали на бесіду цього товариша, то з’ясувалося, що він є співмешканцем онучки нашого дідуся. Це неабияк переконало нас, що ми перебуваємо на правильному шляху по розкриттю цього резонансного злочину», – каже В’ячеслав Задирака.
Допитавши співмешканця дівчини, оперативники відновили картину злочину. Як з’ясувалося, на Новий рік онучка Опанаса Яковича завітала до дідуся разом із кавалером. Під час спілкування з гостями ветеран мав необережність показати молодому чоловіку кітель із медалями. Побачивши блиск нагород, молода людина замислилися не про те, за які подвиги їх було вручено фронтовику, а подумки стала рахувати гроші, які можна виручити, продавши ці медалі на чорному ринку.
Хлопець поділився своїми планами із друзяками, й вже за кілька днів молоді хижаки вирушили на полювання. П’ятеро осіб віком від 20 до 23 років, а серед них і онучка ветерана, глупої ночі зупинили свою автівку на околиці села Червоний Став. Далі рушили пішки. Тихенько підкравшись до хати, в якій проживав старенький, вибили шибку і залізли до кімнати, де зберігалися медалі та близько 5 тисяч гривень. І кинулися навтьоки. Поділивши між собою гроші, члени злочинної зграї не змогли одразу реалізувати медалі, тож віддали їх на зберігання одному з баштанських колекціонерів.
Та кошти швидко скінчилися, й вже за тиждень негідники знову «провідали» ветерана, цього разу поцупивши в того частину пенсії – близько півтисячі гривень, і мобільний телефон. Та невдовзі представники правоохоронних органів завітали до членів злочинного угруповання. Усі вони – непрацюючі мешканці Баштанського району, причому один із них уже мав судимість. Наразі за двома епізодами порушено карну справу за статтею 185, ч. 3 Карного кодексу («Крадіжка»), й всі підозрювані чекають на вирок суду. До речі, санкція цієї статті передбачає позбавлення волі на строк від трьох до шести років.
Та найбільше вразило правоохоронців не зухвалість злочинців, а те, як поводилася на допитах онучка ветерана, – посміхалася, намагалася весь час жартувати.
Чи за таке майбутнє мріяв, проливаючи кров на вікопомній війні, Опанас Якович Федорчук?
…Виходець із простої селянської родини на Хмельниччині, маленький Панасик ще змалку cпізнав, почім ківш лиха. Коли хлопцеві виповнилося шість рочків, майже одночасно померли його батьки, тож він був відданий на виховання в інтернат. Попри нестачу батьківського тепла, хлопець вчився сумлінно та наполегливо, й по закінченні школи планував подавати документи на вступ до юридичного інституту.
То був червень 41-го… Звісно, щойно фашистські стерв’ятники вторглися у повітряний простір СРСР, ні про яку «учобу» й мови бути не могло. Все – для фронту, все – для перемоги! Опанас Федорчук був евакуйований до Волгограда, де пройшов навчання військовій справі. Кмітливого та фізично загартованого сільського хлопчину зарахували у розвідку. І коли в травні 1942 року Опанасові виповнилося вісімнадцять, його направили на передову, одразу – командиром взводу розвідників у званні лейтенанта.
Скільки вилазок зробили за лінію фронту та в далекий тил ворога розвідники О.Я. Федорчука та він особисто – не злічити. Сотні, якщо не тисячі… Скільки важливої інформації здобули розвідники, аби нашим генералам краще знати диспозицію військ противника та його плани! Разом зі своїм взводом, а потім – ротою, вже капітан Федорчук дійшов майже до Берліна.
Саме на околицях німецької столиці, під час виконання важливого завдання, розвідникам слід було пройти небезпечну ділянку, яку прострілювали снайпери. Зважаючи на небезпеку, Опанас Якович особисто взявся за виконання цієї задачі: «Я командир, я перший і піду!». І коли відважний командир вже майже пересік зону вогню, його таки наздогнала снайперська куля. Кілька грамів свинцю влучили в руку, буквально пошматувавши її. Тож медики, оглянувши поранення, спочатку хотіли навіть ампутувати кінцівку. Проте минулося, хоч на все життя ліва рука фронтовика практично втратила свою функціональність.
Але головне – він залишився живий! І коли його товариші ставили свої автографи на стінах Рейхстагу, Опанас Якович проходив лікування у військовому шпиталі. Після чого повернувся до мирного життя в свій рідний Красилівський район, що в Хмельницькій області. Спочатку молодий комуніст займався партійною роботою, потім – поринув у справи аграрні. Допомагав колективізації сіл Західної України, котра незадовго до війни ввійшла в склад СРСР. А коли держава оголосила про програму освоєння безкрайніх просторів півдня України, Опанас Федорчук одним із перших відгукнувся на цей заклик. Було це 1950 року. Доля закинула Опанаса Федоровича та його молоду дружину Надію Аксентіївну в село Червоний Став Баштанського району.
Тут, на Приінгуллі, Федорчуки пустили міцне коріння. На Баштанщині народилися дві доньки та син. Протягом декількох десятиліть Опанас Якович та Надія Аксентіївна сумлінно пропрацювали в місцевому колгоспі на різних роботах, мали чимало трудових відзнак. Звідти і пішли на заслужений відпочинок.
Їхні ж діти давно вже створили власні сім’ї та роз’їхалися по різних усюдах. А 13 років тому Опанас Якович залишився сам, проводивши в останню путь вірну дружину. З тих пір і живе старенький один – як не пропонували соціальні служби взяти дідуся під опіку, той усякий раз відмовляється. Каже, що поки ноги носитимуть, то хазяйнуватиму на власний розсуд у своїй хаті. Щоправда, у сільській раді не кинули літню людину напризволяще – не лише вітають на свята, а й у будні цікавляться життям-буттям ветерана – то бур’яни покосять довкола хати, то із ремонтом приміщень допоможуть. Частий гість у ветерана і місцевий фельдшер Анна Чухрай – і пігулки старенькому купить, і тиск заміряє.
– Коли у Опанаса Яковича вкрали бойові нагороди, – розповідає Анна Олександрівна, – його стан різко погіршився, і він цілими ночами не спав. Коли ж в урочистій обстановці, в присутності голови райдержадміністрації Івана Рубського та в.о. начальника Баштанського РВ УМВС О.М. Маковського, ветерану вручили його медалі, то він одразу ж повеселішав, повернувся до свого звичного життя.
Й справді, медалі для старенького – то не якісь залізячки, а кращі роки його життя. Кожна із цих нагород просякнута кров’ю та потом старого солдата. Вони можуть краще за слова розповісти про великий подвиг маленької людини, що не шкодувала свого життя та здоров’я заради мирного життя майбутніх поколінь. Опанас Якович із неприхованим розпачем згадує про Орден Великої Вітчизняної війни, котрий викрали у нього кілька років тому під час перебування в обласному шпиталі. І як мала дитина радіє, коли демонструє нам сьогодні свої численні бойові медалі. «Вони – мій найдорожчий скарб», – каже ветеран.
Чи усвідомлювали це покидьки, коли вдерлися в чужу хату та здирали медалі з парадного костюму заслуженої людини?.. Навряд чи. Хоча ні, насправді вони влізли не в домоволодіння, а в душу ветерана, залишивши там огидний та бридкий слід. І хоча у спілкуванні з нами старенький воліє не згадувати про онучку, відчувається: він тяжко переживає те, що скоїла відносно нього його рідна кровинка. І дідусь щиро дякує працівникам міліції, котрі своїми умілими та професійними діями немов повернули його до життя.
…Коли ми залишали будинок ветерана, той несподівано мало не вибіг за нами на весняне подвір’я, що потопало у зелені дерев та квітів. «А ви знаєте, – сказав старий, – я ще й досі готовий піти у розвідку».
Що ж, колишніх фронтовиків не буває. Здоров’я Вам іще на довгі роки, Опанасе Яковичу, наснаги та всіляких гараздів! Ми, нащадки, пам’ятаємо та високо цінуємо Ваш невмирущий подвиг у роки Великої Вітчизняної війни. Із наступаючим Днем Перемоги!
Андрій ТЮРІН
Фото автора
|
