Матеріали обраного розділу каталогу статтей Інтерактивного додатку до сайту *МОЯ БАШТАНЩИНА

Пам’ять про них збережуть обеліски

   10 вересня 1941 року... німецько-фашистські загарбники наказали всім жителям єврейської нації села Єфінгар з’явитися до школи в гарному вбранні, узявши з собою запас продуктів на три доби. Коли всі посходилися, кати наказали своїм жертвам зняти одяг, взуття і скласти його на одну купу. Людей почали відвозити до піщаного кар’єру. Через деякий час в кар’єрі пролунали постріли, які злилися з нелюдськими зойками, стогоном, криками беззахисних, ні в чому не повинних жертв.
   Поранених кати добивали прикладами, а дітей, які виповзали з піску, знову засипали живцем. Із загальної кількості 521 чоловіка, яких розстріляли в цей день, було 377 дітей.
   Після війни, коли повернулися з фронту чоловіки, сини та брати загиблих, вони почали добиватися дозволу, щоб перезахоронити своїх рідних в селі і поставити їм пам’ятник. Але не так просто це було зробити. Всюди на їх прохання були відмови. І тільки дякуючи наполегливості деяких рідних, які безпосередньо звернулися до Верховної Ради СРСР, дозвіл було отримано.
Колишні жителі села почали готуватися до перенесення останків. Закупили лопати, мішки, щити.   Коли розрили місце захоронення, то хтось впізнав свою дружину, яка притиснула до грудей маленьку дитину. По матроській тільняшці брат впізнав свою сестру-школяру і… втратив свідомість. Молода мама тримала в руках пляшечку для молока, а поряд лежала її тримісячна донька. Тут же знайшли матір, яка тримала в обіймах доньку-десятикласницю. В них впізнали Добу та Хаюсю Боград. Раввина Токаревича фашисти підвісили за бороду і спалили живцем, а його сина-художника змусили малювати батька. Сина раввина, який втратив розум, тут і розстріляли.

Осінь золота – золоті літа

   Серед безмежних степів простяглося невелике село Плющівка – маленький оазис нашої Баштанщини. В’ється змійкою стежка, по якій котиться-біжить велосипед з двома молодятами. Високий, стрункий парубок Микола Кончин везе чорнооку плющівську красуню Інну Пивоварову, щоб познайомити з батьками та просити їх благословення на шлюб. Це було 50 років тому. А нині, в ці теплі жовтневі дні Микола Гаврилович та Інна Іванівна Кончини відзначають золоте весілля.
    Микола Кончин родом з с. Привільне. Після закінчення Новобузького педучилища його призначили вчителем математики і фізики в Плющівську семирічну школу. Там і познайомився з Інною. Потім його перевели в Єрмолівську семирічну школу. Згодом молодята і побралися, зареєструвавши шлюб у Єрмолівці. А незабаром Миколу призвали до лав Радянської Армії. Молоде подружжя вже мало маленьку донечку Тоню.
   Діждалася коханого Інна із армії і колесо долі закрутилося далі. З 1963 по 1966 р.р. Микола Гаврилович працював вчителем фізкультури в Добренській середній школі. Сім’я поповнилась ще однією донькою – Галинкою. Інна Іванівна оберігала сімейне вогнище, ростила доньок, а Микола Гаврилович заочно вчився в Миколаївському педагогічному інституті й отримав диплом вчителя математики. Завжди з теплом згадує своїх перших наставників, вчителів з великої літери, майстрів своєї справи Клавдію Григорівну Стафідову, Тихона Семеновича Лелеко, Тамару Григорівну Кузьміну.

Плющівка тепер з водою

   На прохання пенсіонерів нашого села Плющівка хочу подякувати хорошій, вмілій, завзятій і порядній людині Сергію Володимировичу Прокопчуку за те, що привів у порядок наш сільський водогін.
   Негаразди з водою ми мали давно. Одні добросовісно розраховувалися за користування нею, а до інших господарів вода не доходила, але, як сумно жартували плющівці, треба було платити за кран.
   Спасибі, згодився взяти водопровід в оренду цей добросовісний чоловік. Серйозно, з почуттям відповідальності взявся за справу. Можна лише здогадатися, скільки йому довелося пережити негараздів, поки всі ми не одержали воду.
   Чим можуть віддячити цій хорошій людині пенсіонери? От і вирішили скористатися рідною газетою.

БОРОВИК ДМИТРО МИРОНОВИЧ - Один із засновників українського національного руху на Зеленому Клині, уроженець с. Булгакове Плющівської с/ради

БОРОВИК ДМИТРО МИРОНОВИЧ (1876, хутір поблизу с. Булгакове Полтавської волості Херсонської губернії, нині Баштанський район Миколаївської області – 1920, м. Владивосток, РФ) – публіцист, громадський і політичний діяч. Один із засновників українського національного руху на Зеленому Клині (РФ).
Закінчив реальне училище в Одесі, Ризький політехнікум. На третьому курсі, перебуваючи в Одесі, вступив до РУП. Закінчив фізико-математичний факультет Одеського університету (1906). Брав участь у діяльності організації українських есерів. Арештований за революційну діяльність, рік перебував у в’язниці. Восени 1907 р. засуджений до заслання, яке відбував у Туруханському краї, працюючи завідувачем метеорологічної обсерваторії. Згодом завідував метеостанцією в Іркутську. У вересні 1912 р. повернувся до Риги, де восени 1913 р. отримав диплом агронома. Від листопада 1913 р. до травня 1914 р. жив в Одесі. Працював у Департаменті землеробства (Петроград), звідки був направлений до Миколаєва на посаду керівника фізичної обсерваторії. Від 1916 р. – у Владивостоці: фізик, помічник завідувача метобсерваторії. 1917 р. – один з організаторів Владивостоцької української громади та Владивостоцького українського товариства «Просвіта», видавець і редактор газети «Українець на Зеленому Клині», 1918-1920 рр. голова товариства «Владивостоцька українська хата». У 1918 р. обраний до Владивостоцької міської думи від Українського блоку. Обстоював українські національні інтереси на Зеленому Клині.

ЛІТЕРАТУРА

Чорномаз В. А. Боровик Дмитро Миронович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 325.

Творимо добро, любов і пісню

Пісня – вірна супутниця людини на всьому її життєвому шляху: від народження до смерті. Пісні фольклорної групи «Надвечір’я» – це мистецька скарбниця нашого неперевершеного, невгамовного, працелюбного, шанованого українського люду. А виконують їх Л. Гук, Л. Анісімова, Л. Прокопчук, В. Ребус, Л. Гончар А. Ромашевська, О. Сук, В. Сук, яких ми всі любимо і шануємо. Адже пісенна дорога «Надвечір’я» довга, чиста і щаслива, свою людяність, доброту і вогонь серця вони передають молодим.

Але в Плющівському сільському будинку культури є не лише фольклорний та вокальний колективи, а й солісти-вокалісти, гумористи, читці, танцювальний ансамбль «Мозаїка», драматичний гурток, клуби за інтересами «Малюк і компанія», «Юність», «Надвечір’я», «Відродження». Вік учасників – від чотирирічних до сімдесятирічних.

«Надвечір'ю» — 5 років

5 років тому, 11 липня 2002 року при Плющівсько-му будинку культури був створений вокальний колектив «Надвечір'я».