Дмитро – із позивним Тунгус – Український воїн з тюркським корінням, народився в Україні, проживав та навчався на Миколаївщині. У 19 років виїхав за кордон працювати. Йому було всього 24 роки, коли вступив до лав 123 обр ТрО.
У 1996 році я пішов на строкову службу і потрапив до 25 бригади ВДВ, служба в якій мені дуже сподобалася. Далі була Югославія, де я здобув свій перший бойовий досвід. Після навчальної частини, 8 місяців служив в Іраку, в складі Сил ООН, і, насамкінець, перевівся до нашої славетної 79 – ки, аби бути ближче до дому.
В лютому 2014, коли Революція Гідності йшла до завершення, ми перебували на казарменому положенні в постійній бойовій готовності, тривалий час озброєні чекали на виїзд. .
Ми були мало обізнані, ніхто не розумів, що відбувається, і куди нас мають відправити. але наші командири сказали, що ми проти своїх людей не підемо.
Служба зовнішньої розвідки України продовжує дослідження розсекречених архівів про інформаційні операції КДБ проти діячів України
Під час президенства Віктора Януковича твори Уласа Самчука за рішенням тогочасного міністра освіти Дмитра Табачника виключили з обов’язкової шкільної програми, а у 2021 році за позовом Андрія Портнова Окружний адміністративний суд Києва заборонив проводити офіційні пам’ятні заходи на честь У. Самчука та низки інших українських діячів.
Нині, у роковини від дня смерті цього одного з найвизначніших українських письменників XX століття (помер 9 липня 1987 року), є нагода на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дізнатися про те, що витоки таких дій антиукраїнських сил криються ще в рішеннях кдб срср і минулих вказівках із москви. Тоді здійснювалася спецоперація з перешкоджання висуненню письменника на Нобелівську премію.
“Брюс” – з Кіровоградщини. Раніше служив спецпризначенцем поліції: “раз ми затримували озброєного рецидивіста, який відкрив по хлопцях вогонь. Він поранив трьох наших, але ми таки виконали небезпечне завдання. Із початком повномасштабного вторгнення до України я прагнув потрапити на фронт, але отримував відмову. Мав бронь, ще й посаду пропонували, бо я маю вищу юридичну освіту. Але я за власним бажанням звільнився з поліції та добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил України.”
Його з легкістю можна назвати військовим кризовим менеджером нової формації. Такими не народжуються, такими стають у горнилі війни, коли кожен день вимагає рішучих дій та нестандартних рішень. Якщо в минулому таким "менеджером" могли називати полководців, що жертвували тисячами заради перемоги, то сучасна війна диктує інші правила. Зараз головне завдання – за допомогою передових технологій максимально зберегти життя наших військових, знищити ворога та дозволити кожному захиснику повернутися до своїх родин, щоб разом будувати майбутню, щасливу Україну.
З 13 березня 2022 року в строю, потрапив на другу хвилю набору до бригади, хоч і був дуже молодим для призову. Велика і привітна комендантська рота радо прийняла мене. Коли почався контрнаступ, набирали другу ротацію до штурмового підрозділу, нас добровільно записалося чоловік 7-8, оскільки нічого поганого від хлопців з першої ротації ми не чули. В бригаді завжди панували чесні братерські, і сусідські стосунки, і ми почувалися козаками. То незабутні часи, і я щиро вдячний нашому командиру Акулі за атмосферу в підрозділі, справедливість, і людське ставлення до кожного. Про ті часи написано чимало статей, серед яких стаття «Кум», – це мій командир і побратим. Він багато чому нас навчив.
Штурмова рота багато змінила в моєму житті, бойового досвіду ми не мали, полігони, досвідчені інструктори, але фронт, – то інша сторона медалі.
Згадка кожного кухаря нашої бригади, це як окрема історія життя: молоді, енергійні, сповнені надій, інші – досвідчені, вправні та обізнані, вони навчають, інколи сварять, але механізм працює як годинник: злагоджено, дружно та гармонійно.
Їх не видно на перших шпальтах новин, немає в камерах об’єктивів, але без них не було б сил ні в тих, що тримають позиції, ні в тих, хто повертається з бою.
«Я вчив дітей слухати музику. Тепер вчу побратимів виживати». Історія Воїна з серцем Вчителя.
Олександр, із позивним Музикант, до війни був учителем музики, і жив на сході нашої країни. Грав на гітарі, фортепіано, баяні, проводив відкриті уроки, організовував шкільні свята.
Він бачив жахіття Бахмутського, Покровського та Куп’янського напрямків. Сьогодні він – військовослужбовець, і виконує бойові завдання на Миколаївщині, там, де пекло і тиша мають одне обличчя.
Коли у 2022 році доброволець з позивним Гулівер прийшов у бригаду, він, можливо, ще не усвідомлював, яку доленосну роль йому доведеться відіграти. Почавши зі скромної, але відповідальної посади командира взводу, він був першим, хто усвідомив перспективність застосування безпілотних літальних апаратів. Тепер усе, що літає в небі, долає водні перешкоди чи рухається землею, – це все зона відповідальності Гулівера.
Нестор Махно народився наприкінці XIX століття серед безкраїх українських степів – у селі Гуляйполе на Катеринославщині. Його дитинство минало під гарячим сонцем півдня, у злиднях і важкій праці. Батько помер, коли Нестору не було й року, тож мати сама тягла на плечах життя п’ятьох синів. Змалку Нестор пас чужу худобу, зносив панські нагайки і гіркоту несправедливості – і в його юному серці вже розгорався бунтівний вогник. Степовий вітер і безмежна воля природи кликали хлопця до чогось більшого, ніж покора долі.
В 2021 я хотів вступити до Збройних Сил, але, через важку травму ноги, на влк визнали не придатним, і я був виключений з військового обліку. Але 24 лютого 2022 року я прийшов до військомату, те що виключений зі списків, ніхто не перевіряв, і я почувався найщасливішою в світі людиною.
Направили до нашої 123 бригади, і це був мій щасливий квиток! В мене з'явилось багато справжніх перевірених друзів і побратимів. З перших днів ми захищали Миколаїв: аеропорт, селище Полігон, лікарня дубки, – було цікаво і не страшно, хоч я і не вірив, що залишуся живим.
Але найбільше запам'ятався контрнаступ наприкінці серпня 2022 року, на той час я вже був у штурмовому підрозділі. Я завжди остерігався виглядати боягузом, оскільки маю честь та гідність, і відповідальність за все, що робиться навкруг.
"Ігор, з позивним "Киргиз", став на захист України 13 березня 2022 року. Його шлях розпочався в інженерно-саперній групі, де кожен крок вимагав граничної уваги та відповідальності. Вже влітку 2024 року, після навчання, він перейшов до групи інструкторів 123-ї бригади, де його досвід став неоцінним для підготовки нових бійців. "Тоді, на початку війни, навчання було зовсім іншим – ми вчилися, як то кажуть, "на колінах", – згадує Ігор. – А сапер – це професія, де помилка коштує життя. Зараз все набагато краще: окрім базової підготовки, у бригаді працює група інструкторів, які створюють для новобранців умови, максимально наближені до бойових. Хлопці – молодці, горять бажанням навчатися. Після двох тижнів інтенсивних тренувань вони розподіляються по батальйонах".
Ігор не приховує, що його завжди супроводжували удача та віра в себе. Але, мабуть, найбільшим поштовхом до змін стала втрата побратимів. "Тоді я зрозумів, що ми не маємо права зупинятися, – каже він. – Ми повинні не лише захищатися, а й навчати інших. Тому я й став інструктором, щоб передати свій досвід".
“Доброго дня. Наразі я на «нулі», хочу зустрітися з вами онлайн. Потрібна допомога…», – це повідомлення спершу губиться в масиві інших чатів, однак наполегливо “підскакує” догори знову й знову. Телефонуємо...
