10 вересня 1941 року...
німецько-фашистські загарбники наказали всім жителям єврейської нації
села Єфінгар з’явитися до школи в гарному вбранні, узявши з собою запас
продуктів на три доби. Коли всі посходилися, кати наказали своїм
жертвам зняти одяг, взуття і скласти його на одну купу. Людей почали
відвозити до піщаного кар’єру. Через деякий час в кар’єрі пролунали
постріли, які злилися з нелюдськими зойками, стогоном, криками
беззахисних, ні в чому не повинних жертв.
Поранених кати добивали прикладами, а
дітей, які виповзали з піску, знову засипали живцем. Із загальної
кількості 521 чоловіка, яких розстріляли в цей день, було 377 дітей.
Після війни, коли повернулися з
фронту чоловіки, сини та брати загиблих, вони почали добиватися
дозволу, щоб перезахоронити своїх рідних в селі і поставити їм
пам’ятник. Але не так просто це було зробити. Всюди на їх прохання були
відмови. І тільки дякуючи наполегливості деяких рідних, які
безпосередньо звернулися до Верховної Ради СРСР, дозвіл було отримано.
Колишні жителі села почали готуватися до
перенесення останків. Закупили лопати, мішки, щити. Коли розрили
місце захоронення, то хтось впізнав свою дружину, яка притиснула до
грудей маленьку дитину. По матроській тільняшці брат впізнав свою
сестру-школяру і… втратив свідомість. Молода мама тримала в руках
пляшечку для молока, а поряд лежала її тримісячна донька. Тут же
знайшли матір, яка тримала в обіймах доньку-десятикласницю. В них
впізнали Добу та Хаюсю Боград. Раввина Токаревича фашисти підвісили за
бороду і спалили живцем, а його сина-художника змусили малювати батька.
Сина раввина, який втратив розум, тут і розстріляли.
