|
Зберегти царську таємницю добре, а відкривати й проповідувати діла Божі славно” (Тов.12, 7), - так сказав архангел Рафаїл Товитові, коли сталося дивне зцілення його сліпоти. Справді, не зберегти царської таємниці страшно і згубно, а замовчувати преславні діла Божі – велика втрата для душі. І я, - говорить святий Софроній, який написав житіє преподобної Марії Єгипетської, - боюся мовчанням утаїти Божественні діла і, згадуючи нещастя, що загрожує рабові (Мф.25,18,25), котрий закопав у землю даний від Бога талант, не можу не розповісти святої повісті, яка дійшла до мене. Та нехай ніхто не подумає, - продовжує святий Софроній, - що я насмілився писати неправду, коли в когось з’явиться сумнів у цій дивній події: не личить мені говорити неправду на святе. Якщо ж знайдуться такі люди, котрі, прочитавши це писання і здивувавшись преславній події, не повірять, то нехай буде милостивим до них Господь, бо вони, роздумуючи про неміч людського єства, вважають за неможливе ті чудесні діла, які трапляються зі святими людьми. Однак треба вже почати розповідь про славну подію, що сталася в нашому роді.
В одному з палестинських монастирів жив старець, якого прикрашало благочестиве життя й розумність мови; він з юних літ доблесно подвизався в чернечому подвигу. Ім’я старця було Зосима. Він пройшов усі ступені постових подвигів і дотримував усіх правил, поданих найвидатнішими ченцями. Виконуючи все це, він ніколи не переставав навчатися Божественних слів: і лягаючи, і встаючи, і за роботою, і приймаючи їжу (якщо тільки можна назвати їжею те, що він споживав у дуже малій кількості), він невмовкно і постійно робив одне діло , - співав Божественні піснеспіви і шукав повчання в Божественних книгах. Ще в дитинстві його було відданно до монастиря, де він доблесно подвизався в пості до 53-х років. Але потім його почала бентежити думка, що він досягнув повної досконалості і не потребує більше ніяких настанов.
“Чи є, - думав він, - на землі чернець який може мене настановити і показати приклад такого посту, якого я ще не досягнув? Чи знайдеться в пустелі людина, котра перевершила мене?”
Коли старець так розмірковував, йому явився ангел і сказав: ” Зосима! Ти старанно подвизався, наскільки це під силу людині, і доблесно пройшов постовий подвиг. Однак немає людини, котра могла б сказати про себе, що вона досягла досконалості. Є подвиги, невідомі тобі, і складніші за пройдені тобою. Щоб пізнати, скільки інших шляхів ведуть до спасіння, покинь свою країну, як найславетніший з патріархів Авраам (Бут.12, 1), та йди до монастиря, який стоїть біля річки Йордан”.
Додержуючи такої настанови, Зосима вийшов з монастиря, в якому подвизався з дитинства, подався до Йордану і досягнув того монастиря, куди його направив голос Божий.
Штовхнувши рукою монастирські ворота, Зосима знайшов ченця-воротаря і сказав йому про себе. Той сповістив ігумена, котрий наказав покликати старця, який прийшов – до себе. Зосима прийшов до ігумена і виконав звичайний чернечий поклін та молитву.
“Звідки ти, брате,- запитав його ігумен, - і для чого прийшов до нас, убогих старців?”
Зосима відповів:
“Звідки я прийшов, про це нема чого казати; прийшов же я, отче, шукаючи собі душевної користі, бо чув про вас багато великого та хвали гідного, що може привести душу до Бога”.
“Брате, - сказав йому на це ігумен, - один Бог може зцілити немощі душевні; нехай настановить Він тебе і нас на шляхи Свої для користі душі, а людина виправляти людину не може, якщо вона постійно не заглиблюється в себе і невсипно, з Божою допомогою, не здійснює подвигів. Але оскільки любов Христова спонукала тебе відвідати нас, убогих старців, то залишайся з нами, якщо для цього прийшов. Нехай Пастир Добрий, Який віддав душу Свою для нашого спасіння, пошле на всіх нас благодать Святого Духа”.
Після таких слів Зосима вклонився ігуменові, просив його святих молитов та благословення і залишився в монастирі. Тут він бачив старців, котрі сяяли добрими ділами і благочестям, та полум’яним серцем служили Господу безперестанним співом, всенічною молитвою, постійним трудом. На устах їхніх завжди були псалми, ніколи не було чути пустого слова, нічого не знали вони про придбання минущих благ і про життєві турботи. Одне в них було постійне прагнення, - це умертвити свою плоть. Головною і постійною поживою для них було Слово Боже, а тіло вони живили хлібом та водою, скільки кожному дозволяла любов до Бога. Бачачи це, Зосима навчався і готувався до майбутнього подвигу.
Минуло багато часу, настали дні святого Великого посту, монастирські ворота були зачинені й відкривалися тільки в тому випадку, коли когось посилали у справах монастиря. Безлюдна була та місцевість; миряни не тільки не приходили, але навіть не знали про цю обитель.
Був у тому монастирі звичай, ради якого Бог привів туди Зосиму. Першої неділі Великого посту на літургії всі причащалися Пречистого Тіла і Крові Господньої та споживали трохи пісної їжі; потім усі збирались у церкві та після старанної, уклінної молитви старці прощались один з одним; і кожен з поклоном просив у ігумена благословення на майбутній подвиг подорожуючим. Після цього відкривались монастирські ворота, і зі співом псалма: “Господь – моє світло й спасіння моє, - кого буду боятись? Господь – то твердиня мого життя, кого буду лякатись?” (Пс.26,1), - ченці виходили в пустелю і переходили через річку Йордан. У монастирі залишалися тільки один або двоє старців, не для охорони майна (красти там не було чого), а щоб не залишити церкву без богослужіння. Кожний брав з собою трохи їжі, скільки міг та хотів за своїми тілесними потребами: один трохи хліба, інший смокви, хто фініки або мочену у воді пшеницю. Дехто нічого не брав, крім рам’я на своєму тілі, а їли, коли примушував їх до цього голод, трави, що ростуть у пустелі.
Перейшовши через Йордан, усі розходились далеко в різні сторони і не знали один про одного, хто як постує та подвизається. Коли хто бачив , що інший йде йому на зустріч, то йшов у інший бік і продовжував своє життя у самітності і в постійній молитві, споживаючи в певний час дуже мало їжі. Так ченці проводили весь Великий піст і поверталися до монастиря за тиждень до свята Воскресіння Христового, коли церква вайями урочисто вшановує свято Вербної неділі. Прийшовши до монастиря, ніхто з братії не розпитував один одного, хто як провів час та чим займався, маючи за свідка саму тільки свою совість. Таким був монастирський устав Прийорданського монастиря.
Зосима, за звичаєм того монастиря, також перейшов Йордан, взявши з собою задля немочі тілесної трохи їжі та той одяг, який носив постійно. Блукаючи пустелею, він творив свій молитовний подвиг і по можливості утримувався від їжі. Спав він мало; де застигне його ніч, там засне трохи, сидячи на землі, а рано вранці прокидається і продовжує свій подвиг. Йому все більше й більше кортіло пройти углиб пустелі і там знайти одного з подвижників, котрий міг би його настановити.
Після двадцяти днів подорожі він одного разу зупинився та, обернувшись на схід, почав співати шостий час, виконуючи звичайні молитви: під час свого подвигу він, зупиняючись, співав кожний час та молився. Коли він так співав, то побачив з правого боку наче тінь людського тіла. Злякавшись і гадаючи, що це бісівське насилання, він почав хреститися. Коли страх минув і молитву було завершено, він обернувся на південь і побачив нагу людину, обпалену начорно сонцем, з білим, наче вовна, волоссям, що спускалося тільки до шиї. Зосима побіг у той бік з великою радістю: за останні дні він не бачив не тільки людини, але і тварини. Коли ця людина побачила здалеку, що Зосима наближається до неї, квапливо побігла углиб пустелі. Та Зосима наче забув і свою старість, і втому від подорожі, й кинувся наздоганяти втікача. Той швидко віддалявся, але Зосима біг швидше і коли наздогнав його настільки, що можна було почути один одного, то заволав із сльозами:
“Навіщо ти, раб Бога Істинного, заради Якого оселився в пустелі, втікаєш від мене, грішного старця? Почекай мене, недостойного і немічного, ради надії подяки за твій подвиг! Зупинись, помолись за мене і ради Господа Бога, Котрий нікого не цурається, подай мені благословення”.
Так вигукнув Зосима з сльозами. Тим часом вони досягли, нібито русла висохлої ріки. Втікач кинувся на другий бік, а Зосима, який втомився і не мав сили бігти далі, підсилив свої слізні молитви та зупинився. Тоді той, хто тікав від Зосими, врешті зупинився і сказав так:
“Авво, Зосимо! Прости мене ради Бога, що не можу стати перед тобою: я жінка, як бачиш, нага, нічим не прикрита у своїй наготі. Проте якщо ти хочеш подати мені, грішній, свою молитву і благословення, то кинь мені що-небудь із твого одягу прикритися, і тоді я звернуся до тебе за молитвою.”
Жах охопив Зосиму, коли він почув своє ім’я із уст тієї, котра ніколи його не бачила і про нього ні чого не чула.
“Якби вона не була прозорливою, - подумав він, - то не назвала б мене на ім’я”.
Швидко виконав він її побажання, зняв з себе старий, роздертий одяг і, відвернувшись, кинув їй. Узявши одяг, вона підперезалася і, прикрила свою наготу. Потім вона звернулася до Зосими з такими словами:
“Для чого ти, авво Зосимо, зажадав побачити мене, грішну жінку? Чи ти хочеш що-небудь почути або навчитися від мене і через те не зважився на важкий шлях?”
Однак Зосима кинувся на землю і просив у неї благословення. Вона також схилилася до землі й так вони обоє лежали, прохаючи один в одного благословення; чутно було тільки одне слово: “благослови!” Коли минув довгий час, вона сказала старцеві:
“Авво Зосимо! Ти повинен благословити й піднести молитву, бо ти маєш сан ієрея і вже багато років стоїш перед святим олтарем, відправляючи Божественні таїнства”.
Ці слова сповнили старця ще більшим страхом. Обливаючись слізьми, він сказав їй, насилу переводячи подих від тремтіння:
“О духовна мати! Ти наблизилася до Бога, умертвивши тілесні немощі. Божий дар проявляється на тобі більше, ніж на інших; ти ніколи не бачила мене, проте називаєш мене на ім’я і знаєш мій сан ієрея. Через це краще ти мене благослови ради Бога і подай свою святу молитву”.
Зворушена наполегливістю старця, вона благословила його з такими словами:
“Благословен Бог, Який бажає спасіння душам людським!”
Зосима відповів: “амінь”, і обоє піднялись із землі. Тоді вона запитала старця:
“Чоловіче Божий! Навіщо ти побажав відвідати мене, не прикрашену ніякими чеснотами? Благодать Святого Духа привела тебе, щоб, коли треба, сповістити мене і про земне життя. Скажи ж мені, отче, як тепер живуть християни, цар і святі церкви?
“Вашими святими молитвами, відповів Зосима, - Бог дарував церкві міцний мир. Отже, прихилися до благань недостойного старця і помолися Господу да весь світ і за мене грішного, щоб мої поневіряння в пустелі не минули даремне”.
“Скоріше тобі, авво Зосимо, - сказала вона, як такому, хто має священний сан, належить молитися за мене і за всіх, бо ти до того й призначений. Але з обов’язку послуху я виконаю твою волю”.
З цими словами вона повернулася до сходу; підвівши очі вгору і піднявши руки, вона почала молитися, але так тихо, що Зосима не чув і не розумів слів молитви. У тремтінні мовчки стояв він, схиливши голову. “Закликаю Бога в свідки, - розповідав він, що через деякий час я підняв очі і побачив її піднесеною на лікоть від землі; так вона стояла в повітрі і молилася”. Побачивши це Зосима затремтів від жаху, із трепетом впав на землю і тільки вимовляв:
“Господи помилуй”
Але тут його стривожила думка, чи не дух це, чи не привид, який нібито молиться Богові. Однак свята, піднявши старця з землі, сказала:
“Навіщо, Зосимо, тебе тривожить думка про привид, навіщо гадаєш, що я привид, який підносить молитву? Молю тебе, блаженний отче, упевнися, що я жінка-грішниця, очищена тільки святим хрещенням; ні я не дух, а земля, порох і попіл, я плоть, котра не гадає бути духом”.
З цими словами вона осінила хресним знаменням своє чоло, очі, уста, груди і продовжувала:
“ Нехай визволить нас Бог від лукавого та від тенет його, бо великі підступи його на нас”.
Чуючи такі слова, старець припав до її ніг і зі зворушенням вигукнув:
“Іменем Господа нашого Ісуса Христа, Бога істинного, народженого від Діви, ради Якого ти, нага, так умертвила свою плоть, заклинаю тебе не приховуй від мене, а все розкажи про твоє життя, і я прославлю велич Божу. Ради Бога, скажи все, - і не для похвальби, а щоб дати настанову мені, грішному і недостойному. Я вірю в Бога мого, для Якого ти живеш, що я вирушив у цю пустелю саме для того, щоб Бог прославив твої діла: шляхам Божим нам не під силу протистояти. Якби Богові не було вгодно, щоб ти і твої подвиги стали відомі, Він не відкрив би тебе мені й не укріпив би мене на такий далекий шлях до пустелі”.
Багато переконував Зосима її ще іншими словами, а вона, підвівши, його сказала:
“Прости мене, святий отче, я соромлюся розповісти про ганебне моє життя. Та оскільки ти бачив моє наге тіло, то я оголю і душу мою, і ти дізнаєшся, скільки у ній сорому й ганьби. Я відкриюся тобі, не похваляючись, як ти казав: чим мені хвалитися обраному сосудові диявольському! Однак якщо почну розповідь про своє життя, ти втечеш від мене, як від змії; твій слух не витримає повісті про моє безпутство. Проте я розкажу, нічого не умовчуючи; тільки прошу тебе, коли пізнаєш життя моє, не забувай молитися за мене, щоб мені одержати яку-небудь милість у день судний.”
Старець з невтримними сльозами просив її повідати про своє життя, і вона так почала розповідь про себе:
“Я, святий отче, народилася в Єгипті, але дванадцяти років, коли живі ще були мої батьки, я відринула їхню любов і вирушила до Олександрії. Як я втратила свою дівочу чистоту і почала нестримно, ненаситно поринати в перелюбство, - про це без сорому я не можу навіть подумати, не тільки докладно розповідати; скажу лише коротко, щоб ти дізнався про нестримну мою похіть. Сімнадцять років, і навіть більше, я чинила блуд з усіма, не для подарунку чи платні, бо нічого ні від кого я не хотіла брати, а я так вирішила, що задарма більше будуть приходити до мене і задовольняти мою похіть. Не думай, що я була багатою і через те не брала, -ні, я жила в убогості, часто голодною пряла охлопки, але завжди була захоплена бажанням ще більше загрузнути в баговинні розпусти: я бачила життя в постійному безчесті. Одного разу, під час жнив, я побачила, що багато мужів – і єгиптян і лівійців – йдуть до моря. Я запитала одного зустрічного, куди поспішають ці люди? Той відповів, що вони йдуть до Єрусалима на свято, яке незабаром має бути – Воздвиження Чесного та Животворчого Хреста. На моє запитання, чи візьмуть вони мене з собою, він сказав, що коли у мене є гроші та їжа, то ніхто не заперечуватиме. Я сказала йому: “Ні, брате, в мене немає грошей, ні їжі, але все таки я сяду з ними в один корабель, а вони мене прогодують: я віддам їм моє тіло за плату. – Я хотіла піти для того, щоб – прости мене, мій отче, - біля мене було багато людей, готових до похоті. Казала тобі я, отче Зосимо, щоб ти не примушував мене розповідати про мою ганьбу. Бог свідок, я боюся, щоб моїми словами я опоганюю саме повітря”.
Зрошуючи землю сльозами, Зосима вигукнув:
“Говори, мати моя, говори! Продовжуй свою повчальну повість!”
“Зустрічний юнак,— продовжувала вона, почувши мою безсоромну мову, засміявся і пішов геть. А я, кинувши прясельце, котре було при мені, поспішила до моря. Оглянувши подорожуючих, я помітила серед них чоловік десять чи більше, які стояли на березі; вони були молоді й, здавалося, підходили до моєї пожадливості. Інші вже зайшли на корабель. Безсоромно, за звичаєм, я підбігла до тих, хто стояв, і сказала: “візьміть і мене з собою, я вам буду догоджати”. Вони засміялися на ці та подібні слова, і побачивши мою безсоромність, взяли з собою на корабель, і ми відпливли. Як тобі, чоловіче Божий, сказати, що було далі? Який язик, який слух витерпить розповідь про ганебні діла, зчинені мною на кораблі під час подорожі: я залучала до гріха навіть проти волі, і не було стидних діл, яких би я не навчала. Повір, отче, я жахаюсь, як море стерпіло таку розпусту, як не розверзлася земля і не вкинула мене живою в пекло за спокушання такого великого числа людей! Однак я гадаю, що Бог чекав мого покаяння, не бажаючи смерті грішника, а з довготерпінням чекаючи навернення.
З таким почуттям прибула я до Єрусалима і всі дні до свята чинила, як і раніше, і навіть гірше. Я не тільки не задовольнялась юнаками, котрі були зі мною на кораблі, а ще збирала на блуд місцевих жителів та прочан. Нарешті, настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і я, як і раніше, пішла спокушати юнаків. Побачивши, що зранку всі один за одним, ідуть до церкви, вирушила й я, зайшла з усіма до притвору і, коли настав час святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, спробувала з народом дістатися до церкви. Як я не намагалася протиснутися, та народ мене відстороняв. Нарешті, з великим трудом наблизилась до дверей церкви і я, окаянна. Проте всі беззаборонно входили до церкви, а мене не допускала якась Божественна сила. Я знову спробувала зайти, і знову була відсторонена, залишилась одна у притворі. Думаючи, що це відбувається через мою жіночу слабість, я замішалася в нову юрбу, але намагання моє виявилося марним; моя грішна нога вже торкалася порога, всіх беззаборонно церква приймала, мене одну окаянну вона не допускала, наче навмисне приставлена, численна військова сторожа, невідома сила затримувала мене—і ось я знову опинилась у притворі. Так три, чотири рази я напружувала сили, але не мала успіху. Знесилена, я не могла більше вмішуватись у натовп тих, хто входив, усе тіло моє боліло від тісноти й давки. У розпачі я з соромом відступила і стала в кутку притвору. Отямившись, я подумала, яка провина не дозволяє мені бачити животворче древо Хреста Господнього? Світло спасенного розуму, правда Божа, освітлюючи душевні очі, торкнулася серця мого і вказала, що мерзенність діл моїх забороняє мені увійти до церкви. Тоді я почала гірко плакати, з риданням бити себе в груди й зітхати з глибини серця.
Так я плакала, стоячи в притворі. Підвівши очі, я побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці та, звернувши до Неї тілесні й душевні очі, вигукнула:
“О Владичице, Діво, Яка родила Бога тілом! Я знаю, глибоко знаю, що нема честі Тобі та хвали, коли я, нечиста й погана, дивлюся на Твій лик Приснодіви, чистої тілом і душею. Праведно, якщо Твоя непорочна чистота одцурається і зненавидить мене, блудницю. Але я чула, що народжений Тобою Бог для того й втілився, щоб закликати грішників до покаяння. Прийди ж до мене, покинутої всіма, на допомогу! Звели, щоб мені не був заборонений вхід до церкви, дай мені побачити Чесне древо, на якому тілом був розп’ятий народжений Тобою, Котрий пролив святу кров Свою за визволення грішників і за моє. Звели, Владичице, щоб і для мене, недостойної, відчинилися двері церкви для поклоніння Божественному Хресту! Будь моєю вірною поручителькою перед Сином Твоїм, що я більше не оскверню свого тіла нечистотою блуду, а, глянувши на хресне древо, зречуся від світу та його спокус і піду туди, куди поведеш мене Ти, поручителька мого спасіння”.
Так я сказала. Підбадьорена вірою і переконана в милосерді Богородиці, я начебто за чиїмось спонуканням, рушила з того місця, де молилась, і змішалася з юрбою тих, хто входив до церкви. Тепер ніхто мене не відштовхував і не заважав дійти до дверей церкви. Страх напав на мене, я вся тремтіла. Досягнувши дверей, раніше для мене зачинених, я легко увійшла всередину святої церкви й сподобилася бачити Животворяще древо, осягнула таїни Божі, зрозуміла, що Бог не відрине того, хто кається. Упавши на землю, я поклонилася Чесному Хресту й поцілувала його з трепетом. Потім я вийшла з церкви до образа моєї поручительки — Богородиці та, ставши на коліна перед ЇЇ святою іконою, так молилася:
“О Присноблаженна Діво, Владичице Богородице, не погребувавши моєю молитвою, Ти на мені показала Своє велике людинолюбство. Я бачила славу Господню, розпусна і недостойна бачити її! Слава Богу, Котрий ради Тебе приймає покаяння грішних! От усе, що я, грішна, можу помислити і сказати словами. Тепер, Владичице, час виконати те, що я обіцяла, прикликаючи Тебе поручителькою: настанови мене, коли буде Твоя воля, і навчи, як довершити спасіння на шляху покаяння”.
Після цих слів я почула, ніби здалеку, голос:
“Коли перейдеш Йордан, то знайдеш собі повне заспокоєння”.
Вислухавши ці слова з вірою, що вони звернені до мене, я зі сльозами вигукнула, дивлячись на ікону Богородиці:
“Владичице, Владичице Богородице, не відкинь мене!”
З цими словами я вийшла з церковного притвору і швидко пішла вперед. На дорозі хтось дав мені три монети із словами:
“Візьми це, мати”.
Я прийняла монети, купила три хліби й запитала продавця, де шлях до Йордану. Дізнавшись, які ворота ведуть у той бік, я швидко пішла, проливаючи сльози. Так я провела весь день у дорозі, питаючи в зустрічних дорогу, і близько третьої години того дня, в який сподобилась побачити святий Хрест Христовий, коли вже заходило сонце, я дійшла до церкви святого Іоанна Хрестителя, біля річки Йордану. Помолившись у церкві спустилася до Йордану й омила собі водою цієї святої ріки руки й лице. Повернувшись до церкви, я причастилася Пречистих і Животворящих Таїн Христових. Потім я з'їла половину одного хліба, випила води з Йордану і заснула на землі. Рано вранці, знайшовши невеличкий човен, я переїхала на другий берег і знову звернулася до своєї керівниці — Богородиці з молитвою, як їй буде благовгодно наставити мене. Так я віддалилась у пустелю, де блукаю до цього дня, очікуючи спасіння, котре подасть нені Бог від душевних і тілесних страждань».
Зосима запитав:
“Скільки ж літ, господиня, минуло, як ти оселилася в цій пустелі?”
“Я гадаю,- відповіла вона,- спливло 47 літ, як я залишила святе місто”.
“Що ж, - запитав Зосим, - ти знаходиш собі на поживу?”
“Перейшовши Йордан,— сказала свята,— я мала два з половиною хліба зони помалу висохли, наче скам'яніли, тож їх я споживала потроху кілька літ”.
“Як ти могла благополучно прожити стільки часу, і жодна спокуса не збентежила тебе?”
“Я боюся відповідати на твоє запитання, отче Зосимо: коли я згадуватиму про ті лиха, яких я зазнала від думок, котрі мучили мене, я боюся, що вони знов оволодіють мно”.
“Нічого, господине,— сказав Зосима,— не випускай у своїй розповіді,— я через те й запитав тебе, щоб знати усі подробиці твого життя”.
Тоді вона мовила:
“Повір мені, отче Зосиме, що 17 років прожила я в цій пустелі, борючись із своїми безумними пристрастями, наче з лютими звірами. Коли я приступала до їжі, я мріяла про м'ясо та вино, що їх я їла в Єгипті; мені хотілося випити улюбленого мною вина. Будучи в миру, я багато пила вина, а тут не мала й води; я знемагала від спраги і страшенно мучилась. Іноді в мене виникало бажання, яке дуже непокоїло мене, співати розпусних пісень, до яких я звикла. Тоді я проливала сльози, била себе в груди і згадувала обітниці, дані мною при відходженні в пустелю. Тоді я подумки ставала перед іконою Поручительки моєї, Пречистої Богородиці, і з плачем благала відігнати від мене думки, які турбують мою душу. Довго я так плакала, сильно ударяючи себе в груди, і врешті наче світло розливалося навкруги мене, і я заспокоювалася від хвилювань. Як признатися мені, отче, в розпусних прагненнях, які оволодівали мною? Прости, отче. Вогонь пристрасті загорявся в мені та обпалював мене, спокушаючи до похоті. Коли на мене находила така спокуса, то я падала на землю і заливалася сльозами, уявляючи собі, що переді мною стоїть Сама моя Поручителька, засуджує мій злочин і погрожує за нього тяжкими муками. Повергнута на землю, я не вставала день і ніч, поки те світло не осявало мене і не відганяло думки, що хвилювали мене. Тоді я зводила очі до поручительки своєї, гаряче прохаючи помочі моїм стражданням у пустелі і Пресвята Богородиця мені подавала допомогу і керівництво в покаянні. Так я провела 17 років у постійних мученнях. А потім, і донині, Богородиця в усьому— моя Помічниця і Керівниця.”
Тоді Зосима запитав:
“Чи не мала ти потреби в їжі та в одязі?”
Свята відповіла:
“Закінчивши хліби, через сімнадцять літ, я живилася рослинами; одяг, який був на мені при переході через Йордан, зітлів від часу, і я багато страждала, знемагаючи влітку від спеки, тремтячи взимку від холоду; отож, багато разів, я, наче бездиханна, падала на землю і так довго лежала, терплячи численні тілесні та душевні знегоди. Проте з того дня і до нинішнього сила Божа в усьому перетворила мою грішну душу та моє смиренне тіло, і я тільки згадую колишні бідування, знаходячи для себе невичерпну поживу в надії на спасіння: живлюсь та покриваюсь я всесильним словом Божим, бо не хлібом єдиним житиме людина (Мф. 4, 4). І ті, що скинули гріховний одяг, не мають притулку, поневіряючись серед кам'яних ущелин (Іов. 24, 8; Євр. 11, 38).”
Почувши, що свята згадує слова Святого Письма з Мойсея, пророків та псалтиря, Зосима запитав, чи не вивчала вона псалми та інші книги.
“Не думай,— відповіла вона з усмішкою.— що я з того часу, як перейшла Йордан. бачила будь-яку людину, крім тебе: навіть звіря чи тварини я не бачила жодної. І з книг я ніколи не вчилась, не чула ніколи ні з чиїх уст читання або співу, але слово Боже повсюди й завжди просвічує розум і проходить навіть до мене, невідомої світові. Отож, заклинаю тебе втіленням Слова Божого: молися за мене, блудницю.”
Так вона сказала. Старець упав до її ніг із сльозами й вигукнув:
“Благословен Бог, Який творить великі та страшні, дивні та славні діла, яким немає ліку! Благословен Бог, Котрий показав мені, як Він нагороджує тих, хто боїться Його! Воістину, Ти, Господи, не залишаєш прагнучих до Тебе!” Свята не дозволила старцеві вклонитися їй і сказала:
“Заклинаю тебе, святий отче, Ісусом Христом, Богом Спасителем нашим, нікому не розказуй, що ти чув від мене, поки Бог не візьме мене від землі, а тепер іди з миром; через рік ти знову побачиш мене, якщо нас збереже благодать Божа. Та зроби ради Бога те, про що я тебе проситиму: під час посту наступного року не переходь через Йордан, як ви звичайно робите в монастирі!”
Здивувався Зосима, що вона говорить і про монастирський устав, і нічого не міг вимовити, як тільки:
“Слава Богу, Котрий нагороджує люблячих Його!»
“Тож ти, святий отче,— продовжувала вона, - зостанься у монастирі, як я кажу тобі, тому що тобі неможливо буде піти, коли й захочеш; у святий і великий четвер, у день тайної Христової вечері, візьми у святу належну тому посудину животворящого Тіла й Крові, принеси до мирського селища на тому березі Йордану і почекай мене, щоб мені причаститися Животворящих Дарів; адже з того часу як я причастилася перед переходом через Йордан у церкві Іоанна Предтечі, до сьогодні я не споживала Святих Дарів. Тепер я до цього прагну всім серцем, і ти не облиш мого благання, але неодмінно принеси мені Животворящої та Божественної Таїни у той час, коли Господь Своїх учеників зробив учасниками Своєї Божественної вечері. Іоаннові, ігумену монастиря, де ти живеш, скажи: дивись за собою і своєю братією, багато в чому вам треба виправлятися,— але скажи це не зараз, а коли Бог наставить тебе”.
Після цих слів вона знову попросила старця молитись за неї і віддалилася вглиб пустелі. Зосима, вклонившись до землі й поцілувавши на славу Божу місце, де стояли її стопи, вирушив у зворотну путь, хвалячи і благословляючи Христа, Бога нашого. Пройшовши пустелю, він досягнув монастиря у той день, коли звичайно поверталась братія, котра жила там. Про те, що бачив, він умовчав, не наважуючись розповісти, але в душі молив Бога дати йому ще нагоду побачити дороге обличчя подвижниці. Зі смутком він думав, як довго тягнеться рік і хотів, щоб цей час промайнув, як один день.
Коли настала перша неділя Великого посту, то вся братія за звичаєм і уставом монастирським, помолившись, зі співом, вирушила в пустелю. Тільки Зосима, який тяжко хворів, змушений був залишитися в обителі. Тоді згадав він слова святої: «тобі неможливо буде піти, коли й захочеш!» Скоро одужавши від хвороби, Зосима залишився в монастирі. Коли ж повернулася братія і наблизився день Тайної вечері, старець зробив усе, вказане йому: поклав у малу чашу Пречистого Тіла і Крові Христа Бога нашого, і потім, узявши в кошик кілька сушених смокв та фініків і трохи вимоченої у воді пшениці, пізно ввечері вийшов з обителі й сів на березі Йордану, чекаючи приходу преподобної. Свята довго не приходила, проте Зосима, не змикаючи очей, невтомно вдивлявся у напрямі до пустелі, сподіваючись побачити те, чого він так сильно хотів. “Може,— думав старець,— я недостойний, щоб вона прийшла до мене або вона вже приходила раніше та, не знайшовши мене, повернулася назад”. Від таких думок він заплакав і, звівши очі до неба, почав молитися:
“Не облиш, Владико, знов узріти те лице, котре сподобив мені побачити! Не дай мені піти звідси не заспокоєним, під тягарем гріхів, які викривають мене!”
Тут йому спало на думку інше: “Якщо вона й підійде, до Йордану, а човна немає, як вона переправиться і прийде до мене, недостойного? О горе, мені грішному! Хто позбавив мене щастя бачити її?”
Так думав старець, а преподобна вже підійшла до ріки. Побачивши її, Зосима з радістю встав і подякував Богові, його ще мучила думка, що вона не може перейти Йордан, коли він побачив, що свята, осяяна блиском місяця, перехрестила хресним знаменням річку, спустилася з берега на воду і пішла до нього по воді, як по твердій землі. Бачачи це здивований Зосима хотів їй вклонитися, але свята, ще йдучи по воді, стала проти нього й вигукнула: “Що ти робиш? Адже ти священик і несеш Божественні Тайни!”
Старець послухався її слів, а свята, вийшовши на берег, попросила у нього благословення. Охоплений жахом від дивного видіння, він промовив:
“Воістину Бог виконує Своє обіцяння уподібнити Собі тих, хто спасається в міру сил своїх! Слава Тобі, Христу Богу нашому, котрий показав мені через рабу Свою, який я ще далекий від досконалості!”
Потім свята попросила прочитати Символ віри й молитву Господню. По закінченні молитви вона причастилася Пречистих і Животворящих Христових Таїн і за чернечим звичаєм поцілувала старця, після чого зітхнула та зі сльозами вигукнула:
“Нині відпускаєш рабу Твою, Владико, за словом Твоїм з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє” (Лк. 2, 29—30).
Потім, повернувшись до Зосими, свята сказала:
“Благаю тебе, отче, не відмов виконати ще одне моє бажання: тепер іди до свого монастиря, а наступного року приходь до того ж струмка, де ти раніше розмовляв зі мною; приходь ради Бога, і знову побачиш мене: так хоче Бо”.
“Якби можна було,— відповів їй святий старець,— я хотів би завжди йти за тобою і бачити твоє світле лице. Однак прошу тебе, виконай моє, старця, бажання: скуштуй трохи їжі, принесеної мною”.
Тут він показав, що приніс у кошику. Свята доторкнулася пучками до пшениці, взяла три зернини і, піднісши їх до вуст, сказала:
“Цього досить: благодать поживи духовної, яка зберігає душу неопоганеною, наситить мене. Знов прошу тебе, святий отче, молися за мене Господеві, споминаючи моє окаянство”.
Старець поклонився їй до землі та просив її молитов за церкву, за царів і за нього самого. Після цього слізного прохання він простився з нею, ридаючи, не сміючи більше затримувати її. Якби й хотів, він не мав сили зупинити її. Свята знову осінила хресним знаменням Йордан і, як раніше, перейшла наче по сухому через річку. А старець повернувся до обителі, схвильований і радістю і страхом; він докоряв собі за те, що не дізнався про ім'я преподобної, та надіявся пізнати це наступного року.
Минув ще рік. Зосима знову пішов у пустелю, виконуючи монастирський звичай, і попрямував до того місця, де мав дивне видіння. Він пройшов усю пустелю, за деякими ознаками пізнав шукане місце і почав уважно видивлятися на всі боки, як досвідчений мисливець, який шукає багатої здобичі. Однак він не побачив нікого, хто б наближався до нього. Обливаючись сльозами, він підвів очі до неба і почав молитися:
“Господи, покажи мені Свій скарб, що ніким не викрадається, схований Тобою у пустелі, покажи мені святу праведницю, цього ангела в тілі, з якою недостойний зрівнятись увесь світ!”.
Промовляючи таку молитву, старець досягнув місця, де протікав струмок і, ставши на березі, побачив у напрямі до сходу преподобну, котра лежала мертвою; руки з неї були складені, як належить у тих, хто лежить у труні, лице звернене на схід. Швидкі він наблизився до неї і, припавши до ніг її, побожно поцілував і зросив їх своїми сльозами. Довго він плакав: потім, прочитавши належні до поховання псалми та молитви, він почав думати, чи можна ховати тіло преподобної, чи буде їй це бажано. Тут він побачив біля голови блаженої такий напис, зроблений на землі:
“Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії, віддай прах прахові. Моли Бога за мене, померлу в місяці, єгипетською мовою Фармуфій, римською квітні, першого дня, в ніч спасенних Страстей Христових, після причащання Божественних Таїн” ( Преподобна Марія померла у 522 році).
Прочитавши напис, старець найперше подумав, хто міг це написати: свята, як вона сама сказала, не вміла писати. Але він дуже був радий, що дізнався про ім'я преподобної. Крім того, він дізнався, що свята, причастившись на березі Йордану, за одну годину досягла місця своєї кончини, куди він дістався після двадцяти днів важкої подорожі, та одразу віддала душу Богові.
“Тепер,— подумав Зосима,— треба виконати веління святої, але як мені, окаянному, викопати яму без усякого знаряддя в руках?”
Тут він побачив біля себе кинутий в пустелі сук дерева, взяв його і почав копати. Однак суха земля не піддавалася зусиллям старця, він обливався потом, але не міг нічого зробити. Гірко зітхнув він з глибини душі. Раптом, підвівши очі, він побачив величезного лева, який стояв біля ніг преподобної та лизав її ноги. Жахнувся старець, побачивши лева, тим більше, що він згадав слова святої, що зона ніколи не бачила звірів. Він ознаменував себе хресним знаменням, упевнений, що сила спочилої святої збереже його. Лев почав тихо наближатися до старця, лагідно, начебто з любов'ю, дивлячись на нього. Тоді Зосима сказав звірю:
“Велика подвижниця звеліла мені поховати її тіло, але я старий і не можу викопати могили; нема в мене і знаряддя для копання, а обитель далеко, не можу скоро принести його звідти. Викопай же ти кігтями своїми могилу, і я поховаю тіло преподобної ”.
Лев наче зрозумів ці слова і передніми лапами викопав яму, досить велику для поховання. Старе
|
