|
Україна формально не має своїх лауреатів Нобелівської премії, однак це не означає, що українці не отримували цю найпрестижнішу нагороду в різних областях науки
З 6 жовтня цього року у Стокгольмі й Осло триває традиційне 113-е вручення Нобелевської премії, яка присуджується у різних галузях: фізика, хімія, медицина та фізіологія, література та захист миру, а з 1969 – ще й економіка. З 1901 року, року першого вручення Нобелевської премії, її лауреатами стали понад 700 талановитих осіб з різних країн світу. Найбільше лауреатів у США (314), Великій Британії (106) та Німеччині (91).
Кандидатів на здобуття премії мають право висувати члени Шведської академії та аналогічних закладів інших країн, професори літератури та лінгвістики, лауреати премії попередніх років та голови письменницьких організацій. Бути серед кандидатів на Нобелівську премії випала нагода й українцям, утім, на жаль, безрезультатно.
Претендентом в галузі літератури був Іван Франко. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. в листі до Нобелівського комітету професор, доктор філософії з Відня Йосеф Застирець. Він не став нобелівськими лауреатом лише через те, що лист-подання надійшов до Стокгольма, коли питання про лауреатів уже було вирішене.
Улас Самчук як «найвидатніший український прозаїк в діаспорі», уродженець села Дермань (тепер Рівненської області), був висунутий на здобуття премії з літератури 1980 року після виходу в світ його роману-трилогії «Волинь». Самчук не отримав винагороду, адже його кандидатуру не висунув жоден із Нобелівських лауреатів, а така рекомендація могла бути визначальною.
Стати Нобелівськими лауреатами з літератури могли й Павло Тичина у 1966 році, й Микола Бажан у 1970. Останній, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому їй листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури, тобто фактично відмовився від нагороди. Як один з реальних претендентів на найвищу відзнаку так і залишився Павло Тичина. На здобуття Нобелівської премії висували і Василя Стуса у 1985 році, однак, поет-дисидент помер 4 вересня саме 1985 року від тортур у таборі для політв’язнів. Кандидатура померлого автора не могла розглядатися Шведською академією.
1991 року на здобуття Нобелівської премії висували кандидатуру Олеся Гончара. У 1910 Ісмаїла Гаспринського, що займався літературно-просвітницькою діяльністю в Криму, на здобуття Нобелівської премії висунула Франція. Утім, всі ці заяви не дали позитивного результату.
Еспресо.TV, користуючись матеріалами з монографії дослідника Олександра Левченка, публікує історії українців, що, згідно Заповіту Альфреда Нобеля, «принесли найбільшу користь людству» та отримали його премію, утім, як громадяни інших держав.
Ілля Мечников – фізіологія та медицина (1908)
Уродженець Харківщини, бактеріолог та імунолог Ілля Мечников отримав Нобелівську премію як підданий Російської імперії. 40 років життя вченого пов’язані з Україною. Село, у якому науковець провів роки дитинства, - Панасівка – тепер перейменоване на його ім’я – Мечнікове.
Ілля Мечников розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів, відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету. Нобелівську премію він отримав у галузі медицини та фізіології разом з німецьким вченим Паулем Ерліхом «За праці з імунітету».
Помер Мечников у Парижі на 71-му році життя, заповівши спалити його тіло в крематорії. Урна з прахом великого вченого з України зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.
Зельман Ваксман - фізіологія та медицина (1952)
Уродженець Вінниччини, Ваксман отримав Нобелівську премію за вагомий внесок у перемогу над туберкульозом як громадянин США. Зельман Ваксман провів в Україні 23 роки. Народився в селі Нова Прилука, навчався в Одеській гімназії, а вищу освіту поїхав здобувати в США.
Учений став провідним спеціалістом в області мікробіології ґрунту. У 1932 році Американська національна асоціація по боротьбі з туберкульозом звернулася до Ваксмана з проханням вивчити процес руйнування палички туберкульозу в ґрунті. Окрім цього звернення, ще одною причиною, з якої вінничанин вирішив зайнятися цим дослідженням, стала Друга світова війна, а тому й необхідність створити нові препарати для контролю над різними інфекціями та епідеміями, які могли виникнути.
При врученні премії в 1952 році «За відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу» Ваксмана вітали як «одного з найбільших благодійників людства», адже стрептоміцин врятував уже на той момент тисячі людських життів.
Роальд Гофман (Сафран) – хімія (1981)
Роальд Гофман народився на Львівщині, але за часів німецькою окупації потрапив до нацистського «трудового табору» для євреїв, звідки разом з матір’ю втік до Кракова. 1949 року родина переїхала до США. Видатний вчений отримав Нобелівську премію у галузі хімії як громадянин США.
У славетному Гарварді спеціалізувався з хімії, в Упсалі (Швеція) — з квантової хімії. В 1981 році Роальду Гофману разом із Кенеті Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного». Це відкрило можливості для планування хімічних експериментів. Нині видатний учений продовжує свою наукову роботу в Корнельському університеті (США).
Любов до своєї батьківщини він висловив у приватному листі: «Україна - обітована земля мого серця».
Саймон Кузнець – економіка (1971)
Семен Кузнець 20 років свого життя провів в Україні. Тут, у Харкові, він навчався в училищі, потім в гімназії, закінчив Харківський комерційний інститут.
З ім’ям українського науковця пов’язані такі економічні терміни, як «Закон Кузнеця», «Великий маятник», «Гіпотеза Кузнеця». Нобелевської премії удостоєний як громадянин США «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, що призвело до нового, більш глибокого розуміння як економічної, так і соціальної структури, а також процесу розвитку».
З 1960 року він займався науково-педагогічною роботою як професор Гарвардського університету, викладав також у Пенсільванському університеті, університеті Джона Гопкінса. Відомий вчений-економіст був обраний почесним доктором кількох інших університетів. Колишній харків'янин все життя пам'ятав про свою батьківщину: в його домі лунали українські пісні, зберігалися меморіальні речі.
Георгій Шарпак – фізика (1992)
Георгій Шарпак провів дитинство на Рівненщині. На початку 1930-х з родиною переїхав до Франції, лише 1946 отримав французьке громадянство. Тут він став одним із найталановитіших учених-експериментаторів сучасності.
В 1992 році він здобув Нобелівську премію з фізики «за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі». Йдеться тут про винахід і розвиток нових детекторів елементарних часток, зокрема, про відкриття ряду так званих «камер Шарпака» (багатожильних, іскрових, пропорційних).
Нобелівської премії удостоєний як громадянин Франції. Його праці суттєво посприяли відчутному прогресу у фізиці елементарних часток. Учений постійно генерує нові ідеї, втілюючи їх у винаходи та діючі прилади. Нині Шарпак розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі.
Коли громадськість відзначала 75-річний ювілей вченого, 1999 року, він дав інтерв’ю тележурналістам, під час якого тепло висловився про свою Вітчизну - Україну.
Шмуель Аґнон – література (1966)
Шмуель Аґнон 19 років прожив в Україні. Народився на Тернопільщині, працював у львівській газеті. В Україні були опубліковані його перші літературні твори. Загалом на західноукраїнських землях опубліковані були близько сімдесяти ранніх творів Аґнона.
Аґнон - письменник світового рівня, класик єврейської літератури. Спочатку писав їдишем, згодом перейшов на іврит. 85 його творів надруковано в перекладах десятьма мовами світу. Йому першому серед народжених в Україні й першому серед тих, які писали івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966) як громадянину Ізраїлю «за глибоко оригінальне мистецтво оповіді, навіяне єврейськими народними мотивами».
Кращі твори Аґнона - про долю галицьких євреїв, тих, які жили в Україні, й тих, хто поневірявся в далеких краях. Серед них «Танок смерті» (1911), повість «Проста історія» (1935), романи «На морській глибині» (1935), «Гість на одну ніч» (1938), «Зовсім недавно» (1945).
Дар'я Тарасова
| 
