Михайло Свистович: Ми – народ, який заслуговує на таких правителів
Я не є апологетом приказки, що кожен народ має тих правителів, на яких
заслуговує. І взагалі не сприймаю крилаті вирази за істину. Бо ще в
дитинстві виявив у збірці кілька випадків, коли одна народна мудрість
суперечить іншій. Пізніше, зіткнувшись у житті з підтвердженням
абсолютно протилежних за змістом народних мудростей, зрозумів, що кожна
з них констатує факти, які мають місце у житті, але це зовсім не
означає, що ці факти є правилом для всіх випадків.
Історія знає
чимало прикладів, коли народи рішуче боролися проти жорстоких
правителів, однак не змогли цих правителів змінити попри всі свої
відчайдушні зусилля. Як знає й багато протилежних випадків, коли народ,
за винятком жменьки непокірних, схилявся перед узурпаторами та
свавільниками. Або й мазохістично підносив їх до небес. Чи просто мріяв
помінятися з ними місцями. Про останнє говорить крилатий вираз, що
найзаповітнішою мрією раба є не свобода, а бажання мати власних рабів.
Таких випадків в історії було чимало, як були й випадки, коли раби таки
обирали свободу, а не власне рабовласництво.
Так склалося, що
ось вже більше місяця я не слідкую за подіями в країні та за кордоном.
Не читаю газет і статей в інтернеті, не дивлюся новин по телевізору. І
зовсім не тому, що вирішив відокремитись штучноствореною мушлею від
світу. Просто на мене звалилося занадто багато справ, які вимагали
безпосередньо моєї участі, і вільного часу та можливості (як і великого
бажання у стані цейтноту) цікавитися великою політикою в мене просто не
було.
Кілька судів власних та чужих, написання двох проектів (з
юридичної підтримки та спонсорської допомоги дитячому спортивному
клубу), які через підрахунок та звіряння купи цифр, дитячих прізвищ та
інших речей і сканування й ксерокопіювання десятків додатків (а кожен
проект – перший з 12-ма, а другий з 34-ма додатками слід було подати у
10-ти примірниках) забирали не лише денний час, але й сон, бо треба
було вкластися у відведені до їх подання терміни, поїздки по Україні (з
сином на змагання та по громадських справах культурно-мистецького
спрямування, які не мають жодної причетності до політики та політиків).
Звичайно,
про головні події у великій та малій політиці я все одно знав, хоч і
без подробиць. Щось дізнавався краєм ока (чи, скоріше, вуха), дивлячись
(чи, скоріше, слухаючи) уривки новин по телевізору, коли діти після
закінчення мультику чи фільму на щось відволікались й не відразу
переключали на іншу програму в пошуках чергової розваги. Щось чув від
знайомих, які телефонували аби взнати мою думку з приводу тієї чи іншої
події та дуже дивувались, що від них я дізнаюсь про цю подію вперше.
Про щось читав, зрідка заходячи розслабитись на форуми рідного сайту
«Майдан». Правда останні три тижні взагалі перестав заходити в
інтернет. Спочатку через повний цейтнот, а далі тому, що через стрибок
напруги в мене (як і у всіх сусідів по будинку) погоріли
електроприлади, і я навіть, якби й хотів, не міг би слідкувати за
новинами, хоча, якби дуже мене щось цікавило, то витратив би час, щоб
залізти там, де я бував, бодай на короткий час в інтернет чи пішов би
до когось подивитись новини по телевізору. А так мені ніхто з любителів
поговорити про політику не міг зателефонувати навіть на домашній
телефон (на мобільний телефонувати заради розмов «про життя»
дорогувато). Та й сама ситуація з відсутністю світла забрала чимало
часу. Спочатку довелось власноручно ремонтувати те, що міг самотужки.
Потім, оскільки напруга ще три дні продовжувала скакати, а світло
періодично зникало, добиватися, озброївшись мандатом депутата
Київоблради, щоб врешті решт двом багатоквартирним будинкам (нашому та
сусідньому, з якого все почалось, бо саме там згоріла щитова) відновили
нормальне електропостачання. А далі організовувати мешканців на
боротьбу з винуватцем того стрибка, щоб нам компенсували витрати.
Обійти всіх сусідів, розпитати й записати, що в них згоріло, знову
обійти, бо не всі були вдома під час першого обходу, ближче до ночі
обійти тих, кого не було й під час другого обходу, а зранку встати й до
того як відвести дочку до школи, обійти ще тих, хто повернувся додому
серед ночі й не встиг ще поїхати на роботу зранку. Наступного дня знову
кілька обходів з роз’ясненням алгоритму наступних дій. Далі – черговий
обхід з організацією колективних походів до ЖЕКу та місцевого
підрозділу «Київобленерго», потім складання актів.
Така ситуація
аж ніяк не сприяла моїй поінформованості щодо подій у країні, але, як я
вже зазначав, мене вони не дуже й цікавили. Бо вплинути на них я не міг
ніяк, і вони на мене не впливали аж настільки, щоб я мусив робити якісь
рухи задля реакції на них. Якби сталося щось екстраординарне (оголосили
б, що завтра всі з прізвищами, які починаються на «С», будуть
заарештовані, чи що в країні через три дні заборонять продавати
макаронні вироби), я б про це дізнався і так, бо постійно знаходився
серед самих різних людей. А про те, що гривня падає, я знав, проходячи
повз обмінні пункти. Хоча й це не вимагало від мене жодної реакції, бо
гривневих заощаджень, які б варто було швиденько міняти на іноземну
валюту, поки та росте, чи валютних кредитів, задля виплати яких
потрібно було б робити те саме, в мене немає.
За цей час у
великій політиці сталося чимало подій. Верховна Рада відправила у
відставку Арсенія Яценюка, після цього БЮТ намагався створити коаліцію
з Партією регіонів, але домовитись не вдалось, і він створив її з НУНС
та Блоком Литвина, обравши останнього говоруном (спікером). Президент
же і голова фракції НУНС В’ячеслав Кириленко, який склав свої
повноваження, заявили, що ця коаліція нібито й не зовсім коаліція, бо
без голосів «ідейної, опозиційної та непідкупної» КПУ не змогла б
провернути такої «спецоперації». У ВР відбувалися якісь результативні
голосування, Ющенко з Тимошенко продовжували звинувачувати один одного
ледь не у всіх існуючих у світі гріхах, нардепуки (народні депутати
України) всіх кольорів вимагали відставки голови НБУ, президент та його
прихильники не бачили у цьому потреби, Росія погрожувала новорічним
відключенням газу, Україна ж казала, що акуратно сплачує борги,
регіонали не змогли проштовхнути мораторій на поставки української
зброї до Грузії, СБУ взяла на хабарі заступника начальника Департаменту
внутрішньої безпеки МВС України, суд визнав його невинним, міліція
взяла на хабарі голову суду на Львівщині (Верховна Рада дала згоду на
притягнення його до відповідальності) та голову Броварської
райдержадміністрації, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко звинуватив
журналістів в цілеспрямованому очорненні мундиру міліції, після ламання
списів нардепуки прийняли державний бюджет, проголосували за відставку
голови Фонду держмайна, відбувся черговий остаточний розрив президента
з прем’єром…
За цей самий час, перебуваючи за межами свого
«політично стурбованого» середовища, я спілкувався з величезною
кількістю найрізноманітніших пересічних людей, і жоден з них не завів
жодної розмови про всі вищеперелічені події. Хоча багато з цих людей ще
вчора могли говорити про політику постійно. А деякі мають до неї
опосередкований стосунок і зараз (є помічниками нардепуків). Однак про
політику не говорили ні люди з вищою, ні люди з середньою освітою, ні
підприємці, ні наймані працівники, ні злидарі, ні так званий «середній
клас» (з більш багатими я не спілкувався). Навіть схильні до пліток
жінки певного типу, які зазвичай прагнуть обговорити всіх і вся, не
згадали ані словом суддю, міліціонера та чиновника, хоча раніше тему
хабарів вони б не оминули ні за що. Але зараз вони знайшли інші теми
для пліткування – знайомих, сусідів, колег по роботі, в малих населених
пунктах ще місцевих чиновників. А ще деякі люди говорили про місцеві
проблеми, які торкалися їх особисто – збільшення місцевих податків,
інші місцеві регуляторні акти, хабарництво місцевої влади, стан
комунального господарства (відсутність гарячої води, погане опалення
тощо). Про велику ж політику ані слова. Бо, як в тому польському
анекдоті часів «Солідарності», де поліцай зловив опозиціонера, який
вночі розклеював на стовпах листівки: побачивши, що то просто чисті
папірці, поліцай запитав заарештованого, який визнав, що поширює
пропаганду проти влади, чому на них нічого не написано й отримав
відповідь «Навіщо щось писати? І так все зрозуміло».
От і наші
люди чудово розуміють просту істину – всі вони там однакові й вирішують
власні проблеми, і на наше життя їхні пасьянси й зміна комбінацій
кольорів аж ніяк не впливає. Хто б там з них із ким не був – для нас
все буде те саме. І з валютою, і з цінами, які «дефлюють» вгору ледь не
щодня, і з хабарями та покаранням хабарників. Бо мало хто вірить, що
хтось насправді із хабарництвом бореться. Адже люди не дурні і чудово
бачать та знають, що хабарі беруть всі та повсюди, а ловлять на них
лише декого. Хіба землею з користю для своєї кишені торгує лише
Діденко, про оборудки якого вже багато років знають навіть бабусі на
базарах Броварського району? Таких діденків різного кольору на Київщині
десятки, якщо не сотні, але ходять вони на волі, і ніхто їх не чіпає. У
кожному суді будь-якого рівня зваричі є правилом, а не винятком, як і в
кожному райвідділі міліції «героїв» для програми «Жесть мундиру»
вистачить на місяць телепоказів. І звинувачення Юрія Луценка вбік
журналістів замість подяки їм за викриття мізерної долі мєнтівського
бєспрєдєлу викликають у людей лише посмішку та відповідне ставлення до
автора цих звинувачень. Як і його справедливі звинувачення, що
прокуратура та суд рятують викритих міліцією хабарників. Бо звучать
вони на тлі висловленого ним задоволення, що суд визнав неправомірним
порушення кримінальної справи проти його підлеглого (я не запам’ятав
прізвища, бо це теж нічого не міняє). Навіть, якщо тому дійсно
підкинули та оформили хабар (а такі випадки теж бувають). Бо все це
сприймається народом як ігри можновладців, міжкланові війни, але аж
ніяк не як боротьба з корупцією. Взяли суддю на хабарі – значить з
кимсь не поділився чи хтось захотів поставити туди свою людину. Взяли
голову райдержадміністрації – те саме. Комусь хабаря підкинули – все ті
ж міжкланові війни. І в цьому плані для народу зовсім неважливо, брав
суддя або чиновник, чи ні. Бо судді та чиновники беруть масово, а
карають одиниць. Ще й каральні органи смердять клановим душком. Адже
заступника начальника ДВБ пропрем’єрського МВС затримали працівники
пропрезидентської СБУ, а пропрезидентського голову райдержадміністрації
– пропрем’єрського МВС.
Не справедливість рухає всіма цими
вчинками, а бажання нанести удар супротивникам у боротьбі за владу, яка
дає можливість збагачуватись. Тому не отримують справжні чи підставлені
хабарники ні зловтіхи збоку народу, ні співчуття. Байдуже людям до них.
На жаль, від такої цілком зрозумілої байдужості страждають і та
невеличка частина чесних чиновників, які дійсно стоять на заваді
корупції (насамперед це – мери селищ та сіл, яких не знімеш з посади
ніяким розпорядженням і щодо зняття яких важко зібрати 2/3
депутатів-мажоритарників, які у переважній більшості є позапартійними і
проти них не застосуєш партійного тиску). І їх не захищають ні МВС, ні
СБУ, ні КМУ, ні СП, ні опозиція, бо такі люди є небажаними для кланів
будь-якого кольору. Відтак вердикт народу (а я спілкувався з
пересічними людьми, які колись стояли на різних майданах по різні боки
барикад) однозначний – це все їхні, а не наші справи, правди ми не
дізнаємось, і нас це все не стосується, бо щоб там не відбулось між
ними, на нас це відіб’ється так само, якби все між ними залишалось
по-старому, а тому нас це не цікавить.
Не виключено, що якісь
події я пропустив. Наприклад, викрадення Юлії Тимошенко інопланетянами,
яке скоріш за все відбулось в цей період мого перебування поза
політичним інформаційним простором. Адже вона сама (і не під тортурами)
казала, що лише після такого вона піде на коаліцію з Партією регіонів.
І хоч таке об’єднання не відбулось, факт бажання віруючої у
справедливість, за яку треба боротися, Юлії Володимирівни створити
коаліцію з тими, хто за її ж словами «краде 60 доларів на секунду без
перерви на їжу та сон», був зафіксований на очах всієї країни. Тут вже
не скажеш, що це – вигадки Балоги з метою очорнити білий рейтинг
прем’єр-міністра з полум’яним серцем від Луї Віттона.
А що ж сам
народ, незадоволений своїми обранцями? Якщо чесно, то нічого хорошого.
Не те щоб я помітив щось таке, чого раніше не бачив, чи мої роздуми
навели мене на якийсь новий висновок. Просто раніше все це
констатувалось як факт в голові, а далі справи витісняли ці думки
кудись у закуток мозку. А тут, коли багато часу перебуваєш у стані, що
ніякими справами займатися не можеш (їдеш у потязі, чекаєш разом з
іншими батьками, поки закінчиться нелімітоване у часі передтурнірне
тренування чи сидиш на дитячих змаганнях), то мимоволі звертаєш увагу
на «дрібниці» та й починаєш думати про них. А коли безвилазно нудишся
вдома, як у в’язниці, кілька днів (після зареєстрованих заяв мешканців
енергопостачальник протягом семи днів має надіслати представника, який
би склав акт щодо згорілих електроприладів, і я, як депутат і, так би
мовити, найбільш грамотний серед постраждалих, мушу слідкувати, щоб він
не зробив це без моєї присутності), під рукою лише ноутбук, де немає
нічого (вся інформація, з якою міг би попрацювати, знаходиться на
комп’ютері, до якого залізти неможливо), то й тягне на писанину, адже
останній раз я писав статтю, якщо не помиляюсь, більше року тому – у
переддень дострокових парламентських виборів. До речі, в ній я
обґрунтовував думку, що голосувати за жодну з нині представлених у
Верховній Раді парламентських сил не варто, і що сам я взагалі не піду
на виборчу дільницю.
Про народ можна писати багато чого і
різного. Але найбільше спостерігати з людьми мені довелось саме в
зв’язку з дитячим спортом. Бо, як же писав, більш там зайнятись нічим,
окрім самого спостереження за змаганнями (а на тренуваннях навіть цим
не займешся). Бої (мій син займається карате) тривають часом цілий
день, і вже через пару годин цікавість до поєдинків, в яких не беруть
участь наші, згасає. Тому й починаєш звертати увагу на батьків. Тим
більше, що за десятки змагань, з багатьма вже встиг познайомитись.
Розмірковуючи
логічно, важко уявити, навіщо комусь потрібна нечесність там, де діти
займаються в основному заради здоров’я та здобуття певних навичок й
цікавого проведення дозвілля, і де не те що не крутяться великі гроші,
але й навіть на саме необхідне не вистачає? Це ж не Олімпійські ігри,
тут навіть престижу немає у перемогах, бо ж масштаб перемог далеко не
той. Але, виявляється, в дитячому спорті, як і в дорослому, бруду також
вистачає.
Відразу зазначу, що описані мною негативи на прикладі
карате, зовсім не означають, що в цьому виді дитячого спорту становище
найгірше. В інших видах (і в бойових мистецтвах, і в інших
єдиноборствах, і в ігрових видах спорту) все так само. Просто тут мені
легше згадувати приклади та й саму статтю я пишу на основі власних
вражень за останній місяць, тож не хочу відступати від правила.
По-перше,
в самому карате федерацій буде побільше ніж у боксі. І мало того, що
вони засновуються за стилями, які часто практично не відрізняються один
від одного. Навіть в рамках одного стилю буває по кілька федерацій.
Тому, ставши найсильнішим серед своїх, ще не означає стати найкращим. І
для зростання майстерності та виявлення дійсно кращих бажано проводити
поєдинки між представниками різних федерацій чи навіть стилів.
Здавалося
б, що може бути простішим? Організовуєш турнір за своїми правилами, і
розсилаєш ці правила разом з запрошеннями до інших федерацій. А потім
тебе також запросять на турнір іншої федерації за їхніми правилами.
Однак, на жаль, так не є. Далеко не всі федерації допускають до своїх
турнірів представників усіх інших федерацій. А коли допускають – часто
висувають умови. Наприклад, що ваш клуб має обов’язково стати членом
їхньої федерації. Так клуб, де займається мій син, за час його там
занять, встиг стати членом ще двох федерацій, окрім своєї рідної. Тепер
наша мама регулярно займається тим, що перешиває нашивки на кімоно в
залежності від того, на організований якою федерацією турнір дитина їде
виступати. А після турніру знову перешиває, бо на тренування слід
ходити з нашивками рідної федерації. Оскільки буває таке, що турніри
відбувається раз на тиждень або два (а іноді і два різних турніри у два
вихідних), а ще є навчальні семінари різних федерацій, на які також
потрібно перешивати нашивки, то про це все можна сказати словами
«Швачки» Грабовського.
Та це ще можна пояснити логічно. Членство
у федерації – це внески, та й нашивки – також якісь гроші. Але як
зрозуміти, коли дітей, які належать до клубів певних федерацій, інша
федерація взагалі не допускає до своїх турнірів? Та ще й вимагає від
клубів ще інших федерацій того самого. Тобто, якщо клуб федерації А
хоче, щоб його дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Б,
він не повинен брати участь в турнірах, організованих федерацією В, а
також запрошувати дітей з клубу федерації В на організовані федерацією
А турніри. При цьому для клубів федерації Г таких умов не висуває, бо
ця федерація достатньо велика, і у федерації Б є зацікавленість, щоб її
дітей допускали до турнірів, організованих федерацією Г, а от від
поганих стосунків з маленькою федерацією А федерація Б не дуже програє,
а тому дозволяє собі висувати щодо неї особливі умови. В підсумку від
всіх цих стосунків нагорі страждають діти, які не винні, що в їхньому
районі знаходиться клуб, тренер якого належить до тієї, а не іншої
федерації, бо так йому з якихось причин зручніше. Наприклад, там в
нього склалися хороші особисті стосунки, і це позбавляє його від
певного бюрократичного головного болю.
По-друге, суддівство під
час проведення дитячих змагань також далеке від справедливості.
Здавалося б, що може бути простішим? В кожному бою беруть участь два
спортсмени, переможці виходять до наступного кола, і так до фіналу. Це
ж не професійний бокс, де промоутери вирішують, хто буде з ким битись,
і де право довести, що ти – найсильніший, виборюється не лише на рингу.
Виявляється, що і в дитячому спорті не все так просто.
На
змаганнях можна провести лише один бій, програти його, але посісти
третє місце, хоча в категорії більше трьох учасників. Можна потрапити
до фіналу, провівши менше боїв, ніж інший фіналіст. Перед фіналами або
півфіналами часто оголошують тривалу перерву, під час якої тренери
вирішують далеко не тільки спортивні питання. Або, як висловлюються
батьки, «мутять». Головне слово у «мутежі» мають організатори змагань,
а деяких тренерів взагалі не запрошують (чи вони самі не хочуть) до цих
перемовин. Після них окремі тренери іноді виходять незадоволені та
лають між собою організаторів, бо когось з їхніх учнів «злили». В
декого ця практика «зливання» настільки поширена щодо чужих, що багато
дітей просто відмовляються їхати на організовані цією федерацією
змагання. Або відмовляються їхні батьки.
Здавалось би, що може
бути простішим в якості протидії такому «мутежу»? Хочеш бути кращим –
вигравай усі бої й неодмінно потрапиш до фіналу. Однак перемогу
присуджують не завжди тому, хто сильніший. За правилами, якщо суперники
здобули рівну кількість очок, і взагалі бій був настільки рівним, що
важко визначити переможця, призначають додатковий короткий бій –
«хіківакі». Якщо і там нічия – зважування. При значній різниці у вазі
(в залежності від віку «значимість» визначається від 2 до 5 кг)
перемога віддається легшому. Якщо ж різниця незначна – призначається
іще один додатковий бій, в якому рішення суддів має бути остаточним –
кожен з 4-х бокових суддів та один головний суддя мають визначитись на
чиюсь користь, піднявши вгору прапорець відповідного кольору (нічию
присуджувати в цьому бою ніхто з судів права не має). Однак часто вже у
першому бою при явно нічийному результаті судді віддають перемогу
своєму.
Здавалося б, що може бути простішим в якості протидії
такому суддівству? Працюй над собою, не порушуй правила, вдосконалюйся
й перемагай з явною перевагою. Однак і явна перевага не завжди є
гарантією перемоги. Наприклад, за удар ногою (саме за удар, а не за
доторк) по голові в карате дають «вазарі» – половину перемоги. Але
судді можуть просто «не помітити», коли такий удар отримає свій, зате
зарахувати своєму «вазарі» у випадку, коли той лише ледь доторкнувся
ногою до голови суперника. На одному з турнірів один хлопчик двічі
потрапляв супернику ногою по голові, але судді мовчали, не дивлячись на
обурення тренера. Коли ж він третій раз влучив тому п’яткою по носі,
обурились (і досить голосно) не лише тренер, але й батьки. Бо тут «не
помітити» було просто неможливо – суперник схопився від болю за ніс.
Тоді головний суддя пояснив, що удар не зараховується, бо хлопчик, який
його наніс, в момент удару відступав. Про таке «правило» всі чули
вперше (не кажучи вже про те, що його не анонсували перед турніром).
Адже куміте (бій) – це не футбольний пенальті, коли рухатись
дозволяється лише вперед. Це ж не «тамешиварі» (розбивання предметів),
де боротьба ведеться з нерухомим предметом. В бою для нанесення ударів
і наступають, і відступають, і заходять збоку. Та судді були
«непробивні». Коли ж другий хлопчик ледь доторкнувся ногою до голови
суперника, судді зафіксували вазарі й присудили йому перемогу. Бо свій.
Діти
(особливо маленькі) здебільшого наївні та не кровожерні. Тому вони,
нанісши удар, за який мають отримати вазарі, зупиняються, бо за
правилами має пролунати свисток, і суддя повинен переконатись, що
спортсмен може продовжувати бій. Деякі тренери, знаючи, що їхнім учням
будуть підсуджувати, настроюють своїх підопічних саме на таку наївність
суперника. Тобто, наносити удар, коли суперник зупиняється й не
захищається, вважаючи, що має пролунати свисток.
Така установка
різко підвищує ризик травм, оскільки сила удару в бою, де суперник
рухається та захищається, набагато менша ніж сила удару по «нерухомій
мішені». До того ж такі тренери ставлять під ризик травм і своїх
підопічних. Бо інші тренери, шукаючи протидію такому нечесному
суддівству, настроюють своїх учнів не лише не опускати руки після
нанесення удару супернику, а бити його ще і ще, якщо не лунає свисток.
Після ж удару, за який дають вазарі, увага того, хто пропустив удар,
часто зменшується, і буває, що він не може належним чином реагувати на
наступні удари. Та й самі діти починають поводити себе саме так, що аж
ніяк не впливає позитивно на їхні моральні якості. Така установка
сприяє зростанню кровожерності дитини, яка вчиться добивати суперника.
Особливо, якщо сам тренер вчить дитину, що перед ним не суперник, а
ворог.
В одному з боїв хлопчик наніс удар супернику ногою в
обличчя, але судді цього «не помітили». Той, навчений досвідом, не
зупинився, а відразу наніс другий удар. Судді знову не зреагували, а
батьки та тренери здивовано вигукнули «Та скільки ж можна?» Під час
цього вигуку хлопчик наніс третій удар, і один суддя повільно й неохоче
підняв руку з прапорцем догори. За ним поповзли догори руки інших
суддів. Оголосили «вазарі», але, коли бій закінчився, раптом призначили
«хіківакі». Після бою сказали, що вазарі анулювали, хоча ніякої наради
суддів (іноді бій переривається на такий тайм-аут) не було. В
додатковому бою сильніший виграв все одно, і судді були тут безсилими,
але, якщо цього разу він наносив свій другий і третій удари не в повну
силу, шкодуючи суперника, то наступного разу битиме сильніше, і може
травмувати суперника. Грубо кажучи, це майже те саме, що суддя б не
зупиняв бій під час проведення больового прийому, сподіваючись, що
чужий спортсмен сам припинить його проводити через свою доброту, і цим
самим ставив би того, кому він підсуджує, під ризик перелому, якщо
суперник все ж не настільки добрий аби поступитися гарантованою
перемогою.
Здавалось би, що може бути простішим у протидії
такому суддівству? Займайся ще наполегливіше, вдосконалюйся більше, не
порушуй правила ані натяком й вигравай нокаутом чи явними нокдаунами –
вазарі дають також за те, якщо суперник якийсь час після удару не може
продовжити бій (якщо не може більше 10 секунд, то дають «іпон» –
перемогу). Але і тут судді можуть не допустити до фіналу найсильнішого.
Так, на одному з турнірів одного з фаворитів просто не викликали на
півфінальний бій й зарахували йому поразку за «невихід». Під час
дитячих змагань не завжди є мікрофон, а ще буває, що він відмовляє
працювати. Та навіть при робочому мікрофоні часто не почуєш, кого саме
викликають в залі, де знаходяться часом сотні дітей, які або очікують
своїх боїв, або вже програли. Гамір іноді стоїть такий, що не чути
просто нічого. Тому тренери «контролюють процес», майже весь час
знаходячись біля столика організаторів та попереджаючи своїх учнів, що
скоро їм виходити на татамі. Не є дивом, коли хтось на початку змагань
не виходить на бій. Діти раптово хворіють, в них стаються інші
проблеми, які в останній момент заважають їм прибути на змагання, а
міняти розписану сітку боїв на початку турніру означає збільшити
тривалість і так часто затягнутих в часі змагань. Однак невихід на
татамі у півфіналі – це нонсенс. Бо до півфіналу треба дійти, вигравши
попередні бої. Неприсутній на турнірі цього фізично зробити не зможе.
Іноді,
правда, буває, що дитина, граючись в очікуванні свого виходу, десь
забігається по приміщенню, в якому проходять змагання, а тренер це
проґавить. Але тоді оголошують прізвище голосніше, всі кидаються шукати
«пропажу» і, як правило, знаходять. На цьому турнірі все було не так.
Спочатку там оголошували прізвища спортсменів, які мали вийти на
татамі, і які мали приготуватися. Потім припинили це робити, хоча в
залі було досить тихо. Тренери мусили «висіти» за спинами
організаторів, щоб не пропустити бої своїх учнів. Потім – знову
оголошували, далі – знову припинили. Коли вийшов один з півфіналістів,
а його суперника не було, і ніхто його не оголошував, деякі батьки,
дивлячись на вік та фізичні розміри хлопчика, почали висловлювати
припущення, що це – суперник Ярослава, який сидів у двох метрах біля
столика організаторів і ніяк не міг пропустити оголошення його
прізвища, особливо, якби це робили кілька разів. Не проґавили б це і
батьки. Але прізвища ніхто не оголосив жодного разу, а тренер в цю
хвилину вийшов до туалету. Очевидно, що організатори чекали саме цієї
хвилини. Потім тренер вибачався перед батьками хлопчика, що того
«злили», а організатори, напевно для того, щоб зам’яти можливий
скандал, дали «відсутньому» третє місце без проведення бою за нього,
чим позбавили ще одного учасника, який програв півфінал, права
поборотися за «бронзу».
Однак можу навести приклади, коли діти
не виходили на бої зовсім з інших причин. Так, на одному турнірі навіть
дуже свавільне суддівство на користь своїх не допомогло деяким місцевим
вийти до фіналу. І на бої за третє місце більше половини з цих деяких
просто не вийшли, хоча їх і оголошували по кілька разів, і довго
чекали. Скоріш за все тренер відверто пообіцяв своїм учням, що тим
гарантовані перші місця через сприятливе суддівство, а діти були
настільки погано виховані цим тренером та батьками, що, програвши у
півфіналі, просто пішли додому, не винісши «розчарування». Наприкінці
турніру, коли відбувається загальне шикування, дітей було значно менше,
ніж на початку. Це суперечить етичним нормам карате, де всі повинні
дочекатися закінчення змагань навіть, якщо «вилетіли» після першого
бою. Звичайно, що іноді тренери роблять для декого з дітей винятки,
дозволяючи їм їхати додому (наприклад, маленьким дітям важко чекати, а
поїсти нема де, або дитина погано себе почуває чи має робити уроки на
завтра), але такого масового «винятку» я ще не бачив, тим більше, що
турнір не був сильно розтягнутий в часі.
Окрім цього всього
існують й «маленькі хитрощі». Наприклад, щоб їхні діти посіли перше
командне місце, організатори турніру в тих вікових та вагових
категоріях, де в них є гарантовані переможці, можуть спробувати вибити
претендентів на 2-3 місця з інших команд-фаворитів на початку змагань,
адже загальнокомандний залік рахується з врахуванням усіх призових
місць. Тому можуть звести своїх найкращих, у перемозі яких вони
стовідсотково впевнені, з кращими з інших команд вже у першому ж бою.
Щоб ті «вилетіли» й не добрались до півфіналу. І тут нічого особливо не
доведеш. Адже в дитячому спорті немає відомих всім рейтингів, як у
дорослому, дітей багато (це не стосується командних ігрових видів
спорту, бо там все ж таки учасників поменше, адже одиницею є команда, а
не спортсмен). Звичайно, є певні критерії – пояси, кю (рівні
майстерності), але ж комп’ютерної бази даних, як і комп’ютерів на
дитячих змаганнях, немає, а вірити на слово тренерам, які заповнюють
заявки на своїх дітей, це призвести до ще іншої «маленької хитрості».
Ті почнуть фальшувати дані про своїх учнів.
Є й інші «маленькі
хитрощі», значно небезпечніші за вищезазначену, бо там все ж таки
правила не порушуються. Набагато гіршим є, коли дитячі тренери
відступають від головного призначення дитячого спорту – виховання
здорової та стійкої до шкідливих звичок дитини, дисциплінованої,
відповідальної за себе й за інших, вмілої до роботи в команді тощо. Це
ж не школа олімпійського резерву, де головним є призове місце. Однак,
на жаль, саме медаль роблять головним результатом у своїй роботі
частина наставників.
Для досягнення такого результату за
будь-яку ціну деякі тренери прямо дають вказівку своїм учням порушувати
правила. І не просто порушувати, а намагатися нанести супернику травму.
Наприклад, розбити кулаком носа. Чи вдарити в якесь болюче місце. При
тому вчать робити це так, щоб виглядало, ніби вони ненавмисно. За таке
дають зауваження, але потрібно «заробити» їх аж три, щоб тебе
дискваліфікували. А так суперник з розбитим носом, травмованою колінною
чашечкою чи просто сильно вдарений у пах може не відійти остаточно від
удару та вести надалі бій нижче своїх можливостей.
Інший спосіб
гри поза правилами – непомітне їх порушення, щоб зменшити можливість
супернику вести боротьбу на повну силу. Це не так ефективно як явне
порушення правил, але й карається значно менше. Всі, хто цікавиться
футболом, знає, як це робиться – бити «випадково» по ногах, а не по
м’ячу, боляче, але не настільки, щоб збити з ніг (особливо у штрафному
майданчику, де за дрібне фоління пенальті не призначать), наступати
«випадково» на ногу, блокувати корпусом, трошки штовхатись руками. В
інших видах спорту існують свої способи. Більше того, можна навіть
купити компакт-диски, де навчають цього «мистецтва». Я придбав касету
«Заборонені прийоми у дзюдо», сподіваючись побачити там речі, які через
великий ризик травматизму заборонені для використання у спорті, але є
частиною єдиноборства (єдиноборство і спорт не тотожні). Натомість
побачив там абсолютно не потрібні для справжнього поєдинку без правил
прийомчики, які натомість дозволяють у спортивному поєдинку непомітно
для судді попсувати супернику життя за допомогою порушення правил.
Все
це такі тренери роблять не лише тому, що мають вади характеру. На жаль,
призове місце для більшості людей, від яких залежить добробут тренерів,
є найголовнішим критерієм у дитячому спорті. Окрім того, що більшість
людей є амбітними та азартними, цей критерій є найпростішим для
«вимірювання» роботи тренера. Бо як виміряєш, наприклад, збільшення
самодисципліни у дітей чи зростання комунікабельності?
Саме за
кількістю призових місць оцінюють тренерів місцеві чиновники, від яких
залежить і зарплата наставника, і надання таких дефіцитних залів для
занять, і матеріальна підтримка спортивного клубу. На призові місця
звертають увагу і можливі спонсори, яким приємно потім хвалитися своїми
чемпіонами, хай і на дитячому рівні. На жаль, на це саме звертають
увагу й багато батьків (а вони ж часто платять гроші за заняття, що і
потрібно тренеру), і цим зводять нанівець інший відносно простий для
«вимірювання» критерій – кількість дітей, які займаються під
керівництвом тренера. І не розуміють вони, що такий підхід лише
калічить дитину (в основному духовно, але буває й фізично), приносячи
більше шкоди ніж користі. Хоча останнє як кому. Багато хто з батьків,
навпаки, бачить користь у тому, що діти не лише стають сильнішими та
здоровішими, але й навчаються хитрувати, обманювати, ненавидіти.
Мовляв, життя – несправедливе, світ – жорсткий. Правда, потім
скаржаться, що молодь не та пішла, коли самі стають жертвами отаких
своїх чи чужих діточок.
Є, звичайно, тренери, які керуються саме
такими низькими інстинктами як перемога за будь-яку ціну, зневага до
суперника, жорстокість та ворожість, але їх не так багато. Як і
небагато тих, хто скаже, що виплекана ними у дітях агресивність та інші
негативні риси характеру допомагають їхнім учням у досягненні бажаних
результатів. Скоріше навпаки. Бо це на вулиці проти пересічних чи на
татамі проти новачків вирячені до іще до початку бою очі та вишкірені у
той же час зуби дають ефект, а проти спортсменів з досвідом злість –
поганий помічник. Бо агресія заважає концентрації, і тіло стає менш
керованим збоку мозку. А бій при рівності всіх інших критеріїв (сила,
спритність, майстерність тощо) виграється саме головою.
Більшість
тренерів й організаторів змагань все добре розуміють, але заради
власного матеріального добробуту вдаються до своїх «хитрощів», щоб
потім можна було показати чиновникам, батькам, спонсорам, скільки
призових місць завоювали їхні учні, скільки дитячих чемпіонів вони
виховали, які титули завоювали. Тобто, замість того, щоб працювати з
дітьми, тренери вчаться презентувати себе. І створювати умови для такої
презентації – нечесне суддівство та інше вищезазначене. Для того, щоб
отримати більше призових місць, тренери намагаються якомога частіше
обирати ті турніри, де їхні вихованці візьмуть якомога більше призових
місць. І беруть на ці турніри саме таких дітей, хоча для самих цих
учнів від таких турнірів, де вони виграють у значно слабших суперників,
лише шкода, а не користь. Постійні легкі перемоги над слабшими згубно
діють на дитину, завищуючи її самооцінку та зменшуючи стимули для
роботи над собою. Рано чи пізно (якщо не на татамі, то на вулиці) вона
зустріне значно сильніших суперників і просто отримає психологічну
травму, яка завадить рухатись далі. Іноді потрібно, щоб дитина й
програла, аби не задирала носа і розуміла, що потрібно вдосконалюватися
й працювати над собою. А буває, що в окремих категоріях на таких
турнірах всі призові місця займають вихованці одного тренера, хоча з
таким саме успіхом для самовдосконалення вони могли поспарингувати в
себе у залі, а не їхати задля цього до іншого міста.
Також для
здобуття більшої кількості призових місць тренери беруть на змагання в
основному тих, хто може там здобути медальку. Таким чином
«неперспективні» не мають шансу вдосконалити свою майстерність та
перевірити себе. Й іноді таким чином закопуються у землю справжні
таланти, які не проявляються відразу. Замість того, щоб намагатися
«обкатати» дітей на якомога більшій кількості змагань, тренери бережуть
їх саме для тих турнірів, де ті мають виграти. Тобто, підходять до них
як до дорослих професійних спортсменів, які вже вивчили всі прийоми й
відшліфували їх, і для яких головне – бути в формі до дня, коли
відбудеться змагання. В дитячому ж віці головне не кількість призових
місць, а, як казав непереможний Бенні Уркідес, постійні спаринги і ще
спаринги з якомога більшою кількістю найрізноманітніших суперників. Щоб
відпрацювати якомога більше способів й елементів ведення бою,
випробувати вивчене на практиці. Натомість тренери, які мріють лише про
медалі та кубки, часто свідомо відпрацьовують з учнями насамперед ті
елементи, які у дітей найкраще виходять, щоб потім одним фірмовим
прийомом виграти бій.
Якщо тренеру дітей вистачає, і більше
тренувати він фізично не зможе, то, відшукуючи таланти в інших секціях
чи просто по школах, він відсіює «неперспективних». Доля ж
перспективних, які могли б знайти собі інший корисний спосіб проведення
дозвілля, але спокусилися обіцянками тренера про майбутні високі
досягнення, сумна. Перші запаморочливі успіхи в ранньому віці, коли
суперники ще малі та наївні й
На жаль, своїми нездоровими прагненнями чемпіонства батьки можуть звести нанівець усі позитивні зусилля тренера. Часто саме батьки вчать дитину вигравати будь-якими засобами, в т.ч. й усіма тими, що я описав вище. А якщо й тренер охочий до цього, то діти отримують уроки поганої поведінки з двох боків. Причому батьки часто бувають у цьому більш натхненними вчителями, ніж сам тренер.
Багатьом батькам подобається, коли рефері судять на користь їхніх дітей. Зате на організованих іншою федерацією змаганнях вони, як і деякі тренери, які поводяться нечесно на власно організованих турнірах, а тому судять усіх по собі, зчиняють справжні та безпідставні скандали. На одному зі змагань молода мамаша розкричалася, що її дитину у другому додатковому бою засудили, бо «там була явна нічия». Буває, що батьки обурюються й справедливо, хоча їм заборонено втручатися у хід змагань (лише тренер має право на апеляцію) – за це команду можуть дискваліфікувати. Але тут був не той випадок. Насправді протягом всього бою хлопчик, якому присудили перемогу, трохи переважав суперника, і це було явно видно. Та, оскільки обидва суперники не набрали очок, судді вирішили дотягти бій до кінця, щоб визначитись остаточно. Хоча, якби вони присудили тому перемогу вже після першого додаткового бою, це не було б несправедливим. Мамаша ж навіть не завдала собі клопоту вивчити правила, які говорять про те, що у другому додатковому бою нічиї бути не може, і кожен суддя зобов’язаний визначитись на чиюсь користь. Зате рясно облила брудом і суддів, і організаторів, і навіть хлопчика, який переміг її сина. Добре, що мама переможця виявилася вихованішою, а то б за межами татамі міг би розпочатися незапланований змаганнями бій.
Під час самих дитячих змагань часто лунають крики «Мочи! Вбий! Добий! Поламай його! Кінчай її!» тощо. Якщо дати комусь послухати диктофонний запис цих криків, то слухач може подумати, що події відбуваються у якомусь підпільному просякнутому алкоголем та наркотиками клубі, де задля втіхи мажорів та «еліти» проводяться якісь бої без правил. Хіба що дитячі голоси навели б на сумнів. Правда, їх на записі можна і не почути, бо дорослим належить значно більше таких вигуків, ніж дітям. Причому мамусі не відстають від татусів. Навпаки, навіть випереджають їх. Та що там мамусі – сивокосі бабусі з перекошеними від злоби обличчями, видаючи на гора весь лексикон якогось вульгарного російського серіалу, де героями є бандити, кричать, свистять, в запалі вимахують руками та… маленькими діточками, яких тримають на цих руках. А якщо комусь зачеплять брову чи ніс, та бризне кров, деякі з них привітають це гучною овацією та диким захопленням. Дивлячись на цих класичних на вигляд та за поведінкою милих бабусь до початку турніру, не можеш собі уявити, що вони здатні на таке перетворення. Особливо розчулює, коли діти після перемоги біжать лащитися до мам і бабусь або плакатись їм після поразки. Ці жінки відразу знову міняються (чоловіки міняються не завжди), набуваючи образу чуйних та лагідних.
Це нагадує опис побуту південноафриканських бурів 19 століття, коли у неділю вони родинами збиралися за сніданком, потім ішли до церкви, де ревно молилися, далі – мило гралися з діточками, і люблячі їхні погляди та лагідні вчинки нагадували ідилію. А після обіду чоловіки сідали на коней та гуртом їхали далеко в пустелю полювати на бушменів, які їм ніяк не шкодили. З дикими вигуками вони переслідували тих нещасних, які в принципі не вели ніколи воєн й не знали, що таке жорстокість. При цьому ці іще кілька годин тому такі позитивні чоловіки не шкодували під час полювання на людей ні жінок, ні дітей. А їхні милі жінки, люблячі мами їхніх дітей, зустрічали пізно ввечері своїх заляпаних людською кров’ю коханих та з зацікавленістю слухали подробиці кривавої розваги, плескаючи в долоні. А наступного дня вимочували у ропі та викладали сушитися на сонці бушменські голови, які їм були потрібні лише в якості колекційних екземплярів, бо жодної практичної користі від них не було.
Цікаво, що, глянувши під час вищеописаних криків на татамі, побачиш, що там нічого близького до цих диких вигуків не відбувається. Іде нормальний спортивний бій, ніхто з дітей, якби й бажав, не міг би нікого добити чи когось поламати. Часто (особливо коли б’ються зовсім малесенькі дітки) ніхто нікого навіть вдарити не може як слід, але це не заважає батькам та дідусям з бабусями волати, наче йдеться про життя і смерть. Тренери також кричать, але це, як правило, підказки своїм учням. Бо навіть ті з них, які навчають своїх вихованців нечесним прийомам бою, все ж таки не культивують аж так відверто жорстокість та ненависть до суперника.
Я був свідком, як одна мамаша, що тільки-но здала свого маленького синочка до секції, бідкалася, що він у неї занадто добрий. Тренер кілька разів їй казав, що доброта аж ніяк не стоїть на заваді спортивним успіхам у бойових мистецтвах, але вона продовжувала торочити своє. До речі, цей тренер сам має репутацію нечесного та скандального, і його учні до недавнього часу були злими й самовпевненими. Поводили себе зверхньо, трималися осібно від усіх. Правда, потім інші діти поступово збили їм пиху в боях. А, оскільки ці інші діти ставилися до суперників як до колег по спорту, а не як до ворогів, то після поєдинків в очікуванні закінчення змагань дружньо з ними спілкувалися. І ті поступово почали з ними гратися, перетворюючись на очах у звичайних дітлахів. Мабуть це в комплексі дало свій ефект, і ті діти стали з часом менш агресивними. Та й сам тренер змінився. Можливо під впливом дітей (а діти також впливають на наставника, і тренери часто також вчаться в них, хоч для декого це й видасться відкриттям), а можливо й тому, що організовані ним турніри багато хто став ігнорувати через нечесне суддівство. У всякому разі останній організований ним турнір був проведений бездоганно з будь-якої точки зору, хоча суперників не оголошували взагалі, але тренерам, які знаходились біля суддівського столика, попереджали про близький вихід їхніх учнів навіть, якщо самі тренери відходили й забувалися прослідкувати за сіткою змагань. І поведінка самого тренера змінилася, як змінилися навіть вираз його обличчя, мова та інші речі не лише про людське око.
Останній приклад зі спортивної сфери – мораль, який прочитала мамаша своєму шестирічному сину. Хлопчик бився з дівчинкою зі свого ж клубу і… просто не міг її вдарити, хоча попереднього хлопця-суперника переміг, активно проводячи бій. Дівчинка була набагато слабшою фізично, тому ніхто нікому не наніс жодного гідного оцінки удару. Оскільки вага малої була значно меншою, їй присудили перемогу, як і вимагають правила. Мамаша, очевидно, правила знала та техніку ведення бою її сином оцінила адекватно, бо до судів претензій не мала. Зате сину влаштувала сцену у всіх на очах. Хлопчик почув, що він – ганчірка, розмазня, не мужик тощо. «Тобі не соромно, що тебе перемогла баба?», – верещала ця істота. – Ти ж міг їй так врізати, що вона б завернулась! Чому ти цього не зробив?» Хлопчик бився в істериці та намагався щось пояснити, але мама його не слухала. Цікаво, чи є в цієї жінки, яка обізвала іншу жінку (хай і маленьку) бабою та вважала її, одноклубницю сина, гідною жорстокого побиття, чоловік? Чи б’є він її, і чи їй це подобається?
Після всіх цих вражень замислюєшся: «А чим український народ кращий за своїх правителів, яких він так натхненно лає?» Адже і тренери, і судді, і батьки – це саме народ. З різних регіонів. А стосовно батьків, то і самих різних професій, майнових станів, освітніх рівнів тощо.
Якщо задля жалюгідних копійчаних вигод тренери готові калічити дитячі душі (і батьки у переважній більшості з цим погоджуються, адже я не знаю нікого, хто з цієї причини забирав дитину від такого тренера), культивувати корупцію, брехню, лицемірство у масовому дитячому спорті, то чи варто дивуватися (і чи мають такі люди моральне право цим обурюватися?), що чиновники та судді беруть хабарі, коли йдеться про суми, якими можна забезпечити собі безбідне життя на роки і роки вперед? Чи тому, що міліціонери поводять себе гірше за злочинців або тортурами вибивають зізнання? Чи тому, що прокуратура або СБУ переслідують чесних людей, та покривають бандитів? Хіба це Ющенко чи Балога змушують тренерів вибірково допускати на свої турніри представників інших федерацій? Хіба це Фірташ чи Ахметов змушують спортивних рефері судити нечесно? Хіба це Тимошенко чи Губський навчають дітей неспортивній поведінці та ненависті до суперника? Хіба це Луценко чи Наливайченко кричать своїм підлеглим «Мочи! Вбий! Поламай його!» Кінчай її!»?
І чи варто дивуватися, що в суді на чорне кажуть біле, якщо на спортивних змаганнях не зараховують забитий з кутового гол через «положення поза грою?» І як з цим боротись? В єдиноборствах можна хоча б відправити у нокаут та не ходити тренерам до туалету, щоб не допустити поразок своїх учнів за «невихід на бій», бо про вихід не оголосять. А що робити в ігрових видах спорту, якщо судді просто не помічатимуть голів і казатимуть, що м’яч не тріпотів у сітці воріт, не потрапляв до кошика чи не торкався поля (у волейболі чи тенісі)? А в таких видах спорту як гімнастика (спортивна чи художня) або фігурне катання?
Наші люди чинять щодо інших таких самих, як вони, людей, так само, як і наші політики, судді, чиновники чи правоохоронці. І, помінявшись з ними місцями, навряд чи чинили б інакше. І справа тут зовсім не у системі, яка змушує. Ніхто не змушує так себе поводити батьків, як вони це роблять на змаганнях. Ніхто не змушує їх так ставитись до інших людей. І політичні уподобання тут ні до чого. Більшість наведених мною прикладів стосовно батьків стосуються помаранчевого Києва. Ці потворні істоти – люди, які виходили на Майдан. А в тому ж синьо-білому Миколаєві нічого подібного я не бачив. Як і в помаранчевому Ірпені, де також майже всі побували на Майдані. Впевнений, що, якби я супроводжував сина на змагання по всій Україні, а не лише на окремі турніри, то побачив би подібне у багатьох регіонах незалежно від того, який Майдан (київський чи сєверодонецький) мешканці того населеного пункту підтримували.
Правдивість мого твердження щодо тотожності народу та політиків підтверджують останні вибори, які привели у депутати на місцях масу нових, простих людей. В тому числі тих, які виходили на Майдан. Вчительки у подертих колготках та інженери в подертих шкарпетках, лікарки з дешевою косметикою та охайні підприємці, які зробили самі себе, швидко й з задоволенням вляпалися в дерибан та корупцію, накупували собі «Лексусів» й набудували особняків, а також, маючи невеликі доходи, без проблем дозволяють собі «змотатися» на вихідні до Францію чи на матч Кличка до США.
А ким виростуть діти, наше майбутнє, маючи таких батьків та наставників? Адже їх змалечку вчать, що чесна поведінка й самовіддана, до сьомого поту, праця нічого не важить проти «даху», який вирішує, хто і чого заслужив. І здобути бажане допомагають зовсім не справедливість та вміння, а підступ, обман, порушення існуючих правил. Це риторичне питання я ставлю перед тими наївними людьми, які вважають, що час сам зробить свою справу, бо з його плином вимруть усі носії радянської комуністичної ментальності. Не зробить, бо ці носії продукують собі подібних. І не лише шляхом виховання своїх дітей, але й чужих часто також.
Подібних прикладів глибокої хвороби нашого суспільства (а не лише політикуму) можна наводити безліч з усіх без винятку сфер нашого життя. Народ встановлює для себе такі самі правила поведінки, що і політики. Політики ж є плоть від плоті народу. Одного дня протягом мого «безінформаційного» періоду я увімкнув телевізор та частково подивився «Свободу слова» і «Шустер live», де політики змагалися в очорненні одне одного та вибілюванні себе. Брехали й лицемірили усі. Без винятку. Та найприкрішими в цьому демагогічному коктейлі були вкраплення правди, яку усі казали про всіх. Не про себе. Садомазохістський сеанс взаємного роздягання та сором’язливі намагання спійманих на гарячому прикритися фіговими листочками викликали лише огиду до всіх без винятку та наводили на однозначний висновок: вони всі однакові та всі без винятку небезпечні для майбутнього України.
А ще неозброєним оком було видно, наскільки їм подобалося бути шоуменами, наскільки природньо виглядали вони всі у цій ролі. З якою пристрастю вони хапалися за стійки та мікрофони, щоб вилити чергову порцію лицемірних словесних помиїв. Потім я ще подивився вперше у житті «Камеді клаб» та «95-й квартал», популярністю у яких так пишаються деякі політики, вважаючи себе таким чином, мабуть, відкритими та прозорими. З тупим та вульгарним гумором я стикався не вперше, і мій лексикон також є далеким від витонченої словесності. Але це було щось за межами. І гордість політиків за те, що вони відвідують ці програми, де звучать їхні прізвища, характеризує абсолютну відсутність в наших можновладців художнього смаку та вкрай низький рівень їхнього інтелектуального розвитку. Шарікови вульгаріс при владі.
Включивши після двотижневої перерви новини, побачив, що у Греції досі продовжуються вуличні бої з поліцією, бо та застрелила хлопця. Не знаю, наскільки адекватна реакція греків, бо не чув і не читав про подробиці обставин, але сам факт того, що люди (не купка анархістів, а навіть викладачі університетів) готові аж так далеко зайти у протесті проти того, що вони вважають несправедливим, говорить багато про що.
Уявити українців, які так реагують на чужу смерть від руки навіть найсвавільнішого правоохоронця-садиста, неможливо. Он в Ірпені відомий своїм тривалим свавіллям мєнт п’яним вліз до чужої хати, щоб забрати в конаючого 40-річного наркомана гроші, а потім, коли йому здалося, що мало, поліз до сусідського помешкання, де почав жорстоко гамселити двоюрідного брата того наркомана та його батьків, за що дістав удар ножем від старенького та шанованого господаря-орденоносця, який в житті і мухи не образив, та мусив захищати свою стареньку дружину, яку цей мусор ледь не вбив. Не дивує, що міліція та прокуратура кинулася захищати свавільника, який порушив Конституцію і взагалі не мав підстав навіть чемно стукати у хвіртки цих будинків (за посадою він займається дитячою злочинністю, а не боротьбою з незаконним обігом наркотиків). Але ніхто з численних жертв цього бєспрєдєльщика, коли хворого (без одної нирки) діда забрали до буцегарні й засудили до утримання під вартою до суду, не те що не вийшов на вулиці, а навіть не погодився публічно розповісти про численні «геройства» покидька у погонах, підписати якусь петицію, просто прийти на суд. Та що там жертви. Навіть рідні не погодились дати свідчень в прокуратурі та суді, хоча потерпілі від мєнта є їхніми татом, мамою і братом. А зараз і родина діда не хоче нічого робити, аби добитися покарання бєспрєдєльщика, бо старенького випустили на підписку про невиїзд, і міліція з прокуратурою намагаються тихенько зам’яти цю справу, щоб і дід не сидів, і мєнт залишився працювати.
Чекаючи, поки у сина закінчиться тренування, слухав, про що розмовляють батьки. Люди масово лаяли Олега Бондаря, який сидить у кріслі міського голови, і казали, що він доведе місто до ручки гірше за будь-яку кризу. І роботодавці, і наймані працівники (навіть прості продавці) досить грамотно аналізували політику ірпінської влади, яка створила вкрай несприятливі умови для підприємницької діяльності. Казали, що хабарі, які вимагають за формальні дозволи, що при всіх попередніх владах видавали безкоштовно, неможливо сплатити, і підприємці змушені відмовлятися від окремих видів діяльності або взагалі закриватися, скорочувати працівників і здавати приміщення в оренду киянам, через що зменшуються виплати до бюджету. Розповіли історію, як один киянин вирішив розпочати в Ірпені бізнес, продав у столиці квартиру й купив в Ірпені більшу на першому поверсі, аби відкрити там магазин. Лише за дозвіл змінити цільове призначення квартири з нього здерли (не до бюджету, звичайно) аж 25 тисяч доларів. Тепер чоловік знаходиться в шоку, адже йому ще потрібно збудувати ґанок й отримати на це дозвіл. А це коштуватиме значно дорожче.
Однак остаточний підсумок цих розмов шокував мене не менше, ніж хабарницькі вимоги місцевих чиновників вищезгаданого підприємця. Батьки згадали Славика (директора магазину «Каштан», який відверто заявив, що за те, аби його не чіпали, ірпінські можновладці запросили спочатку 20, а потім 100 тисяч доларів). Вони схвально відгукнулися про ту боротьбу, яку підприємець розпочав за свої права, не зважаючи на організований Бондарем шалений тиск із залученням пожежників, СЕС, податкової, міліції, прокуратури. Але резюмували, що Славик робить гірше лише собі, бо скоро в нього закінчиться термін дії ліцензії, і за її продовженням доведеться звертатися до місцевої влади. Гірка іронія всього цього полягає у тому, що ці підприємці чудово розуміють, що, коли в них закінчиться термін дії їхніх ліцензій, то, не зважаючи на їхню лояльність до влади, з них запросять таку суму, яку більшість просто не зможе сплатити й змушені будуть припинити свою підприємницьку діяльність. Але відганяють від себе цю думку, без надії на щось сподіваючись.
Коли ж настане цей момент, вони поповнять лави борців проти влади, але це мало їм допоможе. Бо одні назбирають необхідну для хабаря суму та сплатять, а інші, такі самі, як вони, не підтримають їх, бо дія ліцензії в них закінчиться пізніше. Коли ж їх назбирається критична маса, перші постраждалі будуть вже настільки розчаровані й втомлені боротьбою (до того ж знайдуть на той час для себе інші джерела доходів, наприклад, підуть кудись працювати зранку до вечора на зарплату), що не захочуть її продовжувати.
Це все – наш народ, «який пройшов Майдан». І який більше за ідею на Майдан не піде, бо його на тому Майдані жорстоко «кинули» ті, хто кликав людей вийти на площу. І який сам би з радістю когось «кинув», якби отримав те, що мають нині переможці Майдану. То чи можуть бути в такого народ інші правителі? І чи заслуговує він на інших?
Ваш коментар до публікації:
НОВІ КОМЕНТАРІ ДО НОВИН ТА СТАТЕЙ сайту Баштанка.НЕТ:
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
0
