Псевдо Іскра. Шлях воїна. Частина 1
У 1996 році я пішов на строкову службу і потрапив до 25 бригади ВДВ, служба в якій мені дуже сподобалася. Далі була Югославія, де я здобув свій перший бойовий досвід. Після навчальної частини, 8 місяців служив в Іраку, в складі Сил ООН, і, насамкінець, перевівся до нашої славетної 79 – ки, аби бути ближче до дому.
В лютому 2014, коли Революція Гідності йшла до завершення, ми перебували на казарменому положенні в постійній бойовій готовності, тривалий час озброєні чекали на виїзд. .
Ми були мало обізнані, ніхто не розумів, що відбувається, і куди нас мають відправити. але наші командири сказали, що ми проти своїх людей не підемо.
Майдан закінчився, а за декілька днів мій підрозділ підняли по бойовій тривозі, ми отримали зброю, екіпірувалися, завантажилися в автомобілі, і колона техніки вирушила на Донбас. Багато хто – на власних автомобілях.
Так я із побратимами, з якими 15 років ділив радість і горе, виїхав на східні кордони захищати рідну Неньку. До Донбасу ми не доїхали, маршрут змінився до Луганська. Село Д’якове, поряд – Станиця Луганська. На перепускному пункті, куди ми приїхали, прикордонників не було, ми облаштувалися, перекрили найважливіші ділянки. Отримали наказ не пропускати військові колони з боку рф. Довго чекати московських зайд нам не довелося. За декілька днів перша невелика колона перетнула український кордон. Першим їхав танк, позаду – декілька БРДМ та БТР. Старшим нашого підрозділу був офіцер на псевдо Граніт. Валерій на псевдо Карат з ПТУР підбив декілька одиниць броньованої техніки окупантів. Не очікуючи такого «прийому», решта окупантів відступила. Через день була чергова спроба, але ми їх знову не пропустили.
За декілька днів тактика москов-тів змінилася: першими вони пустили цивільні автомобілі з гуманітарною допомогою, а між ними їхали російські військові бронеавтомобілі. Наш Карат вправно спалив ще два броневика, не пошкодивши цивільних.
Далі буде...
Запрошуємо переглянути інші публікації:
Джерело публікації
| 
