Мій 188. Псевдо "Ізя", частина І
 В 2021 я хотів вступити до Збройних Сил, але, через важку травму ноги, на влк визнали не придатним, і я був виключений з військового обліку. Але 24 лютого 2022 року я прийшов до військомату, те що виключений зі списків, ніхто не перевіряв, і я почувався найщасливішою в світі людиною.
Направили до нашої 123 бригади, і це був мій щасливий квиток! В мене з'явилось багато справжніх перевірених друзів і побратимів. З перших днів ми захищали Миколаїв: аеропорт, селище Полігон, лікарня дубки, – було цікаво і не страшно, хоч я і не вірив, що залишуся живим.
Але найбільше запам'ятався контрнаступ наприкінці серпня 2022 року, на той час я вже був у штурмовому підрозділі. Я завжди остерігався виглядати боягузом, оскільки маю честь та гідність, і відповідальність за все, що робиться навкруг.
Херсонщина. Наш штурмовий загін відрядили до 59 бригади, там ми з Петровичем (*), Міко, Хоттабичем (*), Рапіком і Бравою пробули дві ротації. Селище Котлярове, Шевченкове, а наприкинці серпня 2022 року наша штурмова рота висунулася в трикутник: с.Любомировка – Тернові Поди – Шмідтове, земля, рясно скроплена кров’ю наших Героїв. Ми допомагали воїнам 59 бригади проривати оборону русні в цьому напрямку. Точилися дуже важкі бої, ми втратили декількох побратимів.
На початку вересня біля с.Любомирівки наша група потрапила під мінометний і танковий обстріл, по дорозі уламки під-рської «касетки» пробили радіатор, наша «буханка» закипіла та заглохла, і нам довелося її покинути. Село було в 300 метрах, вкрай розтрощене і зруйноване, в деяких уцілілих будинках поранені чекали евакуацію. Їх групами забирала «мотолига» 59-ки, але це було вкрай небезпечно, оскільки територія була добре пристріляна московитами. Отримали завдання від командира на псевдо Балу, чітке і зрозуміле, про цю людину ходять легенди. Нашим взводним був Мишко Мих, розумний але на той час необстріляний командир років за 30.
Чекали майже добу, ми мали після роботи нашої арти та авіації зачистити посадку за селом. Відстань – метрів 350-400 відкритого поля. Пересуваючись невеликими групками, посеред шляху ми потрапили під ворожий обстріл. Танк, та кулемет ДШК, ДШК та танк…
Над головою свистіли кулі, того дня кілька куль лягло в землю прямо перед моїми ногами.
Запрошуємо прочитати:Мій 188. Псевдо "Ізя", частина ІІ
Ми окопалися біля лісосмуги, точніше що від неї залишилося. Обстріли не вщухали. Минала третя доба, вода закінчилася, оскільки в кожного було по 2-3 пляшки. І на третій день обстановка була вже така, що всі поля і дорога до нас обстрілювалася без зупинки ворожою артою, в основному касетами. Командир взводу Міх, не зважаючи на ці обстріли, разом із медиком привезли нам близько 10 паків води у пляшках і печиво. Вони просиділи з нами близько години, бо рашисти почали гатити по лісосмузі.
В ній ми взяли одного полоненого, а з ним і карту командира роти військ рф, на якій були вказані найближчі посадки, де вони стоять. Фото цієї карти ми скинули в штаб, і по позиціях руss ні наші дронщикі робили скиди. Було знищено декілька московитів і авто з боєкомплектом.
На другий день нам дали у підкріплення 8 бійців з іншого батальйону. Приходи були по нашій посадці, і по дорозі. Вибухи – за кілька метрів від наших нашвидкоруч виритих окопів. Цього ж дня був прямий приліт по нас, двох хлопців тяжко поранило.
Бойовий медик Міка доповз до пораненого, у хлопця була пробита осколками легеня та пах. Міка вколов йому обезбол, наклав джгут. Я приповз на допомогу.
Пам'ятаю команду по рації: «виносимо 300-тих на дорогу за посадку, там буде евак».
Секунд 15 не було вибухів, до нас підбігли ще хлопці з 187 бата, і ми винесли пораненого до місця евакуації. Нам пощастило, ми встигли добігти назад, і знову обстріл. Цього разу прилетіло в позицію, двоє наших побратими загинули.
Пізніше, під обстрілом, але ми винесли їхні тіла з поля бою. Сержант на псевдо Грек, молодий, сміливий, і дуже розумний вояк, на своєму джипі вивозив поранених і полеглих побратимів. До війни він виніс чужу дитину з палаючої квартири, врятувавши їй життя.
На третій день, по обіді, обстановка погіршилася: по наших позиціях стріляли ворожі міномети і гармата. Стріляли шрапнеллю, були скиди, але найнебезпечнішим був касетний снаряд: вихід, над посадкою звук, схожий на клацання, і одразу багато приходів «розбирали» лісосмугу. Сильно прилітало і по селу, майже всі хати палали. Позиції засипало землею, і ми постійно відкопували їх.
Коли на пару хвилин спускалася тиша, ми перегукувалися, чи всі живі, і готувалися до бою, спостерігаючи за сусідньою посадкою і дорогою, в очікуванні штурму.
Зі взводу на позиціях нас залишилося шестеро. Четверо наших загинуло, п’ятьох поранило. Ми трималися, чотири дні не спали, і всі мали контузії. Але ми знали за що ми стоїмо, знали на що йдемо ми всі там були добровільно. Кожен з нас розумів, що наш прорив з цього напрямку дасть можливість всіма силами атакувати Херсон із півночі. І ні в кого не було навіть думки відступити.
Вночі підтягнулася наша арта, і нормально відпрацювала, а нас змінив інший підрозділ, який, сподіваюся, зробив більше, ніж ми.
Моє життя в 123 перенасичено подіями, про які не соромно згадувати. Дух козацтва, довіра, і відсутність армійських «затягів».
Безліч ротаціій на острови в Херсонській області, про це можна написати багатотомник. На одному з таких виходів я сильно травмував ногу, і стара хвороба далася взнаки. Два місяці лікування в шпиталі, а в червні 2024 року мене звільнили за станом здоров'я.
Служба в 1 роті 188 батальйону була найкращим періодом в моєму житті, дякую всім за службу!
Джерело публікації
|
