Малеча щойно повернулась з першовересневого свята і бавиться у свою гру: копіює окремі уривки всього, що відбувалось на урочистій шкільній лінійці.
– Школа, шикуйсь! На державний прапор рівняйсь! Підняти державний прапор! – командує лідерка-першокласниця.
Підняли на деревце якусь хустинку та й заспівали:
Ще не вмерла України
І слава і воля…
Звісно ж, не все у них виходило як слід, бо деякі не знали слів, інші плутали мелодію, але ж співали так щиро і натхненно та ще й приклавши руки до сердець, що мимоволі подумалось: ось, нарешті, маємо справжніх маленьких патріотів.
Серед дорослих, які знаходились поруч, тільки одна молодиця уважно слухала той спів. Це була літня заробітчанка, яка приїхала на короткочасний відпочинок після двохрічної виснажливої праці в одній з країн Західної Європи.
– Ти знаєш, – сказала вона, – я інколи слухаю наш гімн там, за кордоном, то згадую нашу Україну і плачу. А тут ось співають діти… і серед них моя онука-першокласниця. Так не хочеться знов повертатись туди, а треба. Бо доки працюватиму там, то буде чим платити за квартиру, яку діти взяли в борг і онука житиме більш-менш пристойно.
І заплакала - тихо, гірко, безутішно…
