Блоги жителів міста Баштанка та Баштанського району Блог Петра Войцехова з міста Баштанка
 
Головне меню сайту
  НОВИНИ
  СТАТТІ
  БЛОГИ БАШТАНЧАН
  ФОТОАЛЬБОМ
  БАШТАНКА TV
  Пошук земляків
  Безкоштовні об'яви

  Проекти та важливі публікації
адмін | відгуки | обмін
Підприємства, установи:
- «Голос Баштанщини»: реклама та публікації
- Баштанський відділ поліції
- Університет «Україна» в м. Баштанка
- КП «Міськводоканал»
- Баштанське УЕГГ
- Управління статистики
- Фонд соцстрахування
- Баштанський РС ГУ ДСНС
- Відділ лабораторних досліждень
- Управління державного казначейства
- Управління Держпродспоживслужби

Баштанка та район є тут:
Баштанка на facebook  Баштанка на vkontakte Instagram Баштанка Баштанка в Однокласниках  Новини Баштанки та району в Твіттері

- сайт до 2007 року -


Переглядають сайт: 4
Незареєстровані: 4
Користувачі: 0

Пошук на сайті від Google

Тут може бути
Ваша реклама!

вхід на сайт

Персональний блог
Юлії Дубогрій [4]
Василя Гонти [30]
Оксани Смоли [9]
Олега Требуха [1]
Ірини Пшиченко [72]
Петра Войцехова [42]
Віктора Коваленка [220]
Михайла Данилюка [3]
Олександра Басенка [13]
Валентина Гриценка [27]
Олександра Процака [7]
Антоніни Заворотнюк [23]
Олександра Дорошенка [3]
 
Баштанка рекламна
 

» Усі блоги " » блог Петра Войцехова [ Додати запис до власного блогу ]

Чуже дитинство


Прийшла клієнтка у майстерню. Вигляд  якийсь в неї  дивний був.
Спочатку я не зрозумів у чому справа.
 Почалась  розмова. Чого прийшла? Яке  бажання?
Що за взуття в ремонт вона принесла?
А потім  «в`їхав» – напідпитку, якийсь дурман у неї в голові.
Хтось за язик мене немов  смикнув,
Їй років тридцять, може більше, бо обличчя,  немов пом`яте.
Питаю: – Білий день на дворі, а ти вже не в собі. 
– Нащо  воно тобі? – Вона на мене глянула так дивно.
 Дивлюся, очі в неї мокрі стали.
– А що ти знаєш про моє життя? – Пита вона мене.
–Якби ти знав як плаче, голосить моя душа,
То ти б таких питань не задавав.
А я: –  Та щоб не було  у житті,  яке б воно не було,
Та жити треба, бо воно дано один єдиний раз.
І тут у неї сльози полились: – Балакати так легко вам:  «Жити треба».
А якщо жила, я думала, що живу, –крізь сльози.
А я ні в сих, ні в тих. Сам  зачепив,  почав оцю розмову.
Вона ж ридаючи: – Уже з дитинства думала, що я найкраща в цьому світі,
Бо тільки й чула від батьків своїх, коли маленькою була,
Що я найкраща, найрозумніша, …
І я їм вірила.  Віддали  мене у дитсадок.
Вбрання добротне і красиве, і вихователі бігали переді мною,
І мало не носили на руках,
Бо  в тата  мого – чин великий,  в мами –  теж освіта вища.
І я старалась,  читати й рахувати, навчилась з ранніх літ.
В шість років вже сама ходила в бібліотеку, читала книги,
Бо я ж повинна була бути най-най-найрозумнішою,  найкращою
І прикладом для всіх.
А потім школа, де я теж най-най-най…
Олімпіади – тільки – перша повинна бути.
Гуртки –стільки, скільки подужати могла.
Англійська і німецька,  хореографія  і піаніно…
Так багато,  що вже й не пам’ятаю всього.
А в підсумку – медаль, ще й золота, і я найкраща.
І мама така рада, що я підтверджую її слова і сподівання.
І тато каже, що в такого чина зразкова дочка повинна бути.
А потім – академія, де діти депутатів, генералів, високих посадовців.
Якось так сталось, що я вже не найкраща.
А тато тільки районний чин.  А  це у академії так мало.
І мама  з презирством так, що я не я, що не можу бути дочкою її,
Що б я жила собі на стороні десь і не соромила її на старість літ.
Бо перед людьми якось не те,
Бо  дочка лиш гордість батькам приносити повинна.
Тоді в мені щось клацнуло, щось поламалось,
Бо стала в мами найдурнішою,  не справила її надій і сподівань.
Я стала їй чомусь важкою ношею, яку вона несе.
І щоб якось забутись, я почала наркотики вживати.
І стала жити, немов у дурмані літати в хмарах.
Так легко стало у житті, бо я тікала в хмари.
Там високо, не бачу я себе на цій землі.
І років скільки вже літаю в хмарах. Лік  їх я не веду,
Бо страшно побачити себе такою, якою є насправді.
А в хмарах білосніжних – там ангели і херувими,  і я богиня серед них.
Лиш деколи чи сниться, чи бачу в дурмані –вже не розбираю,
Що донечка маленька в мене, яка гасає по калюжах,
Додому прибігає і я її,  маленьку замазуру обнімаю,
І їй шепочу: – Я тебе люблю  як би не училась,  що б ти не зробила.
А тебе люблю тільки за те, що просто донечка  моя ти є у мене.
Просто є,  і більш нічого.
А ти мене питаєш, –до мене вона каже, –чи знаю, що жити треба.
–Та знаю я, насправді, – життя дається тільки раз.
Що тільки я відповідальна за своє життя.
Та слова усе. А  як почути свою душу?
 Як страшно чути плач  душі – тому й тікаю в хмари.
Там тихо, там ангели і херувими,  там спокій і стерильна тиша.
Вона з очей змахнула сльози, потерла щоки:
–Спасибі,  що послухав. Це  до  мене вперше  у житті така увага.
І я не знав сказати що, бо слів багато так було.
Промовив лиш, – Щасти тобі.  Все.

 

ПОПЕРЕДНІЙ - записи у блозі - НАСТУПНИЙ

Опубліковано: 02.12.2016
Розкажіть друзям про дану публікацію у блозі Петра Войцехова у соціальних мережах:

Всього коментарів: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)
avatar
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО БЛОГІВ, НОВИН, СТАТЕЙ...

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

         
 

Copyright MyCorp © 2006
Хостинг від uCoz