Доля великого Тараса. Доля України

Стиха лише мелодія пісні “Думи мої”.
За сценою звучить голос читця, який декламує ремарку до драматичної поеми-дилогії Б. Стельмаха “Тарас”.

Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Здалеку лине пісня гуманів, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”

Тарас (маленький). Талас… Таррас!.. А ви?
Голоси
Торкнулося сонечко твоєї голови!..
Як звешся хлопчику?
Тарас.
Тарас, кажу! А ви?
Голоси
А ми коники-стрибунці,
Нас нелічені табунці,
Срібнодзвінні підківки,
Ними дзвоним залюбки
В материнці й в чебреці!
Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”
Тарас. А я піду до них стовпів,
Що небо підпирають.
Голоси.
Там обрій смерком закипів!
Він пропаде серед стовпів
Цікаві – не вмирають
Тарас. А де ви? Я не бачу вас
Голоси.
Ми всюди! Всюди! Всюди!
Ми – мерехткий вечірній час…
Ми – іскри місячних прикрас…
Ми – тихий сон приблуди…
Тарас. Ви, мохи, душі козаків?
Голоси.
Він упізнав нас, браття!
Він зазирнув у глиб віків…
Хороший син рости в батьків.
Відвага і завзяття!
Знов піснею озвалась долина
“Ішли чумачки, воли попасали
Та чаєчку, чаєням забрали…”
Голоси.
Це він іде до тих спинів,
Що небо підпирають…
Там обрій смерком закипів…
Ще пропаде серед степів!..
Цікаві – не вмирають.

Читець. “Цікаві не вмирають”, у голосах нараз почувся негучкий жіночий; навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снічах, біліє Доля – лівою рукою до серця пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді.
Доля.
Май, синку, май, май,
Налетіли з неба гулі,
Налетіли білі-білі,
Доля.
Як сорочка на неділі:
Лети, хлопче, перед нами
Голубоньком лети снами,
А ми тебе доженемо,
Страх від тебе відженемо –
Ти й заснеш…
Читець. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.
Голоси.
Пропало сонечко… Зайшло…
А де хлопча? Не чую?
Цікаво, де його село?..
Хоча б додому шлях знайшло…
Тарас. Отут переночую.
Читець (тихо). Згорнулося калачиком хлоп?я під зіркою в степу, під купиною.
Голоси.
Перепочинь, перепочинь,
Перепелятко в полі…
Ти чий? Нічий!
Ти чий? Нічий!
Торкнувся сон його очей…
Ми всі заснем поволі…
Читець. Ще кілька зір на небі. Тиша тим. І знову пісня, ще й вози скрипучі:
“А чаєчка в?ється, об дорогу б?ється
К сирій землі припадає, чумака благає…”
Зі сну, з-за пісні вийшов Запорожець – в козацький шатах, пишний, як вогонь
Доля. Це ти, Іване?
Запорожець.
Ідуть чумаки…
Й кому я тут об тій порі приснився?
Доля.
Тепер лиш дітям сняться залюбки
Правдиві запорозькі козаки.
Ой бачиш – спить, з дороги натомився
Запорожець.
Оце таке? Неначе зайченя.
Куди ж його у степ суприти ночі?
Доля.
І уяви – бреде уже півдня,
Півдня звабливий обрій доганя
Запорожець.
Тепер не всяк до обрію охочий.
Доля.
А бач – знайшовся
Запорожець.
Ти ж гляди, пильнуй,
Не зобижай малого для потіхи.
Доля.
На те і доля.
Запорожець.
Круто боронуй,
Та кривдами душі не поруйнуй.
А пісня зовсім близько, вже ось-ось:
“Ой ти чумаченьку, те ще й молоденький,
верни мої чаєнята, діточки маленькі”

Пісня інсценірованого уривка з твору Б.Стельмаха “Тарас” на авансцену виходить хор і співає українську народну пісню в обробці М.Леонтовича “Ой горе тій чайці”.
По закінчені хористи розміщуються в глибині сцени і стоять там впродовж вечора. На передньому плані – читці (учні та вчителі) у відповідних позах, у барвистих національних костюмах. Бажано, щоб серед них були ті, хто може виконувати пісню під супровід бандури. Час від часу читці сідають на розставлені заздалегідь стільці, на яких розвішані вінки, хустки та інші речі, необхідні для створення певного образу чи настрою.

На авансцену виходить Тарас — підліток.
Тарас.
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,-
Хоч з гори та в воду!
В того доля ходить полем,
Колоски збирає;
А моя десь, лидащиця,
За морем блукає.
Тихенько звучить мелодія пісні “Ой молі, молі, моя дитино” (сл. Т.Шевченка, муз. народна). З глибини сцени повільно входить Доля. Читці розтупаються, дають їй місце. Мелодія пісні продовжує звучать.
Доля.
Я – тиха доля доленька Тараса…
В вінку терновім, боса на снігу…
Втирала сльози, зронені завчасно,
Співала “молі” ще у сповитку.
Я проводжала маму Катрю в вічність
Разом з Тарасом
Свічку їй несла
Тихенько в бур?яні писала вірші
І малювала мрії крадькома.
Доля.
Я з ним ходила стовпів
шукала,
Що небо підпирають…
Та дарма…
Нема стовпів. Лише дуби на ганках,
Бо світ цей тлінь…
Одна душа жива!
Тарас.
Чом плачуть кріпаки?
Доля.
Спитав Тарас мене. А з неба
Неначе руті падали зірки!
Тарас.
Чому мовчиш,
Чому не мовиш, доле?
Читець.
Кричить Тарас і плаче в бур?яні.
Доля.
Молись, Тарасе, бо життя як поле…
Всміхнуся сонечком колись твоїй смерті.

Доля з Тарасом – підлітком відходять у глибину сцени. Доля стає на підвищення. Малий Тарас іде зі сцени. На авансцені – вже молодий Шевченко. Він проказує слова молитви, а читці повторюють за ним.
Шевченко.
Боже, дай мені душевний спокій,
Аби я зміг те прийняти,
Чого не зможу змінити.
Господи, дай мені відвагу
Те змінити, що зможу змінити.
Господи, дай мені мудрість
Аби я зміг відрізнити
Одне від одного. Амінь.
Шевченко відходить у бік.

1-й читець. Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть ліліями білими, маком червоним, рожевими мріями .
2-й читець. Ще буде літні сад і незабутній Сошенко… Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний “Кобзар”!
3-й читець. Ще буде воля, воля буде!
Дихнеш, дихнеш на повні груди!
4-й читець. А поки, що мрії… І нестримане бажання волі. Чоловічий склад хору виконує два куплети пісні на слова Т.Шевченка “Бандуристе орле сизий”, муз. народна.
Шевченко.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі доля,
А хто її має?
Возьміть срібло – золото
Та будьте багаті,
А я візьму сльозу –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Шевченко відходить до гурту читців.

Читець. 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника Сошенка: “Нараз до моєї кімнати через вікно плигає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: “Воля!”
Усі читці встають і голосно повторюють: “Воля!”
Шевченко. (швидкими кроками входить на авансцену) Воля! Воля! Учусь малювати… нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути вільним. (Швидко виходить).
Читець. Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова!
Чоловічий склад хору виконує пісню “Літа орел, літа сизий” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).
Читець. То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався.
Читець. Покинь книжки, театри і малярство. Поглянь в обличчя Долі.
Доля. (з глибини сцени, де вона стоїть на підвищенні, звучать, як відлуння, її слова) Ти щасливий? Твоя ж душа озвалася у віршах. ЇЇ читають, плачуть, щоб прозріти!
Читець. Чия правда, чия кривда
(Усі читці разом)
І чиї ми діти.

Тарас (радісно). Кобзар мій перший скоро вийде! Ти ще й питаєш… Хор виконує два куплети пісні “По діброві вітер виє” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).
Читець. І забриніла найпершою сумною струною доля жіноча. Доля матері, сестри, Оксани… Одвічний біль Тарасів. Трагедія серця.
Під супровід бандури звучить пісня на слова Т.Шевченка “Така її доля” (муз. народна).

1-й читець. Де ж ті люди, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
2-й читець. Доле де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
3-й читець. “Його устами увесь коли народ заспівав про свою долю…” (Пайтелемон Куліш).
Шевченко… Плаче Україна…
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають атамани,
Сошники з панами
І гетьмани; всі в золоті
І в мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють…
Я не одинокий, є з ким в світі жити;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить
От де моє добро, гроші,
От де моя слава…
Доля (з глибини сцени)
Ти щасливий! А брати і сестри!
А Вкраїна? Знедолена, зболіла,
В руках у ката бранкою зомліла…
Ти щасливий?
Шевченко. Не питай, не питай, моя доле,
Бо заплачу…
Як тільки згадаю – ридаю.
Не питай.
Доля. Не питаю.

Читець. “Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучно, що я всяку ніч тільки й богу во сні, що тебе, Кирилівку та рідню, та бур?яни…” (лист до брата Микити з проханням писати по-українськи).

Звучить пісня “Сонце заходить” (сл. Т.Шевченка, муз. Я.Стеценка).

Читець. 1843 р. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пекучій біль.
Читець. “Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, во мріяному “земному раю” на Україні йому відкривається пекло” (Василь Барка).
Читець…. Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть,
І діточок своїх ведуть!..
Читець. “Скрізь був і все плакав” (з листа до Якова Кухаренка).
Читець. І не в одні отім селі,
А скрізь на славні Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві!.. Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
Читець. Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п?яна спить.
Читець. А тихенько кралась
І сльози сушили,
Сльози щирої людові.
Шевченко (встає)
І я прозрівати
Став потроху…Доглядаюсь,-
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю
А вию совою.

Хор виконує пісню “Гомоніла Україна” (сл. Т.Шевченка, муз. І.Товди).

Шевченко. Схаменіться:
будьте люди,
бо лихо вам буде…
Усі на сім світі –
І царята і старчата-
Адамові діти.
Читець. З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: “Кавказ”, “Єретик”, “Великий льох”, “Наймичка”, “І мертвим і живим…”, “Заповіт”.
Тихо звучить мелодія “Заповіту”.
Читець. Року 1845-го 24 грудня Шевченко напише і залишить своїм нащадкам свій “Заповіт”.
Шевченко. Як умру то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій

У виконанні хору звучить “Заповіт”.

Читець. Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.
Читець. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя .Тебе ще чекатиме твоя, твій каземат, царевий присуд…
Читець. Добридень же, новий годе
В торішній свитці!
Що ти несеш а Україну
В латаній торбинці?
“Благоденствіє, указом
Новеньким повите”?
Іде ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.
Звучить тривожна музика. Всі читці встають.
Читець. Холодні стіни каземату
І зверхні окрики катів.
А руки прагнуть малювати;
Душа волає щирих слів.
Читець. А де ж папір?
Читець. Його й шматочка –
Заборонили навісні.
О, як мережив він рядочки,
А малював би ночі й дні.
Читець. Такі поети не вмирають
Їх пам'ятатимуть віки!
Прийде за грати каземату,
Вкраїна серцю дорога
Садок вишневий коло хати
І схилить гілку ло чола.
Загоїть рани, сльози витре,
Загляне в душу аж до дна…

Звучить пісня “Садок вишневий біля хати” (муз народна).

Читець. Майже водночас з подією “Садок вишневий…” там же в казематі написаний гнівний і розпачливий вірш “Мені однаково”,
сповнений тяжкої думи про нещасну долю рідної України.
Шевченко. (в одязі солдата) декламує вірш “Мені однаково…”
З глибини сцени чути голос Долі:
Оренбург, Кос-Арал…
І в снігах, і в пустелі…
Ти вже каєшся, сину?
Шевченко.
О ні, я не каюсь, Доле!
О ні, я не каюсь Вкраїно!
За тебе Голготу страшну відбуваю.
“Караюсь, мучусь, але не каюсь!”

З гурту читців виходить Муза – дівчина в довгій вишитій сорочці, з розпущеним волоссям та розкішним вінком з польових квітів на голові.
Тихо звучить мелодія пісні “Зоре моя вечірня” (сі. Т.Шевченка, муз. Я.Степового).
Читець (на фоні мелодії) Муза й на засланні не покинула поета. Тихенько входила вона до брудної казарми і дарувала йому натхнення. Муза повільно скидає вінок і вдягає його на голову поету.
Шевченко (звертаючись до музи).
Моя порадонька святая!
Моя ти доля молодая
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай за мною і учи.
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву докажи до краю.

Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”.

Читець. Серпень 1857 р. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.
Читці скидають з плечей чорні хустки.
Хор виконує один куплет пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”.
Звучить бандура. Під звуки її читці продовжують.
Читець. Україна чекає на свого сина!
Шевченко швидкими кроками виходить на авансцену і декламує вірш “Сестри”.
Читець. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися, обов?язково на бідній дівчині, кріпачці, мати сімейний затишок, дітей опинитися в рідній Україні. Йому було всього 47 років.
Шевченко.
Поставлю хату і кімнату,
Садок – райочок насаджу.
Посиджу я походжу
В своїй маленькій благодаті.
Читець. Та не судилося йому, великому й безсмертному, пізнати звичайного людського щастя. Випурхнуло воно з рук поетових сполоханою пташкою.
Читець. Іронія долі?
Читець (з сумом). Так. Іронія долі…
Читець. Та Шевченко не докоряв своїй долі.
Тихо звучить пісня “Думи мої” (обробка С.Козака).

Читці повільно розходяться. На сцені залишається хор, Шевченко і Доля. Вони виходять на авансцену.

Шевченко декламує вірш “Доля” і з Долею повільно виходить. У цей час з мікрофона звучать слова Івана Франка:” Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в … Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу славу, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватиметься його твори”.

На закінчення хор виконує два останніх куплети пісні “Думи мої”. Разом з хором співають усі учасники свята.
 

Душка О.В.,
вчитель Староковрайської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів Чорнобаївського району
 

Запрошуємо переглянути:

- сценарій літературного свята "Уклін тобі, Тарасе!";
- сценарій Шевченківського свята «Натхненне слово Кобзаря»