Характерник. Частина 1.
«Козак, коли зрозумів, що йому вже не вижити, зателефонував, попрощався із дружиною, а телефон викинув у воду, аби той не дістався москО-там. Зв’язок із ним був втрачений, і ніхто вже не вірив, що Іван живий. Дружина день-у-день по декілька разів телефонувала командирам, казала: «ви його погано знаєте, цей чоловік не може загинути, він не може вмерти, він живий!» (зі слів побратима)
Місто в нас не таке велике, як Миколаїв, там все дуже просто: 24 – з кумом і компанією - біля військомату в черзі за автоматом, а черга величезна, і нічого не доб’єшся. Нижче по вулиці – ще одна, поменьше. Ідуть вже озброєні хлопці: «там в тероборону записують!». Записалися ми аж надвечір, зброя в руках, формується загін. Ми з хлопцями – козаки зі стажем, «за плечима» Майдан, з якого в 2014 наш добробат рушив на фронт. Я знав що воно буде…
Одного з товаришів не хотіли брати, оскільки він не бачив на одне око. Ходили до комбата, просили за нього. «Хоче воювати – нехай іде воює», після цих слів ми були щасливі.
В підрозділі всі лідери, всі козаки, жваво обговорюють майбутній бій…
Як звільнили Херсонщину, постали нові виклики. Річки, протоки, очерет. Багато читав про козаків, добре знаю історію рідного краю, ці знання стали у пригоді під час планування бойових операцій, ці знання рятували мені життя.
Характерник. Частина 2.
Коли виконуємо бойове завдання, зазвичай в кущах видимість максимум 5-10 метрів, людина не з тієї сторони обійшла кущ, і вже може загубитися. Хоча і губитися немає де, відстані дуже невеликі. Все важливо, і тому маю чітко визначити завдання кожному. Всі зайшли – всі вийшли. Тільки тоді колектив спрацьований на всі 100. Нашу позицію за останні декілька місяців москО – ти повноцінно штурмували більше 10 разів: з десантами, серйозним прикриттям, артилерійською підготовкою. Крайній раз був в червні, дякувати Богу, ніхто з наших не загинув, відпрацювали чудово, і маневрено. Болото, вода, мінімум слів, дії чіткі і злагоджені, бо всі свої. Минулося.
Того червневого сонячного дня було все не так, як завжди, хоча і пройшли ми непоміченими, оскільки метрів 600 від нас, в гирлі Дніпра, ішов бій, а коли вже нас виявили, російські мінометники стріляли, і не влучали. Група виконувала чергове бойове завдання. Один наш побратим був з іншого підрозділу, на цій ділянці вперше, і це давалося взнаки. «Хочеш жити – не світи», і ще томи правил участі і виживання в операції, він не засвоїв.
Місце, де довелося зупинитися, було не дуже комфортне: болото рухається, видимість погана, сухий грунт – 10-15 см, і лише багата рослинність, і стовбури дерев рятували нас від чисельних ворожих дронів і «крил».
Характерник. Частина 3.
Бій посилився, російська «арта», наші міномети, гранатомети, «хробаче» підкріплення, слухаємо радіостанцію. В 100 метрах від нашої позиції – позиція росіян, які контролювали протоку.
Несподівано вогонь «перекинувся» на нашу позицію: жужжання безпілотників, гармата, і танк. Дуже важко психологічно, наш побратим розгубився. Він стояв на повний зріст, і переконати його лягти, нам не вдалося. Танк «шив», методично, і лінійно, вибухи «підповзали» до нашої позиції. Говорю напарнику: «зараз побачимо, любить нас Бог, чи не любить». Перебігаю, лягаю за мішки. Метрах в п’яти в болото «плюхнувся» снаряд…
Як в казці, дзеркало болота піднялося пластом, і розлетілося ряскою, кущами, і сотнями смертоносних часток. Листя, як конфетті, з дрібнесенькими гілочками, піском і органікою, поволі спускалося вниз. Відчуваю різкий біль в животі, і в лівій руці. Наш побратим, на псевдо Дід, стояв неушкоджений…
Танк ми перехитрили, він ще довго «працював» по мишам і очерету. Мій Шура замотав мою руку, закрив рану в животі. Медицина в нас - на вищому рівні!
Тиша, «арта» не стріляє, дрони не літають. Йдемо в бік російських позицій, триметрова рослинність – як за Мезозойської ери. Бачимо трьох «кац- chуків», готуємося до бою. Шура з кулеметом зайняв позицію, але за хвилину в неї залетів ворожий FPV. Минулося без поранень. До сірого вечора ми, виконували те, що планували виконати ще зранку, а старий Дніпро, і матінка-природа нам в усьому допомагали.
Характерник. Частина 4.
Ніч, повернулися на позицію, вона ціленька, переночували. Мене планували замінити через поранення, але «евак» по дорозі натрапив на міну. Завдяки професійності хлопців ніхто не постраждав, але все відклалося.
На ранок знову був танковий обстріл. Ці троє росіян - танкістів, які вистріляли по нас вже мільйон доларів, таки вдруге влучили. Я отримав поранення в плече, і в сідницю. Перша думка: це вже кінець. Прошу Шуру не йти до мене, не ризикувати. Ліг на рану, зарився в пісок, сили йдуть геть. За годину стало легше, хоч і крові втратив чимало. Ми пройшли на покинуті російські позиції, і вже звідти вдвох «працювали». Ми ефективні, ми знаємо кожний сантиметр цієї землі, бо вона наша! Завдання було виконане на 300 відсотків! Готуємося на «евак», але наш човен до нас не дійшов, потрапив під обстріл. Приймаємо рішення виходити самотужки, аби не наражати хлопців. Ми пройшли метрів 20-30, Шура все майно ніс на собі, сили покидали мене, і інколи я вже не розумів, куди йду…
- Сашко, я нікуди не йду, побалакаю з дружиною, і залишуся тут.
Він не погодився, почав мене нести, так ми подолали 5-7 метрів.
Впав у воронку, і так мені зручно… Ватна рука тримає телефон. Вигнав, і вилаяв Шуру, що не дає мені востаннє поговорити із дружиною. Шура пішов, оскільки все, що було із нами, не мало потрапити до ворога.
Я попрощався із дружиною, викинув у воду телефон. Все, помираю. Сили десь пішли, подумки ховаю себе… В голові: стоїмо в 2022 біля Арбузинки: автомат, граната, цеглина, і коктейль… Засмічені каС- кі окопи на островах Херсонщини, в яких з десяток залежалих, бозна з яких часів, «альош»… Прокидаюся на світанку: ЖИВИЙ!
Характерник. Частина 5.
Їжі, автомата немає, води – теж. Змитий піщаний бережок, дерево із казковим корінням, яке захистить мене, там я гарненько вмостився, накрився «спальником». Дивлюся на берег: всюди трава рівна, а де я повз - ціла траншея. Валяється ще один «спальник», і купа бинтів. Шанси вижити зменшилися до «нуля». За півгодини з’явився дрон, я не рухаюся. Перший дрон пробив крону дерева, другий прилетів до мого сховища. Від вибухової хвилі мене добре «трусануло», рани дали про себе знати, але минулося. До вечора я не рухався, оскільки ще декілька разів прилітав російський дрон-розвідник, придивлявся, чи я живий. Мені дали спокій.
Дніпро мене поїв, і давав сили. Наступного дня я намагався пересуватися стежкою, якою пішов Шура, але болото щоразу поглинало мене. Згадую, як місяць тому побратими звідси виносили пораненого, 600 метрів вони долали 6 чи 7 годин.
100 метрів я здолав! Нарешті - вихід до води, де мене мали помітити наші «пташки». Кучерявий кущ, який ще після «Каховки 2023» зігнувся, утворивши гарну схованку, укрив мене. Щодня десь збоку йшли бої, літали дрони, зв’язку зі мною не було, і я розумів, що моя евакуація може затягнутися. За два дні неприємний запах з ран мене збентежив. Згадую чисельні прочитані книжки про козаків. Зняв всі пов’язки... Мухи, і опариші робили свою справу - вони чистили рани, рятуючи моє тіло від зараження крові. Я засинав, прокидався коли починало пекти, пекло коли вони починали їсти живу тканину, тоді я викидав своїх «рятівників», замотувався у форму. За пару днів все повторювалося… Минуло 6, чи 8 днів. Ходити я вже не міг, лише на колінах. 7 метрів до води ледь долав. Бої вщухли, час було виглядати своїх. Одного ранку дуже високо в небі з’явилося «крило», яке виписувало фігури. Варіантів не було, треба було ризикувати. Помахав йому гілочкою, і «згас». За декілька годин до мене прилетів дрон, довго роздивлявся, і полетів в нашу сторону. За годину він «приніс» мені воду і «знебол», ще за годину – воду з цукром і антибіотики. Головне було не заснути, я чекав своїх.
Чую голос Зуба: «Козак! Десь він тут має бути»…
Завантажуємося в човен, починається стрілецький бій. Росіяни метрів за 100.
Відстрілялися, моя евакуація була проведена взірцево!
Далі буде...
 (на світлині побратим Козака, оскільки бойові фотографії головного героя були втрачені)
Характерник. Частина 6.
Звук мотора я не чув, лежав на дні, обійнявши Іванові ноги, Зуб біг по глибокій воді, штовхаючи човен, і, вже за хвилину, наш «глісер» летів по вершечках хвиль, і нічого в житті для мене вже не мало значення.
Далі були лікарні, зовсім чужі люди опікувалися мною, наче мама в дитинстві. Мого сусіда по палаті, солдата (одного його!), гелікоптером транспортували до лікарні іншого міста, оскільки він потребував більш ретельного лікування.
Моск- вити дуже завзяті. Ми воюємо за все своє, за справжнє, воюємо за право жити. І ка- пи теж відчувають, що, якщо вони програють, то їм буде «не переливки».
Все це схоже на гру, але ставка в цій грі – життя. Як тільки припиняєш грати, все закінчується для тебе, твоїх рідних, для твого народу. Це я зрозумів ще на Майдані, і в «добробаті».
Все життя, наче кіно, і ця моя історія гармонійно вписується в те, що було в ньому раніше.
Не дарма я Козак, і стрілець – санітар 123 бригади ТрО!
Запрошуємо переглянути інші публікації про захисників України:
|
