У переддень жіночого свята хочеться розповісти про жительку села Піски, жінку благородної професії, яка десятиліттями стоїть на варті недуг і болю, працюючи, подеколи, без вихідних.
Зінаїда Петрівна ЮРЧИК – медична сестра Пісківської територіальної громади, праця якої складна і відповідальна. Від кваліфікації до професіоналізму, найгуманнішої у світі професії, від якої залежить здоров’я людей, пройшла шлях довжиною в 43 роки.
Свою трудову діяльність медика почала ще в м. Очаків, а з 1980 року працює в Пісківському фельдшерському пункті, куди молодою дівчиною приїхала в 1979 році. Вийшла заміж за піщанина так і залишилася на все життя. Де б вона не була, її поважають, бо від природи вона добра, чуйна і порядна людина.
– Мене теж обпалила вій-на, – розповідає сивочолий
житель Пісок Андрій Сергійович Буян. – Мені було тоді 11 років. Добре
пам’ятаю той осінній день 1941 року, коли німецькі танкетки заїхали в
село, покружляли вулицями і зникли. Люди з острахом ховались по своїх
домівках.
На ранок німці зайшли в село. Почалася облава. Не минули
і нашої хати, забрали батька і на рік старшого мене брата Миколу. Я
залишився з мамою і дворічною сестричкою Валею. Плач чувся по всьому
селу.
Про те, що природні надра – народне багатство, напевно, знає кожен. Є вони і в нашому районі.
Якість пісківського піску добре
знають не лише жителі Баштанщини, а й Миколаївської області. Ще в
радянські часи за селом Піски функціонував піщаний кар’єр, в якому
господарем був колгосп ім. Шевченка. Піском з нього забезпечувались всі
будівельні організації району і населення. Як бачимо, в цьому кар’єрі
пісок добувався по-господарськи, з дотриманням всіх правил. Після
розпаду колгоспу видобуток піску перетворився в стихійне розкрадання.
Де кому заманеться, там і вибирають пісок.
Була в нас велика
родина: тато, мама, бабуся і нас, шестеро дітей. Усі попухли від голоду. Так
хотілося їсти, що й уві сні думав про це. Ми, дітлахи, хто ще міг дибуляти,
йшли в садок , розгрібали сніг і шукали під деревами насіння й кісточки з
фруктів. Потім мама все перетирала й пекла з нього коржики. А ще збирали
стрючки та смоктали їх, бо вони були солоденькі.
Навколо села стояла
охорона, нікого не випускали, та дітям вдавалося пробиратися до лісосмуг, щоб
назбирати якогось бур'яну з насінням.
Пам'ятаюнашу активістку Софію Сердюк, яка ходила з
міліціонером попід дворами, вигрібала все до квасолини. Якось прийшла й до нас.
Мама саме варила юшку з лушпиння й різного бур'яну. Молодші два братики і
сестричка лежали тихо, уже не могли поворушитися.
- Що вариш?- запитала
Сонька. Схопила казана, винесла на подвір'я і вилила все на сніг, а побачивши,
що там немає нічого їстівного, повернулася і пішла з двору.
Ми повиповзали з
хати, хто ще міг, і почали збирати зі снігу ті шкаралупки і бур'ян, вкидаючи
жадібно в рот і ковтаючи все, майже не жуючи.
