Блоги жителів міста Баштанка та Баштанського району Блог Олександра Басенка
 
Головне меню сайту
  НОВИНИ
  СТАТТІ
  БЛОГИ БАШТАНЧАН
  ФОТОАЛЬБОМ
  БАШТАНКА TV
  Пошук земляків
  Безкоштовні об'яви

  Проекти та важливі публікації
адмін | відгуки | обмін
Підприємства, установи:
- «Голос Баштанщини»: реклама та публікації
- Баштанський відділ поліції
- Університет «Україна» в м. Баштанка
- КП «Міськводоканал»
- Баштанське УЕГГ
- Управління статистики
- Фонд соцстрахування
- Баштанський РС ГУ ДСНС
- Відділ лабораторних досліждень
- Управління державного казначейства
- Управління Держпродспоживслужби

Баштанка та район є тут:
Баштанка на facebook  Баштанка на vkontakte Instagram Баштанка Баштанка в Однокласниках  Новини Баштанки та району в Твіттері

- сайт до 2007 року -


Переглядають сайт: 1
Незареєстровані: 1
Користувачі: 0

Пошук на сайті від Google

Зверніть увагу!
Тут може бути
Ваша реклама!

вхід на сайт

Персональний блог
Юлії Дубогрій [4]
Василя Гонти [30]
Оксани Смоли [9]
Олега Требуха [1]
Ірини Пшиченко [72]
Петра Войцехова [42]
Віктора Коваленка [211]
Михайла Данилюка [3]
Олександра Басенка [13]
Валентина Гриценка [27]
Олександра Процака [7]
Антоніни Заворотнюк [23]
Олександра Дорошенка [3]
 
Баштанка рекламна
 

» Усі блоги " » блог Олександра Басенка [ Додати запис до власного блогу ]

Згадуючи суворі реалії дев’яностих ("Роки, люди, спогади")

  На початку дев’яностих років минулого століття доля вберегла мене від прірви безробіття. Я не опинився на узбіччі життя завдяки тому, що після закінчення відділення журналістики Київського інституту політології і соціального управління був направлений на престижну посаду власного кореспондента Миколаївської обласної газети "Южная правда". Ця посада гарантувала стабільну зарплату і мала чимало переваг у порівнянні з тими, хто працював у райцентрі. Згодом я все життя щиро дякував тодішньому першому секретареві Баштанського райкому Компартії України Володимиру Миколайовичу Хамчичу і тодішньому редактору газети «Южная правда» Анатолію Івановичу Самойленку, які сприяли моєму переведенню на посаду власкора обласної газети.
   Спогади, які пропоную сьогодні читачам – це лише окремі фрагменти з бурхливого життя дев’яностих років, які не претендують на всебічність і глибину висвітлення, в них відсутня хронологічна послідовність описуваних подій.  Присвячую їх пам’яті колег і соратників, які не дожили до наших днів.

 
На нічному ринку
  Для людей мого покоління дев’яності роки минулого століття запам’ятались катастрофічним падінням обсягів сільськогосподарського і промислового виробництва, затримками зарплат, масовими скороченнями робочих місць, безробіттям, безгрошів’ям. А ще – появою «крутих» менеджерів і пияцтвом, яким чимало людей заповнювали час в умовах безробіття, духовного вакууму, морального зубожіння.
  Чимало безробітних керівників і спеціалістів у ті часи днями просиджували у забігайлівках, скаржачись на лиху долю, слухаючи пісню у виконанні російської співачки Віки Циганової "Русская водка, многих ты сгубила".
   Втративши робочі місця, колишні партійні,профспілкові, комсомольські працівники подались у комерційні структури, стали приватними підприємцями, дехто присвятив себе служінню богові і церковній громаді. Колишні спеціалісти з вищою освітою, керівники середньої ланки, професійні робітники, придбавши "кравчучки", ставали за прилавки і торгували , чим доведеться. Причини загальновідомі – низький рівень статків, безгрошів’я, безробіття.
  В дев’яності роки, окрім основної роботи власкора газети «Южная правда», я за сумісництвом працював вчителем історії, нічним охоронником, деякий час підміняв старшого сина - реалізатора на ринку біля місцевої автостанції. Торгував гарячим чаєм, кавою, смаженим насінням, телефонними картками, та іншим дріб’язком, який купували пасажири транзитних автобусів. Більшість знайомих ставилися до цього з розумінням, і лише один з місцевих " політиків" аж затанцював на радощах:
  - Ага, нарешті і ти торгуєш! Що, вигнали з газети? Так вам і треба, комунякам краснопузим!
  Виторг був мізерним, бо поруч пропонували такий же товар молоді, привабливі реалізаторки, до них частіше зверталися за покупками проїжджі пасажири, ніж до мене.
  Якось з транзитного автобуса вийшов знайомий колега по перу і, побачивши мене за прилавком, залементував на весь базар:
  - Сашко!!! А де тут вашій Баштанці можна випити горілки?
  На його прохання з прилавків відгукнулось кілька молодиць, пропонуючи перехилити чарку своєї , "домашньої." Гість випив і, кивнувши на мене, запитав:
  -Ви всі знаєте цього чоловіка?
  - Знаємо, знаємо, - відповідали базарні жінки.-Торгує поруч з нами, інколи до газет пише…
  - Ні, ви зовсім не знаєте цього генія пера і прогресу, інакше б не заставили його торгувати за базарним прилавком...
  Я аж ніяк не потребував такої презентації з боку колеги і ледь умовив його їхати далі…
На нічному ринку, окрім безробітних і пенсіонерів, в ті часи можна було побачити кого завгодно: викладачів профтехучилища, працівників установ і організацій, водіїв, працівників культури. Вдень вони працювали на своїй основній роботі, а вночі продавали хто що міг, в основному гарячі напої, домашні страви, фрукти, кондитерські вироби, рятуючи свої сім’ї від безгрошів’я, оскільки замість грошей часто видавали заробітну плату продуктами харчування.
   Однієї ночі до нашого ларька під’їхала «іномарка», з якої вийшов лисий кавказець, попросив телефонну картку і, поговоривши з телефонного автомата, поспішив до свого «опеля», звідки виглядали його приятелі.
  -Заплатіть за картку десять гривень,- звернувся до нього син.
  - Что??? Хватит с тебя и рваного рубля!- кинув одногривневу асигнацію. А коли я звернувся з таким же проханням, то він запропонував, кивнувши у нічну темінь: «Папаша,может, пойдем поговорим ?»
  Ризикувати життям і здоров’ям заради якоїсь десятки аж ніяк не хотілося, тож ми без зволікань відступили від  «іномарки» з підпилими пасажирами.
  Та найбільше запам’ятався нічний ринок тим, що, повертаючись з нього, загинула моя колега з районної газети. Я зустрів її о пів на сьому ранку, коли вона поверталася з нічного торгування, де продавала домашні страви. А через кілька хвилин її збила на смерть легкова автомашина... Почувши за спиною страшенний гуркіт, я оглянувся і встиг побачити у ранковій імлі розкидані по тротуару залишки домашніх страв, посуд, розтрощений дерев’яний тин, а посеред дороги- мертве тіло колеги. Автомашина,яка збила її, вже щезла…
   Свої враження про роботу нічного реалізатора я згодом надрукував у газетній статті "Світло і тіні нічного ринку».

 
 Нові віяння
  Про минуле зараз згадують по різному. Одні – з відтінком ностальгії, інші – з осудом негативних явищ, а більшість – просто з гірким сумом.
  У дев’яностому році в Києві розпочалися виступи студентів проти уряду В.Масола . Там вже майоріли жовто- блакитні прапори, а райцентри і провінційні містечка ще жили за законами радянських часів. Під час поїздок на сесії в Київський інститут політології і соціального управління доводилось спостерігати за цими подіями особисто. Повернувшись після чергової сесії, розповідав іншим про зміни в політичному житті країни. Мені мало вірили, інколи просто звинувачували у "прорухівських настроях".
   Як і раніше, на сторінках районних газет тодішні комбайнери тільки й думали про щедрий урожай зернових, доярки переживали за своїх корів та високі надої молока, телятниці і скотарі - за вагомі прирости і т.д. І розмовляли з журналістами герої нарисів переважно газетними штампами, ніби знаючи заздалегідь, як про них напишуть.
  Лише на зборах звучали інколи неординарні думки і живе слово. Звісно, ті думки, як і дозована критика не часто попадали на газетні шпальти. А якщо й попадали, то були старанно «відпрасовані» редакторами в рамках "радянських" стандартів.
   В селі продовжувалось розпаювання і приватизація земель. Процес цей тривав не один рік , він проходив болісно і суперечливо. Далеко не кожен розумів, як жити і працювати в нових умовах, коли на їхніх очах розкрадається і знищується те, що вони створювалось десятиліттями. В ті часи чимало хазяйнували по своєму, хто як умів, земельні закони та нормативні акти, які змінювалися майже щомісяця, трактували кожен по своєму. І часто виходило так, що найспритнішим діставались кращі землі, техніка, обладнання, а іншим - нічого.
  Продовжувався процес соціального розшарування. Працюючі місяцями не одержували платні, а хто втратив роботу, перетворились на жебраків.
  Люди, які досягли пенсійного віку, марно сподівалися своєчасно отримувати пенсії: затримки з їх виплатами були таким же масовим явищем, як і бартерні операції на виробництві.
  В ті часи в пору жнив мені довелось побувати в одному з мехзагонів колишнього колгоспу «Комуніст». Ніхто з комбайнерів розмовляти зі мною не захотів, єдиним співрозмовником виявився обліковець Олег Мороз. Слухаючи його невеселу розповідь про механізаторські будні, поглянув на складені в кімнаті ящики з крупами,макаронами, фруктами, бутлі з олією і вином. Це була натуральна оплата механізаторам за їхню працю, оскільки грошей для виплат не вистачало. Коли ж це таке було , щоб за роботу розплачувались вином? Саме тоді і пригадалось: «Отак і проходить слава людська...»

 
 Не кожен дожив до пенсії
   Дожити будь - якою ціною до пенсійного віку тоді було мрією кожного працюючого. Та досягти цієї мети вдавалось не кожному. В народі невесело констатували: «Поки донесли пенсію в двір, то хазяїна вже винесли вперед ногами з двору».
В дев’яності роки були і спалахи холери, окремі вогнища якої виникали в літній період. Пригадую, як в одному з сіл похоронили бабцю, яка хворіла холерою, та про це ніхто не знав. А після поминального обіду виявилось, що з таким же діагнозом було ізольовано вже кілька чоловік.
  Коли я надрукував повідомлення про цей випадок, від декого прозвучало зауваження: мовляв, окрім фактів, треба було показати і роботу по боротьбі з холерою лікарів, санепідемологів, представників районної і територіальних адміністрацій. Пройшло кілька літ і я переконався настільки важливо прислухатися до порад інших.
  Під час відрядження за листом в одне з сіл Казанківського району порушив правило: повідомляти про свій приїзд сільському голові чи секретареві. По дорозі до сільради все ж таки заглянув у подвір’я авторів листа. Зайти до будинку відмовився, ніби щось передчуваючи.
  А згодом секретар сільради повідомила, що це сімейство хворіє на туберкульоз, їхнє житло регулярно відвідують санепідемологи. І хто знає, як би позначилось на моєму здоров‘ї відвідини цієї сім’ї…
  Та найбільш запам’ятався випадок, коли районні лікарі ніяк не могли встановити діагноз хвороби, якою захворіли кілька дітей і працівників Горожанського психоневрологічного інтернату. На хворих не діяли ніякі ліки, навіть найсильніші антибіотики. Про цей випадок мені повідомив хірург райлікарні Юрій Андрійович Тріско. Без всяких дозволів і погоджень ми поїхали до інтернату, відвідали і тих, хто знаходився в ізоляторі дільничної лікарні.
  Стаття на цю тему тоді наробила галасу, на місце прибула комісія з обласного відділу та республіканського міністерства охорони здоров’я. Врешті, виявилось, що «невідома» хвороба просто була наслідком реакції ослаблених організмів дітей і дорослих.

 
У спаленій церкві
 Розпаювання земель у Баштанці у 1993- 1994 роках супроводжувалось стихійними загальнолюдськими зборами – «народними віче». Закони того часу дозволяли брати участь у розпаюванні будь кому, хто мав бажання придбати землю. Площі для користування одержали люди, які ніякого відношення до землі не мали і працювати на ній не збиралися: працівники бюджетної сфери, чиновники, спеціалісти і керівники підприємств ,організацій. Здобувши списки тих, хто і скільки отримав землі, «революціонери» почали читати їх на загальних сходках, засуджуючи нових землевласників, звинувачуючи владу і правоохоронні органи в корупції і бездіяльності.
  Я був на кожному з тих «віче» , передавав репортажі, добірки інформацій. до обласної газети. З приводу тих публікацій доводилось вислуховувати чимало докорів і з боку влади, і опозиції. Дехто з представників влади вважали мене за «рухівця», а опозиція- за «червоно - коричневого». Між «молотом» і «ковадлом» працювали в ті дні і працівники районної газети.
   А коли місцеві «екстремісти» вибухівкою пошкодили трактор одному фермеру і підпалили церкву, я прибув на місце події. Оскільки до пошкодженого трактора нікого не допускали, подався до церкви, яка знаходилась по вулиці Соборній. Знадвору було замкнено, тож всередину я зайшов через прибудову. Серед згорілих ікон, закіптюжених стін ходили пожежники і міліціонери.
  - Ти хто такий і чому тут знаходишся?- грізно заволав міліцейський чин.
  - Я з «Южной правди», ось моє посвідчення.
  - Ось ми зараз затримаємо тебе разом з твоїм посвідченням і візьмемо відбитки пальців. Негайно вийди з приміщення, не заважай слідчим діям!
  Довелось підкоритись, хоча встиг побачити головне: згорілий іконостас, олтар, закіптюжену стелю, обгорілі вікна і двері, церковне манаття. Саме з огляду побаченого розпочав писати свій черговий репортаж.

 
   ***
  …На уроках історії, яку я викладав у той час у Баштанській середній школі №2 старшокласники запитували, як я особисто можу пояснити суспільні процеси відбуваються у нашій міській громаді? Я розповідав їм усе, що бачив особисто, зауваживши, що дати об’єктивну оцінку тогочасним подіям зможемо лише через кілька років…
 Пройшло два десятиліття з того часу і вже мої колишні учні (з яких двоє мають дипломи вчителів історії) мають можливість переконатись, як окремі періоди нашої історії повторюються спершу як трагедії, а потім у вигляді фарсу чи чи мелодрами.
  Час минає, а все, що залишилось від тих днів – тільки враження, сухий остаток у пам’яті. І, покопирсавшись у своїй пам’ яті, знайшов дуже мало того сухого остатку. Адже спогади - то лише візерунки на піску, які змиває хвиля часу...
  Повертаючись зараз до минулих часів, я не раз задаю собі запитання: де брав сили , щоб пережити той нелегкий період, коли чимало моїх однолітків передчасно пішли з життя, не витримавши випробувань. Відповідаю : вижив, бо поруч було чимало чуйних колег по журналістському ремеслу, керівників і спеціалістів, які завжди приходили на допомогу у скрутні хвилини. Їх список зайняв би не одну сторінку.
   А ще я вірив у свою щасливу зірку, ніколи не скаржився на долю, яка все таки була прихильною до мене , незважаючи на те, що інколи і збивався на узбіччя, блукаючи манівцями. Один з таких хибних шляхів - пошук дешевих сенсацій і розповіді на газетних сторінках про екстрасенсів, провінційних магів, паранормальні явища тощо. Та про це іншим разом.


 


ПОПЕРЕДНІЙ - записи у блозі - НАСТУПНИЙ

Опубліковано: 22.04.2015
Розкажіть друзям про дану публікацію у блозі Олександра Басенка у соціальних мережах:

Всього коментарів: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)
avatar
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО БЛОГІВ, НОВИН, СТАТЕЙ...

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

         
 

Copyright MyCorp © 2006
Хостинг від uCoz