» Усі блоги " » блог Петра Войцехова

[ Додати запис до власного блогу ]

Стомився дуже жити так, як живу.

Життя теперішнє тягар для мене важкий занадто.

Нести його немає сил і скинути його немає сил.

І є таке бажання в мене –  сховатись з тягарем своїм

Десь у полях, в лісах, десь коло річки,

Де я один, і де моя душа у спокої.

І навкруги людей немає і я лежу один,

Дивлюсь на небо голубе, на хмарки білі.

Лежу  собі без дум ніяких і голова пуста,

Бо відпустив би я себе. Але я сам, я сам один.

Живу й живу, помер, помер. Яка  різниця.

Я є, а чи мене нема, ніхто й не скаже, бо я один.

Нехай смердючий я, немитий і їжа свинська в мене,

Зате вільний від усього, й кому яка до мене справа.

Хтось може скаже, що я слабак і втік я від життя,

Бо жити я не можу, чи не вмію.

Та кому яка  до цього справа. Зате  я вільний

І як я проживу своє життя це моя справа,

Тому, що я не вмію жити, змінитися не можу.

Тягар важкий із себе я скинути не можу,

Хоча й старався, робив усе, що міг.

Звертався я по допомогу

і до психологів, і до аналітиків, до психотерапевтів, і не до одного,

Брехати я не буду, і зміни в мене є

Напевне і значні, бо я себе пізнав.

Пізнав я сторону свою, яка в тіні, якої так боявся.

Пізнав і усвідомив, що я слабкий, жіноча суть у мене,

Бо я не здатний на рішучі вчинки. Ну  і що.

Ну і що, кому яке до цього діло. Я  сам собі суддя.

Та основне, заради чого я живу  і те, про що я мрію.

Де сил знайти, щоб зрозуміти, що за вантаж я по житті несу

І де знайти те розуміння, що за тягар у мене в душі

І що мені із ним робити, і як позбутись мені його.

Хоча й можливо не тягар у мене на душі, а так ілюзія моя.

Хоча й можливо якби я спілкувався та був серед людей

Й можливо жив би я собі, як всі живуть.

Бо кожний свій вантаж несе, хтось тяжчий, хтось легший.

Та якось несуть, щось роблять, про щось мріють.

Хтось про те,  як заробити свій мільйон, а хтось –  хоча б 100 грн!

А в мене і мрій нема ніяких, бо  мріяти я розучився.

Тому й іду я по житті останнім  часом, як той зомбі,

Без мрій ніяких, і без ніяких бажань.

Бо знаю, що навіть і з`явиться яке малюсіньке бажання,

Так зразу ж покараний я буду – струмом вдарить

В десятки тисяч блискавок під час грози.

Тому й іду я по житті пустий, тому й боюся пустоти.

Бо як порину в пустоту, яка з’єднається з моєю пустотою,

Тоді й мене не стане, бо я не знаю, для чого я живу.

Тому й так хочеться мені сховатись десь в полях, в лісах чи й у воді,

Сховатись від людей, а чи від самого себе.

Яка різниця, зате я буду таким, який я є насправді.

З`єднатися з природою я хочу, бо я в природі , як риба у воді.

Бо серед людей я не знайшов твердого стержня, опори у житті.

Нема мені на що опертись і я живу постійно.

Нема оформлення мені  і я постійно розтікаюсь.

І я як ртуть ота, яку помістять в форму і назву тоді має.

А так без форми, просто краплі на землі, та ще й отруйні до того всього.

Тому й напевне утікти  я хочу від людей

І не соромлюсь цього я,  бо я насправді є слабкий. Немає  в мене сили волі.

ComForm">

Войдите:

• Отправить