Кожен свідомий громадянин України – проти війни, за єдність і цілісність держави. Ми повністю поділяємо біль, гіркоту втрат, важкі почуття, що сьогодні переживають жителі Сходу нашої країни і розуміємо, що нам потрібно боронити свою державу від терористів, агресорів, і не допустити, щоб війна, як ракова пухлина, розповзлася іншими областями. Ми сумуємо разом з тими, хто втратив рідну людину на неоголошеній, страшній війні, ми гордимося і намагаємося як можна більше допомогти нашим солдатам, які зараз боронять рідну землю від ворога! Адже ніхто не може бути спокійним за свою сім’ю, свій дім, своїх дітей, ніхто не знає, куди поцілить снаряд і які території обстріляють ворожі “гради”…
Нещодавно волонтери райгазети «Голос Баштанщини» відвідали тренувальний полігон ЗСУ «Широкий Лан», де проходять військову підготовку понад 20 нещодавно мобілізованих військовослужбовців з нашого району.
Під час зустрічі з солдатами передали їм ліки, засоби гігієни, господарський інвентар, питну воду та особисті посилки від рідних.
Чоловіки не люблять показувати, що у них на душі, тим паче ті, хто йде захищати рідну землю. Вони зібрані й безпристрасні. Але одне ми точно зрозуміли – настрій у наших військовослужбовців бойовий. Як з'ясувалося, багато хлопців, які там знаходяться, − добровольці.
Сьогодні українським бійцям на передовій, у першу чергу, не вистачає теплого одягу, взуття, спальних мішків. Але чомусь чиновники по телебаченню рапортують, що армія на 90% готова до зими. Де ж правда? Я диву даюся, коли до нас приходять хлопці і повідомляють, що їх через дві неділі відправляють в зону АТО, а в них немає нічого: ні балаклави, ні бушлата, ні берців. «Допоможіть, будь ласка, щось придбати з зимового одягу. Якщо не зможете, то доведеться воювати в літній формі». Від таких слів розривається серце та болить душа. З кожним днем таких дзвінків і прохань стає все більше. Для прикладу, на початку тижня нам потрібно було придбати 4 пари берців для солдат, а до кінця тижня надійшло прохання ще від п’яти солдатів допомогти придбати їм зимове взуття. Відмовити їм не можемо, адже розуміємо, що вони сподіваються на нашу підтримку...
...
Пам'ятаєш, мамо, як ми разом вчилися малювати палички в першому класі? Потім, довгими холодними вечорами, я писала сама, швидше виводила букви і бігала до вікна, щоб не пропустити, коли ти будеш повертатися з роботи... І це трепетне очікування відгукувалося в моїх дитячих, не вмілих написаних літерах... Потім почерк ставав рівнішим, правильнішим…Але не вистачало тепла твоєї руки, яка, обнявши колись мій кулачок, виводила літеру «м», потім «а», і збирала цілий світ в одному слові: «М А М А»!
Коли була маленькою, я думала, що трохи пізніше буду писати тобі листи. Просто так ... Щоб ти посміхнулася, коли в поштовій скриньці серед газет та квитанцій побачиш мого листа. Я б писала тобі про свої успіхи в навчанні в інституті, про своє перше кохання, про свою першу роботу. Але… не встигла ти того всього прочитати, а я не встигла тобі написати. Якби ж могла, я б небо перевернула, лиш би ти прочитала мого листа, прочитала про те, як я тебе сильно кохаю, як мені тебе не вистачає...
...
Ще й досі згадую теплу зустріч наших земляків-солдат з 19 БТрО. Їхні зморені обличчя та очі... в яких можна побачити і радість і сум одночасно. З того часу коли ми вперше вислали бійцям 19 БТрО посилки минуло майже два місяця. За цей час вони нам стали рідними. З усіх хлопців знала особисто тільки двох. А то були всі незнайомі... але то було колись)))). Зараз вони всі рідні та близкі люди!))))
Телефонувавши запитую в них :"Ну як ви там???", а вони так безстрашно відповідають: "Все добре, трохи стріляють і трохи холодно"!!!! Мене завжди дивувало слова ТРОХИ!!!! Як там може бути трохи ХОЛОДНО? Але потім, я зрозуміла, що так говорять СПРАВЖНІ чоловіки... адже вони не хочуть щоб ми засмучувалися. ...
Пам'ятаєш, мамо, як ми разом вчилися малювати палички в першому класі? Потім, довгими холодними вечорами, я писала сама, швидше виводила букви і бігала до вікна, щоб не пропустити, коли ти будеш повертатися з роботи... І це трепетне очікування відгукувалося в моїх дитячих, не вмілих написаних літерах... Потім почерк ставав рівнішим, правильнішим…Але не вистачало тепла твоєї руки, яка, обнявши колись мій кулачок, виводила літеру «м», потім «а», і збирала цілий світ в одному слові: «М А М А»!
