Кожного року, під час відпустки і поїздки на Україну найпершим бажанням
було відвідати Свято-Михайлівський монастир, та все не вистачало часу.
Я й сама не могла зрозуміти цього мого бажання. От і зараз, за
зустрічами і розмовами, справами. Час летів так швидко, що моя
трьохнедільна відпустка закінчувалася, та я подумала: «Тамара,
зупинись, відклади усі справи і зроби те, чого ти так бажаєш найбільше
вже декілька років!»
І ось ми вже у дорозі! Яка гарна природа південних українських степів!
Жовті соняшники та блакитне небо, поля, на яких залишилася скошена
стерня, невеличкі річечки, що в’ються долинами і все поспішають,
поспішають, зовсім, як люди. Куди ми так поспішаємо? Хіба тільки
туди, де роблять добро, де живе любов до ближнього і щастя? Ні!
Поспішаємо жити та робити помилки, потім виправляти їх, якщо це
можливо... Якою ціною це усе вдається зробити?
Зупинилися
біля придорожньго кафе, була восьма година ранку, спека змусила
зробити зупинку, щоб напитися прохолодної водиці та вгамувати спрагу.
Ранок ще тільки починався, але сільські люди не сплять уже із п'ятої
години ранку. Впродовж дороги бабусі продають свіже молочко, фрукти
та овочі. Зовсім малі хлопчаки продають раків, сушену рибу, та так
примовляють, так нахвалюють свій товар! Купили великого кавуна,
зупинилися ще раз на березі річки, яка протікає біля Софіївки. Такого
смачного кавуна я ще ніколи не куштувала у моєму житті! Він увібрав усі
соки нашого краю, пропахся степовим південним вітром, зігрівавя під
пекучим цьогорічним сонцем. Достатньо було доторкнутися до нього ножем,
як Пан Кавун тріснув від радощів: він не міг більше втримати у собі
усього того добра – хотів поділитися з кимось. Та ми й не відмовилися!
Перекусили і знову в путь! Залишилося декілька кілометрів. Діти, яких
увесь час приходилося утихомирювати бо не могли бути спокійними і не
сваритися, затихли, розглядали усе навколо із якоюсь загадковістю...
Вузенька насипна дорога поміж зарощїв, а після неї відкрився краєвид:
річка, лісочки і горизонт... Ні! Щось там почало підніматися із-за
горизонту... Сонце вже давно зійшло і наближалося до середини неба, а
там ще щось блищало... Яка краса! Чим ближче ми під’їджали, тим краще
могли розглянути церкву на пагорбі, яка піднімалася, росла перед нашими
очима.
Спочатку її верхівка, яка виблискувала на сонці золотом, потім уся церковна архітектура.
Жіночий монастир розмістився серед цих степів, у глибинці півдня.
Декілька років тому відсвяткували його сторіччя, але роботи ще не
закінчилися.... Хто наважився зруйнувати те, що люди
майстрували із такою любов'ю і вірою ще в кінці вісімнадцятого
століття? Тут жили люди, працювали, молилися за себе та за усих тих,
хто не хотів чи не вмів цього робити, вони займалися благодійністю та
допомогали тим, хто мав у цьому потребу... Тридцяті роки... Оті
страшні тридцяті роки... У церкві зробили пункт збору селянського
зерна, розмістили склад запчастин, мощі засновників та будівників
монастиря знесли докупи та закопали у підвалі. Чиї вони, оті святі
кістки, які не пожалкували своїх грошей, любові та старання, запросили
архітекторів та майстрів, щоб побудувати церкву та монастир? Це зробилв
син для своєї матері Пелагії....
Зараз збираються усі
цінності цього монастиря, його залишки, усе, що сбереглося за роки його
«неіснування»... Знову тут поселилися монахині, знову тут тиша та
спокій. Спокій тільки зовнішній, бо у серцях людей які вболівають за
долю цієї архітектурної та історичної пям'ятки давно вже не має
спокою: як зробити краще, де знайти гроші, як відновити первинний вид
святині? І їм це удається, дякувати Богу.
Батьки мене
хрестили у православній церкві, але усе життя я себе вважала атеїсткою,
яка відвідувала церкву тільки заради того, щоб любуватися ії красою та
вивчати історію. Буваючи у Києві, завжди відвідувала Собори Святого
Володимира та Софії, Києво-Печерську Лавру, в Італії мала можливість
відвідати деякі історичні місця із святими католицькими соборами, один
із них, це той, де похоронені рештки героїв Данте Паоло і Франческа.
Заходжу до Свято-Михайлівської церкви... Ставлю свічечки за упокій мертвих, а потім і за живих.... Не
знаю, якою мовою, але читаю про себе молитву. Дивно, та виявляється,
що її слова однакові на трьох мовах, навіть італійською вона звучить
однаково. Ніколи не вчила цих молитов, але тоді мені їх, мабуть, хтось
нашіптував:
Отче наш, Иже еси на небесех! Отче наш, що єси на небесах! Padre nostro, che sei in cielo!
Автор оповідання Тамара Шевченко. Вона зараз проживає в Італії. Про неї Ви можете дізнатись, коли перейдете за цією ланкою, на сайт української поезії та прози "Анумо знову віршувать!".
Там зможете прочитати не тільки її біографію, ай її вірші і прозу.
Ваш коментар до публікації: (можна через соцмережі та акаунти у "Фейсбук", "Гугл" та ін.)
НОВІ КОМЕНТАРІ ДО НОВИН ТА СТАТЕЙ сайту Баштанка.НЕТ:
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
Кожного року, під час відпустки і поїздки на Україну найпершим бажанням
було відвідати Свято-Михайлівський монастир, та все не вистачало часу.
Я й сама не могла зрозуміти цього мого бажання. От і зараз, за
зустрічами і розмовами, справами. Час летів так швидко, що моя
трьохнедільна відпустка закінчувалася, та я подумала: «Тамара,
зупинись, відклади усі справи і зроби те, чого ти так бажаєш найбільше
вже декілька років!»
Перекусили і знову в путь! Залишилося декілька кілометрів. Діти, яких
увесь час приходилося утихомирювати бо не могли бути спокійними і не
сваритися, затихли, розглядали усе навколо із якоюсь загадковістю...
Жіночий монастир розмістився серед цих степів, у глибинці півдня.
Декілька років тому відсвяткували його сторіччя, але роботи ще не
закінчилися.... 
0
