У Баштанці – зима, ожеледа, сонце, і сніг, схожий на крупну сіль, густі фіолетові тіні й небо, мовби подих весни, прохолодне, з ароматом підсніжників, і голе, закостеніле віття дерев у чеканні відродження… Україна теж в очікуванні, в чеканні, в надії…
Дозволила собі екскурс у минуле: нотатки з власних щоденників.
6 січня, п’ятниця, 2012
Холодноокість зими протаранює, ніби якийсь літак-шмайсер, краєвид за вікном – канонада смутку, мовби на війні – вікна аж дзвенять, щось діється у світі, вибухове, страшне, лиховісне. У кожного свій рейхстах і плацдарм, не кожному вдається почепити прапор перемоги, та й прапор із часом тьмяніє або ж його знімають… і свої, і чужі, і далекі, й близькі… Й треба заново бігти, тримаючи за древко новий, а може і той самий прапор, тільки тепер доводиться остерігатися уже віртуальних снарядів і трасуючих куль зневіри, відчаю, самотності, одному… коли навіть придорожній камінь може здатися самотнім вовком… і завити по-вовчому, або навпаки – вовк перетвориться в камінь… Може, це під враженням від «Берлінських хронік» Олександра Сизоненка? Містерії сучасного Вавилону? Хроніки Вавилонської битви?
22 січня, неділя, 2012
Сніговії, заметілі, зі сніжними дощами і дощами зі снігом, вітрами, морозами, відлигами, й знову сніговіями: таки зима барилася-барилася і, врешті, закушпелила Баштанку в снігову одіж. І ось зараз – на вікнах прозорі краплі, температура нульова, а пейзаж, охоплений хвилями дрібної пороші. Варто шмагонути вітрові по застиглій німотній картині за вікном, і відразу – відчуття стихії, непідвладної людині, мовби шторм на морі – лишається тільки пливти й уповати на милість Божу.
23 лютого, четвер, 2012
Зима починає плакати весняними слізьми. Нарешті! Після чи не місячного важкого надмороззя і холоду (який не давав виткнутися надвір) настало потепління, відтанення душі… від танення снігу.
30 жовтня, вівторок, 2012
Вчора дощ. Сьогодні дощ на досвітку, і вдень – усе та ж дощова густо-холодна мжичка, ніби безкінечний, зібраний у краплі, смуток сірого неба після вітряної погоди виборів.
Ніби небо України плаче за Україною чи Україна сама за собою… тихими осінніми слізьми спокути й безнадії. Ось, дощ залопотів сильніше, мовби на підтвердження моїх слів. Вибори весною, мабуть, сприймалися б набагато оптимістичніше. Осінь же смуга подвійних смутків, а весна – подвійних веселок.
8 лютого, п’ятниця, 2013
Весняні, ну-у майже весняні дні. Вчора дощило, вночі плюскотів дощ, його шумка затишна, літня мелодія в лютому здавалася насолодою, ніби від живої класичної музики. А що? Справжнісінький дощ – це теж класика! Сьогодні вдень погода мінялася чи не кожні півгодини: то похмуро, мрячно, то відкриється блакить неба, то знову сіро, знову дощить, швидко й неочікувано розпогоджується, а потім вмить – рясні патьоки дощу на шибі вікна! І знову, наче й не було дощу, а потім повторення смутку і світла, дощу і мряки…
11 лютого, понеділок, 2013
Вчора дощ, сьогодні теж. І вдень, і вночі…
Дощі-і-і…
Сирість і сірість…
Ніякого сонячного смайлика! Мряка важезна, стопудова, ніби пригинає тебе до землі. Темне пруття дерев теж якесь обвисле, безжиттєве. Динамічні лише чорні силуети ворон на сіро-туманному тлі неба, але вони тільки додають темних барв у сумний зимовий гризайль.
16 січня, субота, 2010
МОЗАЇКА ЗІ СНІГУ
Біла матерія снігу. І храмова тиша.
Така неймовірна, що чути симфонію білого снігу. Немов у білім-білім вселенськім храмі звучить білий орган. Але його музика не у звичних музичних пасажах, а в голосі тиші. Гучному, глибокому, повноводному голосі тиші. Й дивовижно гармонійному.
А може, це звучить віття дерев, щедро уквітчане білосніжжям? А птахи диригують, зрідка махаючи крильми в білому просторі зимного неба? А може – кожна сніжинка іскриться музикою неба? І тому здається, що світ білішає на очах від чистоти снігу, але це тільки здається, на жаль. І чомусь смуток завжди поряд із радістю? А може, земна гармонія не лише в співзучності, а й у дисонансах протилежностей? І тут, на землі, не може бути іншої гармонії? Лише внутрішня гармонія з Богом здатна компенсувати дисгармонію зі світом. Лише там, в небесах, гармонія світла відділена від діафонії темряви, стає незаперечною.
***
Щедре білосніжжя. І статична біла тиша. Німує небо, втішене радістю. І я німую, зупиняючись, наслідуючи дерева, стаю тишею, білим снігом і трошки зимою. Але в мені дрімає вогненна квітка, її пелюстки – полум’я радості й надії, вона не дає замерзнути. Справжня радість може бути тільки полум’ям. Навіть радість, – зіткана з печалі холодного снігу.
***
Оленячі роги дерев у пухкому хутрі білого снігу. Й вікопомна, бездоганна, навіть артистична тиша. Ти-и-иша-а-а-а! Така голосна, що гупає в скронях. Від тиші можна оглухнути. Вулиці безлюдні, ніхто не чує набату тиші. Тиша говорить скоромовкою незчисленних голосів білих сніжинок. Вони сміються, плачуть, хрущать, мов джмелі, й тихо співають колискову собі й деревам. І заколисаний світ засинає, ніби немовля…
***
Дерева майстерно оздоблені снігом. Біла барва панує над світом. Довкола все біле-біле, чисте й тому здається святковим. І водночас одноманітним, трохи сумовитим, бо куди не глянь – лише пастельна м’якість снігу, без світла й тіней, і біла молочність неба без сяйнистого блиску. Й тому хочеться начіпляти на гілля дерев різдвяні прикраси й зіграти на них льодяними бурульками, немов на ксилофоні, веселеньку мелодію, щоб небо нарешті усміхнулося, а сніг засяяв діамантовими вогниками від блискучого полум’я сонця.
***
Чаша світу наповнена снігом! Всесилля білої пухкої барви. Холодний сніг теж здатний дарувати тепло. Треба лише побачити його небесну чистоту на грішній землі. Невимовно білу чистоту, й тоді світ перетвориться на білу снігову лілею.
***
Дерева зупинилися в шаленому бігу перед моїми вікнами. Стоять, зазирають до вікна, постукують мохнато-білими гілками, що хочеться протягнути навстріч їм руку і привітатися, мов із добрими знайомими, по-дружньому, тримаючись за їх холодні пальці, одягнені в білі рукавички снігу.
На фото (автор Оксана Смола): міський парк у Баштанці
