Нікі вже давно за сорок. Вона вже не приховує свого віку як і всіх реальностей особистого життя – буття. У неї воно не краще і не гірше. ніж в інших. У свої сорок вісім літ має дорослого сина, відносно стабільну посаду лаборантки місцевої агрофірми, і… самотні вечори біля телевізора, бо її чоловік як подався по світу на заробітки, то так до сімейства вже так і не повертався. Від повсякденної нудоти її рятує оптимізм і постійне захоплення всілякими справами. Починаючи від участі у грі в баскетбол і до активної футбольної вболівальниці. Втім, є у Ніки одна пристрасть ,про яку вона може розповідати годинами. Це її прив*язаність до сімейства кошачих і, зокрема, кота Антошки. Він живе поруч з хазяйкою, вдосталь їсть і спить де захоче. За це він платив хазяйці ніжністю і теплом свого тіла, коли лежав, згорнувшись клубочком біля її ніг та муркотінням біля її вух та шиї. Отак вони і співіснували багато літ...
...
Дворова собачка Мушка тривалий час ховалася від людей серед бур*янів та купи минулорічних спиляних дерев і нарешті здивувала світ виводком з шести чудових цуценят.
Вони час від часу подавали голоси зі свого закутку і прохожі милувались цією ідилією собачого сімейства. Чимало вже чекали моменту щоб заманити кращих песиків до своєї домівки та Мушка пильнувала за кожним членом своєї родини і злісно гарчала при наближенні когось, хто хотів захопити когось з цуциків.
Від постійного недоїдання у Мушки пропало молоко і цуценята заскиглили всім виводком. Не було чим годувати їх і наступного дня, і третього, і четвертого. А на п’ятий день вона відважилась на те,чого не робила ніколи в своєму житті. Пішла у сусідній двір багатоповерхового будинку і поцупила там каченя. Чимало людей бачили як Муха бігла з птахою в зубах. Кожен відреагував на побачене по своєму. Одні лаяли безпризв *язних собак та їхніх власників і звісно ж, владу, яка нічого не робить для поліпшення життя. Інші - співчували голодній Мусі та її безталанним діткам. Треті вимагали створення собачого притулку або ж навпаки повернути практику знищення бродячих тварин...
...
Свою першу збірку поезій «Ты со мной» Теодора Василівна Андрєєва з с. Христофорівка видала у 2008 році. У 2010 році виходить її друга книга поезій «Пісня жайворонка», написана українською мовою. А далі одна за другою виходять збірки «Минають літа», «Душа співає», «Життя триває». Більшість поезій Теодори Андрєєвої написані у стилі народно-пісенних мотивів, у них знаходимо широкий спектр людських почуттів і переживань, пов’язаних з різними подіями в житті природи, суспільства, або ж самої авторки. Багатогранну гаму почуттів можна знайти у віршах «Дарите женщинам цветы», «Цвіте калина біля хати», «Не щебечи соловейко», «Українська мова», «Ой, як гарно в світі жити», «Моя любов», « Радій життю» та інших. В цілому ж вірші пейзажної, інтимної, патріотичної, філософської лірики Т. Андрєєвої пронизані життєрадісним оптимістичним настроєм, який у сучасних митців зустрінеш не часто. Вірші призначені для широкого кола читачів , бо в них люди різного віку знаходять для себе світле сприймання світу.
Т. В. Андрєєва після закінчення Новобузького педагогічного педучилища працювала у школі, вихователькою дитсадка в Баштанці, а згодом працівником відділення ощадбанку в с. Добра Криниця. З 2000 року проживає в Христофорівці.
Знають Теодору Василівну в селі і як талановиту художницю. Більше сотні картин, виконані рукою майстрині аквареллю і гуашшю, прикрашають окрему кімнату у сільському соціально-культурному центрі. В основному - це натюрморти і художні розписи та картини з природного матеріалу: насіння кавунів, динь, соняшнику,кісточок абрикос, соломки тощо. А ще – скульптурні вироби лісових звірів з коріння і гілок дерев. Усі вони викликають у глядача теплі, душевні відчуття спілкування з природою...
...
З пошти останніх днів привертають увагу «Думки вголос», де читачі висловлюють свою громадянську позицію з приводу найважливіших подій в житті нашого суспільства. У роздумах Н. Гасиліної «Вірю в Україну», надрукованим в одному з номерів райгазети, я так і не зрозумів у чому ж полягає вина рядових виборців, що їм так не везе з обраними Президентами. Хоча автор у своїй статті не раз повторює «Ми теж винні ...».
Мабуть, треба прямо сказати: не везе з Президентами тому, бо дуже легко піддаємось політичним ілюзіям. Пригадую, з яким захопленням жителі Баштанки зустрічали на стадіоні райцентру Віктора Ющенка у серпні 2004 року. Згодом, після трьох турів голосування молились, щоб саме він переміг у боротьбі за президентське крісло. Мрія збулася. Але вже через півтора року прізвище Ющенка промовляли з лайкою навіть найближчі його прихильники.
Чимало надій мали, коли в 2010 році було і в тих, хто віддав свої голоси за Віктора Януковича. Але зараз, коли він обманув своїх виборців, довівши країну до громадянського протистояння, економічної катастрофи, вкотре думаєш: знову помились. Втім, такий кінець є закономірним для багатьох країні, які довгий час не можуть визначитись, до якого з світових таборів приєднатись...
...
Чого - чого, а аномальних явищ у житті суспільства, так і в кожного з нас вистачало завжди. Наприкінці 80-х років минулого століття у різних місцях продовжували з’являтись непізнані об’єкти, в оселях нагадали про себе «барабашки», при нез’ясованих обставинах зникали люди, зросла кількість цілителів, психотерапевтів, гадалок, екстрасенсів, гіпнотизерів, які передбачали майбутнє, лікували хвороби, радили, як вберегтись від різних неприємностей.
Про все це не писали лише ліниві. Я також, як кажуть, також доклав руку до появи в друкованих виданнях таких «цікавинок», інколи без коментарів і наукових висновків з боку експертів.
Через призму прожитих років зараз по іншому дивишся на ті аномальні явища. Подробиці багатьох з них так і залишились нерозгаданими до цього часу. І лише деяким випадкам через багато літ вдалось знайти матеріалістичне пояснення.
Чимало свідків, ясновидців і цілителів вже давно немає в живих, і, мабуть, некоректно згадувати прізвища осіб, з якими доводилось спілкуватись з приводу аномальних явищ...
...
Покоління, яке проходило військову службу в Радянській Армії згадує про ті роки, переглядаючи фотоальбоми в день захисників Вітчизни 23 лютого. Згадують і про те, як крокували під мелодію загальновідомого маршу «Прощання слов’янки».
Цей марш, написаний композитором і військовим диригентом В. Агапкіним під час першої балканської війни 1912 року спершу символізовував єдність всіх слов’ян в боротьбі проти османського гніту.
В роки громадянської війни його грали і червоні бійці, і білогвардійці. Для обох армій до цього маршу були написані слова, але вони були менш популярні ніж сама музика. В 90 – х роках минулого століття ця мелодія стала гімном Тамбовської області Російської Федерації, звідки родом В.І Агапкін. Переживши віки, цей марш символізує проводи на війну, військову службу або в далеку подорож. А для післявоєнних поколінь, які служили в Радянській Армії це була звичайна «дембельська» мелодія, слова до якої придумували, як хто хотів на свій лад.
З цим маршем пов’язаний пам’ятний епізод моєї армійської служби...
На початку дев’яностих років минулого століття доля вберегла мене від прірви безробіття. Я не опинився на узбіччі життя завдяки тому, що після закінчення відділення журналістики Київського інституту політології і соціального управління був направлений на престижну посаду власного кореспондента Миколаївської обласної газети "Южная правда". Ця посада гарантувала стабільну зарплату і мала чимало переваг у порівнянні з тими, хто працював у райцентрі. Згодом я все життя щиро дякував тодішньому першому секретареві Баштанського райкому Компартії України Володимиру Миколайовичу Хамчичу і тодішньому редактору газети «Южная правда» Анатолію Івановичу Самойленку, які сприяли моєму переведенню на посаду власкора обласної газети.
Спогади, які пропоную сьогодні читачам – це лише окремі фрагменти з бурхливого життя дев’яностих років, які не претендують на всебічність і глибину висвітлення, в них відсутня хронологічна послідовність описуваних подій. Присвячую їх пам’яті колег і соратників, які не дожили до наших днів.
Суботнього дня Дмитро з сусідом Степаном вирішили перелити дорогу весільному кортежу, а весільні свати за це мали пригостити їх чаркою горілки.
З криниці біля обійстя Федька Терпуга набрали води і стали чекати. Як тільки на вулиці з’явилися уквітчані стрічками автомашини, почали від’єднувати від ланцюга відро. Оскільки воно було приклепане на совість, то вирішили нести воду для переливання разом з колодязним ланцюгом. Ланцюг бряжчав, скреготів незмазаний криничний барабан, гавкав хазяйський пес, почувши на вулиці підозрілу вовтузню. Незабаром вийшов власник криниці і заволав до любителів весільних звичаїв: " Ви куди забрали відро? Негайно віддайте відро!".
Поливальники хлюпнули воду під колеса машини з весільної колони . Але зі святкового легковика вилізла перев’язана рушником огрядна тітка і замість того, щоб запропонувати чарку, заголосила...
...
Малеча щойно повернулась з першовересневого свята і бавиться у свою гру: копіює окремі уривки всього, що відбувалось на урочистій шкільній лінійці.
– Школа, шикуйсь! На державний прапор рівняйсь! Підняти державний прапор! – командує лідерка-першокласниця.
Підняли на деревце якусь хустинку та й заспівали:
Ще не вмерла України
І слава і воля…
Звісно ж, не все у них виходило як слід, бо деякі не знали слів, інші плутали мелодію, але ж співали так щиро і натхненно та ще й приклавши руки до сердець, що мимоволі подумалось: ось, нарешті, маємо справжніх маленьких патріотів.
Мелодії церковних дзвонів хвилюють багатьох з нас, змушують якось по особливому сприймати навколишній світ. Здається, що під час їх звучання якась життєстверджуюча сила робить наші думки чистими і світлими , а настрій урочисто - мажорним. Одним дзвін нагадує далеке дитинство, іншим - місця, де народилися і виросли , третім - величні куполи храмів і місця, по яких крокували під мелодії церковних дзвонів.
- Чому так ? - запитую у дзвонаря Баштанської церкви Пресвятої Богородиці Богдана Петровича Березюка.
- В таких відчуттях і відображається сила церковного дзвону , - відповідав співрозмовник - Адже він супроводжує людину все життя - від народження і до смерті. Крім заклику йти на молитву, дзвін сповіщає і про те, коли людині займатися працею і коли відпочивати. У далекі часи дзвони попереджали "сполоховим" дзвоном про загрозу стихійного лиха - урагану, повені, пожежі або про інші біди. А під повільні удари дзвону ховають померлих.
- Ця людина - справжній життєлюб. Скільки разів доводилось бачити, як у мороз, дощ, снігову заметіль чи сорокаградусну спеку, він бадьоро крокує у своїх справах. І це, зважте, у свої вісімдесят чотири роки і чотири перенесених інсульти. Ось у кого є воля до життя.
Ці слова сказані завідуючим неврологічним відділенням Баштанської центральної рай лікарні Іваном Івановичем Метєлєвим стосувалися Віктора Івановича Гапішка, людини з досить складною і заплутаною долею.
- Але ж багато людей у райцентрі знали його як пияка,- заперечив я.
- Це так. -підтвердив лікар. -але ж погодьтеся, скільки витримки у боротьбі за своє існування мала ця людина. Бувають такі пацієнти, що роками розповідають про свої страждання після інсульту, а цей вже на другий день забуває про все.
...
Очі восьмирічної дівчинки аж горять від захоплення. Їй так хочеться повідомити щось важливе.
- А ви знаєте, ким був мій дід? Пожежником! Ось так ! Він стільки людей і майна врятував від вогню…
Зважте: не безробітнім батьком, а саме дідом, колишнім пожежником, хвалилась мала перед іншими..
А ось вже інша ситуація.
- Миколо, у тебе дід помер, - каже один приятель іншому.
- Ну то й що? У мене ж є ще один, - безтурботно відповідає хлопець. Настільки відсутність діда у виховному процесі позначається у подальшому житті, особисто я відчув на самому собі.
…На фотографії, датованій березнем 1942 року - моя п’ятнадцятирічна мати з пишною косою і брошкою на сукенці, поруч- її старший брат у здоровенному картузі, а між ними - мій дід у капелюсі, суворий і самовпевнений, як і личить бути сільському старості. Старостою його обрали односельчани на сільському сході, як одного з кращих бригадирів колгоспної польової бригади.
...
Шістдесятилітній вік - для багатьох лише миттєва зупинка на трудовому шляху, і вони продовжують працювати, не помічаючи плину років. Кому з однолітків не зателефонуєш - всі залишились на своїх робочих місцях. А для мене 60 років - це рубіж, за яким починається найсумніша частина нашого життя - пенсійна старість. Як говорили древні філософи, всі хочуть дожити до старості, а коли доживають, то на неї ж і скаржаться.
Років п’ять тому я мріяв про те, скільки вільного часу буде на пенсії. Ідеш куди захочеш і робиш те, що бажаєш. І ніяких переживань за невиконані плани, зірвані зустрічі, термінові завдання. А найбільше тішило те, що розмір пенсії все таки більший, ніж зарплата. Трохи тривожило те, що зникли робочі і святкові дні, а довгоочікувана "свобода" перетворилась у постійне чекання дня отримання пенсійних виплат.
...
Дворова собачка Мушка тривалий час ховалася від людей серед бур*янів та купи минулорічних спиляних дерев і нарешті здивувала світ виводком з шести чудових цуценят.
