День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій (спогади очевидців)

У нашій сім’ї, крім мене, було ще двоє менших братів Іван та Василь. Пам’ятаю, як Іванко опух від голоду. Після смерті батька його забрали на «білу кухню» (так називали колгоспну їдальню). А мамі видали трохи борошна, з якого вона напекла хліба. Бабуся цей хліб склала у кошик, як найдорожчий скарб, і підвісила високо під стелею, аби ми не могли дістати. Щодня вона давала нам по невеликому шматочку.

Марія Олександрівна ЧАБАНЕНКО, жителька
села Кашперо-Миколаївка

... На світі я прожила чимало, тож пам’ятаю голод і 1921-1922 років, і 1932-1933, і 1947 років. Найстрашніший з них був голод 33-го... Ми дуже важко переживали зиму 1932-1933 років. Їсти було нічого. Навіть собак, які голодні блукали по селу, люди поїли. Їли також котів та щурів. Страшний то був час. Я навіть пам’ятаю, що в нашому селі Явкине було два випадки людоїдства: жінки з’їли своїх дітей. Люди казали, що вони були не сповна розуму.
Ми з дитиною вижили лише завдяки тому , що я інколи брала молоко у сестри, яка мешкала в Новопавлівці...
...Все залежало від місцевого начальства. А у нас активісти вигрібали з хат усе, що бачили. І не чужі приходили, а свої ж, явкинці. Шукали вони дуже ретельно: копали долівку, розкривали дахи, валяли скирти соломи. Одного разу мене з дитиною цілу добу протримали в холодній хаті, аби я зізналася, де ховаю харчі, зерно. У ямі у мене було трохи буряка, то вони й його забрали, хоч він був і мерзлий.
Крім того, що люди вмирали від голоду, ще й тиф «валив» з ніг. Майже в кожній хаті хтось помирав від голоду або від тифу. Люди пухли, падали прямо на вулиці. Всі були немічні й виснажені, тож ховати померлих було нікому. Пам’ятаю, як Настя Мірошніченко ховала свою матір. Ледве довезла її тачкою до кладовища, а поховати сили не вистачило. Так і лишила небіжчицю. А пізніше, коли повернулась, щоб поховати матір, то тіла не знайшла. Казали, що його розтерзали собаки...

Клавдія Павлівна Буйбарова,
жителька села Явкине Баштанського району Миколаївської області

    Не можу викинути з життя страшні епізоди мого дитинства. Дуже добре пам’ятаю, як мені хотілося їсти. Щоночі мені снився шматочок хліба. А мама часто плакала, бо нічим було нагодувати трьох дітей. Батька нашого арештували і відправили на Соловки, бо він не хотів вступати до колгоспу. А нашу сім’ю вважали куркульською, бо мали ми пару коней, корову, підводу та шість десятин землі. Разом з батьком, Савелієм Івановичем Москаленком, арештували ще п’ятьох сусідів. Сім’ї всіх арештованих виселили з хат разом з дітьми.
    Спочатку ми жили в погребі, а потім одна сім’я пустила нас до себе жити. Спали ми покотом на долівці в соломі, а по нас бігали щурі. Моєму меншому братику Миколі вони покусали пальці. Наш батько так і не повернувся із заслання.
    Пригадую, як часто по хатах ходили люди, яких називали активістами, вони заглядали у піч, під лави, в погреби, на горище, шукали зерно, овочі та інший харч. Ми їх дуже боялися...
    Тяжко забути тих людей, які пухли від голоду, помирали. Спочатку їх звозили на цвинтар підводою. Але згодом і остання конячина пропала. Тоді ми тягнули померлих на цвинтар на ряднах кілометрів за два від села. Поки знесилені люди дотягнуть труп, то не тільки рядно порветься, а й шкіра померлого здиралася. А ще пам’ятаю, що очі в померлих були відкриті, бо нікому було їх закрити. Ті дядьки, які закидали ями, казали, що дуже страшно було кидати глину на ті відкриті очі, особливо дитячі.
     В селі Новосергіївка померло від голоду багато людей, більшість з них діти та люди похилого віку. Таке забути не можна. Я й досі не можу повірити: невже голодомор був спланованим? Ми ж так вірили Сталіну і нашому уряду. Хіба ж можна так чинити з власним народом?

Ніна Савеліївна МОСКАЛЕНКО,
жителька с. Новосергіївка

... Якось моя мама пішла на базар у Новополтавку, а сестра Надя в цей час померла. Я поклала її на тачку й сама повезла на цвинтар. Коли я повернулася додому, то застала мертву бабусю. Довелося мені і її вез-ти на цвинтар. Поки мама повернулася, ми лишилися з нею вдвох .
Бували дні, коли помирало по 3-5 чоловік відразу. Лише на половині нашої вулиці померло 60 чоловік. Всіх їх хоронили на старому цвинтарі. На жаль, ні хреста, ні пам’ятного знаку на тому місці немає сьогодні.
Про лихоліття того часу я часто розповідала своїм дітям та онукам, а також учням у школі, куди мене запрошували. Таке забувати не можна...

Спогади зібрані учнями навчальних закладів та пошуковими групами сільських рад Баштанського району у 2005 році

Спогади опубліковані у 2-й книзі про Голодомор
у Баштанському районі