» Усі блоги " » блог Петра Войцехова

[ Додати запис до власного блогу ]

В парку ростуть дуби та липи.

То клен прогляне де-не-де.

Доріжки прикрашає червонощока горобина.

А тут десь вітер закружляв,

Приніс він насінину.

Ніхто й уваги не звернув,

Бо вітер розгулявся і всі шуміли.

Дуб, про те, який він сильний, довговічний.

Яка пахуча та тендітна –  про себе липа.

А клен, про те, який він ніжний та красивий.

Горобина, про те, яка вона прикраса парку.

Так день у день і з року в рік

Одна і таж картина вікова.

Не зрахувати, скільки поколінь пройшло,

А парк росте.

Всі знають,  парк –  це де ростуть дерева.

І тут в один прекрасний день – злива.

Не просто літня тиха злива,

А грім лунав і блискавка, неначе божий перст,

Попала в насінину. І – диво – проросла вона,

Хоча десятки років ознак життя не подавала.

У летаргічному перебувала сні.

І серед парку маленького містечка

Виріс  пірамідальний кипарис,

Який заввишки десятки метрів був.

І височів посеред парку,

Неначе отой маяк,

Який на узбережжі океану.

Віщує загубленим в воді,

Ось він берег той твердий,

Де ви знайдете рівновагу.

Так і кипарис у парку видно звідусіль.

І вже не просто парк –  назва механічна,

Бо там ростуть дерева.

Де мимо всі ідуть впираючись очима в землю,

Бо там вгорі одноманіття й рівне все.

А ж тут посеред парку щось не те, щось нове.

І очі мимоволі піднімають вверх, не  ймучи віри,

Бо велич серед парку –кипарис росте,

Верхівкою впираючись у небо.

І мимо волі рух затримують усі,

Бо небо синє, місцями голубе.

Там сонце світить, там краса,

Там кожний може маяк свій у житті знайти.

Лиш треба побороти лінь і  голову підняти

Та зрозуміти, що не тільки є земне тяжіння, яке додолу гне,

А є й небесна легкість та диво в кожного своє.

ComForm">

Войдите:

• Отправить