Вітаючи з днем народження своїх рідних і близьких,
ми завжди бажаємо їм у доброму здоров’ї прожити довгий вік, аж до
столітнього ювілею. Хоча і наперед знаємо – це вдається далеко не
кожному. Лише щасливчикам дарують небеса таку можливість. Тож, напевне,
добрих ангелів-хранителів має проста сільська жінка із степового Явкине
Клавдія Павлівна Буйбарова, яку 9 березня із століттям поздоровлятимуть
родичі, діти, онуки, правнуки, праправнуки. Напевне, її й можна вважати
щасливою людиною.
Щастя цієї старенької ще й у тому, що вона не
одинока, живе із сім’єю сина Григорія, якому, до речі, в нинішньому
році теж виповнюється поважна кругла дата – 80 років.
І сама ювілярка, і її три сини-соколи – корінні
явкинці. Тут Клавдія Іванівна народилася у Простій селянській родині,
тут зростала, навчалася і ще змалку звикла до нелегкої праці на землі,
на обійсті, на колгоспній роботі. Із зовсім юних років стала рядовою
колгоспницею тодішнього колгоспу «Видвиженець». Працювала на полях до
самісінької старості.
Йшли роки, мінялися умови праці, назви колгоспів, на
польових роботах потроху запроваджувалася все новіша й но-віша техніка,
яку опановував чоловік Клавдії Павлівни – Петро Семенович. Все життя
працював він механізатором. Разом з дружиною ділили вони навпіл радість
і горе, останній шматочок хліба в голодні роки, раділи мисочці
заколоти, їли траву, все, що мали в господі найситніше, віддавали
дітям. І вберегли їх, і самі не загинули голодною смертю. Пережили
Буйбарові й воєнне лихоліття, й роки відбудови народного господарства.
Раділи високим врожаям на колгоспній землі, брали активну участь у
громадському житті села. Поралися і на власному городі, тримали
підсобне господарство, щоб мати хліб і до хліба. Прожили в парі,
підтримуючи одне одного, більше 50 років.
Доля була невблаганною до чоловіка бабусі Клави. Не
судилося йому довгого віку. Із 1978 року топче вдова стежину на
чоловікову могилу, подумки розповідає німому горбочку про те, як їй
живеться на цьому світі, які звісточки надходять від синів Михайла та
Віктора, які живуть далеко від рідного дому і приїздять сюди не часто.
Їхня старенька матуся ще й сьогодні нівроку. До
цього часу не дозволяє себе обходити – і наварити може, і випрати, і в
хаті поприбирати, і на городі порається.
– Це наша ходяча енциклопедія, – говорять про бабу
Клаву односельчани, – гомонимо з нею про життя, сільські новини,
розпитуємо про людей, які тут раніше проживали. Розум має ясний,
пам’ять унікальну. Мудра, розсудлива, доброзичлива, щиросердна. Дай,
Боже, їй ще довгих років життя, щоб мали ми куди звернутися за порадою.
