» Усі блоги " » блог Петра Войцехова

[ Додати запис до власного блогу ]

Коли нарешті я зрозумів свою рідненьку маму

І усвідомив роль її в житті своєму,

Я врешті сприйняв її за рідну,

А не за ту ворожу, що все життя мені перевернула.

І всі ростки, які в дитинстві проросли,

Пересадила по своєму і свої щепи прищепила.

І усвідомив я також, що тата рідного,

Покійного уже, топтати і місити

Немає сенсу, бо ріс в тяжкі роки,

В голодомор. І  батька мого батька,

А мого діда, влада знищила.

Бо був він не такий як всі,

А був самим собою. А  тато ріс,

Війна була. А  він зумів після війни

Уже дорослим закінчити десять класів,

Здобути освіту, та не одну.

І без будь якого багажу дітей підняти

І дати путівку гідну нам у життя.

І я горджуся татом рідним,

Бо зрозумів, що все в руках моїх.

Нема богів, нема кумирів,

А є життя, яке прожити треба,

Щоб моїм предкам не соромно було.

Бо дали силу й волю та знання,

Підтвердженні віками прожитих життів.

І я беру це все, до глибини тієї,

В яку на цей момент поринути я можу.

І з кожним поринанням, стаю сильнішим Я

І починаю відчувати силу й волю,

І пізнавати досвід предків.

Бо напевне моя це доля,

Або, як кажуть в Тибеті,  – карма.

Підвести риску перед новим станом

Становлення устоїв свого роду.

ComForm">

Войдите:

• Отправить