Мене врятувало море.
Чорне море в Рибаківці.
Я тонув на суші, а море мене врятувало.
Сиджу зараз на піщаному пляжі в позі роденівського мислителя. Мій погляд теж самозаглиблений, хоча я дивлюся на море. Дивлюся у безкрайній обшир води й неба, болісно й допитливо, і поглинаю хвилі очима. Так, поглинаю. Зараз поясню. Спробую. Кілька днів тому я не мав і ковтка води, щоб втамувати спрагу, а тепер маю ціле-цілісіньке море… Це нічого, що воно солоне. От тільки від раптових метаморфоз, що зі мною сталися, мені, ні з того ні з сього, раптом починає дошкуляти осоружна ідея, що море – це я. Може, тому, що я зараз ні на йоту не здатний відділити себе від безмежного простору хвиль і неба. Цей зв’язок між мною і морем схожий на морський вузол, міцний і надійний. Він ще схожий на пасок безпеки для альпініста, бо тримає мене на плаву, щоб я не шубовснув у прірву, щоб не захлинувся… Тільки не від морської солоної води, а від підступного й жорстокого коловороту життя, ще, напевне, від байдужості, від самотності, від Везувію, котрий іноді прокидається в мені, коли я сам не очікую. Про Везувій я волію мовчати, але, погодьтеся, море, теж не завжди спокійне й лагідне! А що вже казати про людську душу, котра незмірно більша від моря? А може – менша? Може, невидима душа всього-на-всього – лише крапля? Солона? Або ж гірка? Або ж схожа на кров…
Зараз спекотно. Пластикова пляшка мінералки загрузла у гарячому піску, ще невідкоркована, мовби нерозірвана граната РГД-5. Війна… Лишився металевий присмак у роті й відворотний запах паленої людської шкіри. Терпіти не можу, коли порпаються ножем у свинячих тельбухах, коли смажать шашлики. А раніше так любив свіже м’ясце із димком на природі, десь біля річечки, у веселій компанії! Навіщо я про це кажу? Кому це цікаво? Краще дивитися на море і не думати про минуле. Дивитися, щоб приспати в собі Везувій…
Море… Воно – спокійне, тихе, адреналіново-бірюзове. Адреналінове? На війні адреналін зашкалює… Але я говорив про море… Є у спокої моря щось нуртуюче, навіть бунтівливе. Нескорене. Могутнє. Коли довго дивлюся на море, в грудях напинаються вітрила: нас, українців, непросто зігнути в дугу. Ще і як непросто! Бо ця дуга відпружинить і відкине ворога, далебі, аж за синє море!
А тільки мені весь час здається, що зараз бойовики шарахнуть із мінометів 120 калібру, закидають вогняними смерчами з російських «Градів», аж земля двигтітиме, і жили напнуться на вилицях, ніби тятива на мисливському луці, що ось-ось вистрілить густою, аж чорною, кров’ю… Це дуже схоже на кадри з фільму жахів чи космічні війни з ефектом 4-D. Скажете, шизонутий? Я і сам жену від себе цю напасть і трохи напружено, аж подих перетискає, змушую себе милуватися перекатами морських хвиль. Наче хворий, ковтаю хвилі, ніби пігулки, а тільки ж все одно – небезпечний вірус війни знаходить шпарки в моєму мізку, бо війна – це не слід на піску, що вмить ока змиє білопінна хвиля, і все – як і не було… Війна – це рубці на все життя. Ви думаєте, що я про себе тільки кажу, ні, я про всіх нас… Війна – це епідемія, ризик захворіти є у всіх. А ще, я упевнений у цьому, – війна починається у голові, в котрійсь одній голові зріє зараза, а потім штучний вірус культивується, мовби насіння в родючий грунт, у десятки, сотні, тисячі, мільйони людських голів. І починається небезпечна пошесть, здатна дуже швидко заразити села, міста, країни і навіть континенти… Так що війна починається з брехливих ідей і лозунгів, зі страху, з ненаситницьких інстинктів, що виповзають мов гаддя, а вже згодом беруться за великокаліберні автомати, вибухають артилерійські снаряди, потім… ховають убитих, а все починається, повторюю, з маленького вірусу, схожого на відразливого слизького хробака. У випадку вкраїнського Сходу – з телеекранів російського ТБ. Посіяли ненависть, замішану на брехні, а вродила – війна. Можете зі мною не погоджуватися, справа ваша, але кажу, що думаю, мені втрачати нічого. Ні, раніше, до війни, я був звичайний хлопець, схильний до конформізму, а тепер я ненавиджу фальш і всілякі політичні перефарбовування, ганебне пристосуванство, підлість, брехню, здирництво, зажерливість, а цього всього – валом, скрізь, куди не ступи – суцільна вселенська пандемія. Ловлю себе на думці, що тут, у курортній Рибаківці, на півдні, де ятки з морозивом і тепле, найніжніше у світі море, я все одно ще на війні… Сам себе іноді питаю: чи можливий для мене мир на мирній території?
Все таки смалить сонце, пісок прогрівається, ніби пательня! Навіть пластиковий козирок на картузі плавиться. Хлебчу теплу мінералку «Біолу-Знаменівську» з пластикової пляшки, а вона солона – смак моря, і тепла, не вгамовує спрагу. Котра година? На мобільнику – за десять хвилин тринадцята. Ого! Неспішно ступаю по гарячому піску між оголених тіл, придивляюся так, ніби десь може бути розтяжка, або міна, щоб ненароком не наступити… І сам собі кажу: ну, ти вже геть глюканутий!
У їдальні пансіонату ляский шум: стукання ложками, виделками, розмови, сміх, совання стільцями по кахляній підлозі – мене тепер дратує скрегіт, хоч я і не показую цього, тільки все частіше почуваюся серед людей ізгоєм. На фронті – по-іншому, там я свій, для побратимів – нашенський. Але треба ж їсти, сідаю за стіл, сьогодні борщ і картопляне пюре з котлетою, пахне апетитно, а на закуску – шинка з салатом, і скибка кавуна на десерт. А в нас, на Савур-могилі – солдатська каша з тушонкою, теж смачна, а тільки не завжди та каша була, і не завжди її було вдосталь, і хліб теж не завжди був, але то не головне, це я так згадав.
У перші дні, по приїзді в Рибаківку, було страшенно совісно: я тут, а вони, мої хлопці-побратими, там, під обстрілами… Вже, щоправда, наче й призвичаївся до одноманітного життя на курорті, але почуваюся так, ніби мене навпіл розрізали, як той таки скороспілий херсонський кавун. Що це: посттравматичне роздвоєння свідомості чи крик загостреної на війні совісті? Але відпустка, як набої в патронташі, закінчується швидко, незабаром знову на фронт. Здається, я відійшов від теми, зі мною тепер часто таке трапляється, починаю про одне, потім про інше, і думаю, що ж я хотів сказати?
Їм борщ: густо червоний, аж у очах мигтить. Сусід за столом, Гена, Геннадій Васильович, – він при знайомстві так мені відрекомендувався, з апломбом! А тільки я називаю його Геною, Геннадієм, ще Геником – про себе, він, може, на кілька років старший за мене, щоразу глипає в мій бік зневажливо (я це відчуваю) не тільки через те, що я не виявляю до нього належної поваги, просто я для нього ніхто і звати мене ніяк. Нижча раса! Плебс. Атошник! А він, це зараз звучить гордо, – підприємець! Молодий, самовпевнений, амбіційний до хворобливості. А ще Геник весь час бурчить, мовби буркун у запічку, постійно всім невдоволений: медперсоналом, їжею, погодою, навіть морем.
– Слухай, не розумію, як ти можеш спати на старезному ліжкові з панцирною сіткою? Ще й без кондиціонера? – питає мене Геннадій.
Він поселився одинаком у номері люкс, а я – у двомісному економ-стандарті.
– Зараз же спека така, що мухи падають! – додає буркотун.
– Гено, я не муха, не впаду, – кажу, спостерігаючи його уїдливий смішок. – Знаєш, я спав і на голій землі, без ортопедичного матрацу, й нічого! Живий! І черпав ложкою із загального казана нашвидку зварену кашу, а по нас сепари цілили з крупнокаліберних автоматів.
І згадую, вже подумки: на Сході їсти доводилося під посвист снарядів і осколків. Із відчуттям голоду на війні не зрівняється ні страх, ні хіть! У нашому взводі був хлопчина Василь. Іноді такий несусвітній голод на війні діймав, що інстинкт самозбереження відступав. Уплітаємо ми з ним кашу з пластикових мисок, а сепаратисти нашу позицію обстрілюють артснарядами. Василеві смертельний осколок потрапив у шию. Ця картина до сьогодні, у подробицях: однією рукою Василь застигло тягнеться до автомата, а другою, задубілою, чіпко тримає миску, густа кров із рота капає в миску з кашею… Безглузда смерть! І ще безглуздіша війна.
– Так що ти там про сепарів казав? – озивається Геннадій і навіть не намагається приховати знущальної посмішки.
– Тебе б на війну, – кажу прямо і відкрито, ніби один стою посеред поля бою, що прострілюється з усіх боків.
– Мене?
Весь вигляд Геннадія говорить: як це я наважився так непоштиво з ним поводитися?
– Тебе! А то чванишся переді мною щодня! – мені раптом уривається терпець, хоча зазвичай, поки мій сусід манірно копирсається ножем у котлеті чи м’ясі, я швидко з’їдаю свій обід і йду геть – до моря, щоб не чути його нудне базікання і хизування, але сьогодні чогось не поталанило...
– Що ти сказав? – крутий пацан Геннадій Васильович витріщається на мене з надсадженим на вилку шматочком котлети і його посмішка стає, ніби дохла медуза, що валяється на березі, й від неї тхне смородом.
– Кажу, що ти чванько, – на язиці крутяться ще й інші, страшенно нецензурні, означення, але я стримуюся і кажу сам собі: «Треба зупинитися, все, баста! Ми ж не хлопчаки, не затяті лобуряки, а дорослі чоловіки!». Але (от лихо!) мені кортить доказати все до кінця! Поставити остаточну крапку! Це так, ніби вистрілити всі патрони до одного по сепарах! Вони ж бо гатять по нас із забороненого калібру, а нам чому не можна? Знаю, після відстрілу останнього патрона одразу легшає, минає дрож.
– Гено, якби тебе до нас, на Савур-могилу! А тільки ні, – атакую його прямим поглядом, і мені здається, що його маленькі, полохливі, мишачі очі зверху намазані смальцем.
– Що ні?..
– Я вже набачився таких, як ти, на війні… Зайвий баласт, – резюмую, доїдаючи картопляне пюре. – Ти тут чванишся переді мною…
– Я? Чванюся? Ти…
– Номер люкс, номер люкс…
– Я?! – Геннадій обурено кривить рота.
– Гено, уяви: у нас на Савур-могилі під час обстрілів теж був шикарний номер люкс!
– Люкс? Уявляю!
– Ні, не широке двоспальне ліжко!
Генина іронічна посмішка схожа на шкрябання металевим стільцем по кахляній підлозі.
– Ніколи не здогадаєшся! – інтригуюче тримаю паузу і додаю: – Старі люки від водогону!
– Люки? Які глюки?– глузливо питає він, відсуваючись на край столу. Певно, у разі чого, щоб дременути. Я відчуваю Гена мене зневажає і водночас боїться.
– Угу! Звичайні люки! У цій кам’яній діжі можна сховатися від залпового вогню! Задраїти чавунну кришку і затаїтися. Надійнішої, хай і тісної схованки, на белебені кургану годі й придумати! Але, Гено, тільки одиницям щастило!
Геннадій бризкає слиною у свою тарілку, кидаючи вилку з недоїденою котлетою.
– Бо скільки там тих люків?! От цим щасливчикам, Гено, ми заздрили! Для мене тепер ніякий номер-люкс не зрівняти з люком, у якому замість ортопедичного матрацу – залишки ржавих труб для поливу трави!
Зараз я вже погано пригадую, здається мені, я ще щось говорив, уже про перевертнів, про грошохватів, про всяких людців, схожих на хробаків. Ні, я не мав на увазі свого сусіда, просто все так раптом допекло… Напевно, я трохи заголосно виявляв свої емоції, бо Геник підхопився з-за столу з такою сардонічною мімікою, ніби спечений на вогнищі гриб опеньок! І одразу кинувся до офіціантки. Я ще подумав: як школяр до вчительки, щоб негайно пересадила його величність на інше місце, подалі від «психа». Я почув це «псих» за спиною. Ніби сичання кулі: п-с-с-сих… Тільки не став обертатися.
Вже по обіді, заховавшись від спекотного сонця, в затінні старої, аж іржавої оливки, неподалік від узбережжя, з острахом думаю: невже війна змінила мене настільки, що це впадає людям у вічі? Ніби тавро на лобі? Трохи охолонувши, починаю думати, що я наговорив купу всього, стає соромно й ніяково. Хіба винен Геннадій? Просто він живе у своєму зручному футлярі, схожому на м’який фотель, обкладений різнокольоровими подушечками в стилі hand made. Певно, Геннадій не помічає і не хоче помічати, що його віртуальний футляр занадто громіздкий і заважає іншим вільно дихати, але ж таких, як він, сотні, тисячі, мільйони?! Чи, може, я помиляюся щодо мільйонів? Але в чому я певен, так це в тому, що треба стримувати свої емоції, бо тут же не війна, а курортне селище, люди ж не винні!
З півночі починає дути прохолодний вітер. Погода міняється. Море темнішає, з’являється сталевий блиск, хвилі розганяються, бризкаючи білою піною, ніби хочуть піднятися вище жовто-гарячої надувної гірки, підхопити мене й понести у відкрите море. Все так міняється: то тінь, то світло, то сонце, то зима, то мир, то війна… Це тепер я філософ, а раніше був звичайним хлопцем, який мало чим відрізнявся від інших, певно і від Геннадія також, якщо відверто! Мріяв про успішну кар’єру: ефемерних варіантів у голові крутилося чимало. Хотів бути успішним, придбати гарне авто, може і костюм від Версаче, – так для приколу, а чого б і ні! Ну, звісно, оженитися на гарній дівчині, з довгими косами, трохи схожій на русалку з дитячого мультфільму. Наївно-дурнувато? Але приблизно такі ж химерно-дитинні бажання були в моїх однолітків. А тепер? Усі мої колишні цінності – тирса в голові, їх спалила війна, ніби сховала до печі, як бабуся в дитинстві мій самоскид, щоб я її слухався, а потім забула; і самоскид згорів, перетворився на безформну пластмасу!
Тепер єдине, що має найвагоміше значення для мене – це Україна! Бо без неї я – одинак, загублений у пустелі, навіть коли б це були хмарочоси Нью-Йорка, все одно я був би в пустелі, ніскільки не перебільшую. Україна для мене – одна-єдина, серед тисячі інших країн, бо я народився на цій багатостраждальній землі. Тільки після втрат і контузії, я зрозумів, який важливий і неоціненний Божий дар – мир на землі! Скажете, шаблонні фрази? Не беруть за душу? Але яке щастя – жити звичайним життям зі звичайними людськими радощами, коли не вбивають, не нищать, не плюндрують землю, коли сміються, лементують діти, бігаючи на подвір’ї! І як боляче дивитися на малюків, що причаїлися у підвалах, ховаючись від мінометного вогню. Страшно й боляче зазирати в їх чисті очі, набряклі сльозами і страхом.
У Рибаківці все по-іншому: інші люди, інше життя, інші страхи, інші цілі – тут теж треба не промазати, влучити в яблучко, щоб залишитися в шоколаді! Бувають миті, коли цілком серйозно запитую в себе: а чи була війна? Може, війна – то хвороба Альцгеймера? Хіба війна – не слабоумство, не фільм жахів? А реальність – це безбережне, галактично неосяжне море?
Сторонній людині, збоку, може здатися, що я, підперши підборіддя рукою в позі ембріона, зосереджено вивчаю перекати хвиль, як Миклухо Маклай узбережжя Нової Гвінеї. Але насправді я пильно вдивляюся в себе, так, ніби море – всередині мене, і водночас я – у морі. Ніби я ще не народився… У такій релаксуючій позі я можу сидіти і годину, і дві, й навіть кілька годин, і сам собі нагадую зародка в утробі матері, а море перетворюється на материнське лоно… Це дарує хвилеве відчуття затишку і спокою, одухотворене, глибоке, а потім знову накочують одна на одну думки про війну, про мир, про іржу на корпусі Калаша, коли мене легенько зачепило осколком від міни. Насправді то була не іржа, що роз’їдає метал, а моя засохла кров… На війні адреналін зашкалює, наче кілометраж на спідометрі авто при неприпустимо швидкій їзді. Тоді стає легше: не так відчутні ями, але усвідомлюєш – це небезпечно, тільки не думаєш про це, навіть ейфорія з’являється, ще і яка! Але потім, потім, як скласти себе докупи? Війна – це хаос, коли порвані струниірозбиті арфи і довкола – не тільки розбомблені будинки, а розтрощене життя… Мене запитували не раз: « Ну, як там, що там на Сході?», я відповідаю: «Війна – це страшно… Оте, що бачите по телевізору, отого вам і достатньо! Не питайте, сам хочу забути»… Забути, бо жити з цим важкогабаритним рюкзаком – неможливо! Від гаубиці після обстрілу з «Градів» залишився обгорілий каркас, а що лишається від людини? Навіть якщо вона вціліла?
На війні бувають миті, що не знаєш де ти? Чи ще живий чи вже – інакший, тобто… мертвий? Почуття муміфікуються. Не відчуваєш ні болю, ні навіть страху. Смерть, кров, трупи стають буденністю, наче вранішній туман на Дикому полі. Тільки, от лихо, ніяк не розпогоджується! Оце і є найстрашніше на війні, коли смерть стає буденністю, коли на душі не настає досвіток.
Але все-таки, мене – потопельника – море врятувало! На суші я тонув – у сучасному соціумі дуже легко втопитися, а море підхопило мене на хвилі, мовби на крила, й урятувало... Тепер я – людина-амфібія, не можу довго без моря, без чудодійного морського краєвиду: в ньому стільки простору й свободи, що море нагадує мені степ, де ковила сивими хвилями плавно тече над дикорослим зіллям. А море мені нагадує море… Прозорі пінисті хвилі широкими долонями омивають не тільки дрібний білий пісочок (і він стає таким рівнесеньким), вони омивають і мою зганьблену, принижену війною душу, і на ній злагіднюються шрами. І я, врешті, повертаюся з війни, – так мені принаймні наразі здається.
Тільки ніяк не можу змиритися, що в маленькому селищі на березі Чорного моря, схожому на піщинку, – бо світ неоглядно великий, як і море, – кипить-вирує життя в гонитві за штучними цінностями, тут теж адреналін, як і на війні, зашкалює! Але хіба тільки в Рибаківці? Скрізь у світі! Починаю думати, що на війні – справжнє життя, бо там – щире солдатське братство людей, котрі знають ціну життя, а тут, на мирній території, життя стає схожим на планктон. І мій самовпевнений сусід за столом, зі шматком котлети, теж – частина планктону. І всі оці люди, що вилежуються, наче морські котики, на гарячому пісочку – теж… Стоп! Мене іноді далеко заносить від берега, у відкрите море, це небезпечно, можна необачно втратити баланс здорового глузду. Намагаюся ухилитися від власних думок, наче від куль, щоб не зазнати поранення, і спрямовую хисткий вітрильник потоку свідомості в інше, менш небезпечне, русло. Втікаючи від надокучливих думок, схоплююся на ноги, ледве не натикаюся на огрядну жіночку в зеленому плямистому, наче камуфляж, купальнику.
– Хлопче, ти що, перегрівся? Людей не бачиш? –витріщається на мене тітонька зеленими скельцями окулярів. Рот у неї відкритий, а в товстеньких пальцях – морозиво на паличці.
Треба було б вибачитися, але мені щось заважає, стою ні в сих, ні в тих.
– Щось забув? Кудись спішиш? – питає вона і дивиться на мене, як на психопата.
Ескімо швидко тане на сонці й капає тітці на чималеньке пузце, схоже на холодець, геть біле, наче молозиво. Стає огидно до нестями! Відвертаюся і втікаю геть, на протилежний бік пляжу. Скрізь усі зайняті собою, своїм тілом, засмагою, їдять, сміються, пліткують, хлюпаються в чорноморських хвилях і знову їдять, їм немає ніякого діла до війни... Під навісом від сонця весела компанія влаштувала застілля. І я не витримую:
– Ви тут спокійно лопаєте кукурудзу, морозиво, бутерброди з шинкою, запиваєте кока-колою, пивце з таранькою, а там, там… там на Сході… Дмитрівка, Степанівка, Сніжне, Маринівка – там вбивають! Чули?
Не даю курортникам оговтатися і, зашпортуючись у сипкому піскові, впереміш із дрібною галькою, крокую геть. Ловлю навіть не вухами, а кінчиками нервових закінчень, пожбурені навздогін фрази.
– Тьху ти, зіпсував настрій, паразит!
– Навіжений! Не інакше!
– Атошник!
Пронизує раптовий фізичний біль, до нервового спазму, ніби то не слова, а кинуті в спину гострі осколки. Всередині зріє, розвихрюється роздратування, схоже на каліфорнійський смерч: ось-ось знесе, закрутить, умить залишивши уламки від пляжу, від будівель, від усього довкола. На очі потрапляє білочубий юнак, що милується із довгокосою панянкою.
– Чого витріщився? – кричу, майже не тямлячи себе.
Парубок лупає на мене ошелешено, а в очах панночки – страх, схожий на той, коли раптово накриває мінометним вогнем і все починає вертітися, ніби твоє життя розігрують у російську рулетку.
– Ти тут цілуєш свою дівку, а там, – показую рукою на Схід, – москалі гатять із «Градів»! Ти хоч знаєш, що таке війна? І ви всі тут? – і обводжу присутніх поглядом, ніби беру на автоматний приціл усіх разом, варто натиснути на гачок – і все…
– Охолонь, хлопче! Подумай, ну в чому винен цей парубчак? – сипким голосом каже до мене дядько, схожий на старого бувалого в бувальцях казарлюгу, а його дружина в дитячій панамці термосить за руку чоловіка.
– Ваню, не чіпай його! Ти бачиш, Ваню… Не чіпай…
– Жінко, не істери! – відгороджується від неї чоловік і, певно, хоче мені щось пояснити, може, навіть пожаліти, але я біжу геть, вгрузаючи босими ногами в гарячий дрібнесенький пісок, подалі від усіх. До моїх вух знову долітають уривки фраз.
– Він, мабуть, із АТО!
– Психопат!
– Контужений!
– Ага! Ще і який!
– Господи помилуй! Що війна робить з людьми?
– Псих! – аж повітря засичало.
Запекло в грудях, ніби після контузії. Хочеться дременути від усіх на край світу! Або назад – на Схід, до побратимів – на Савур-могилу: там мене розуміють! Там легше. Там одразу видно, як степ із висоти кургану, хто є хто, а тут – усе впереміш, догори дригом! Правда стає брехнею, а брехня – навпаки, видається за правду! Втекти! А тільки де в курортному селищі, в розпал сезону, сховатися від людського ока? Ні окопів, ні бліндажів, ні водогінних люків…. Хіба що податися в свою бетонну кімнату пансіонату і там тишком-нишком пересидіти душевну бурю, ніби артобстріл? Але в кімнату теж не хочеться потикатися, бо задиристо пече сонце – вікна виходять на південь, але не тільки через це – не хочу дозоляти сусідові, з котрим мене поселили. Але щось зі мною не те! Про що б я не думав, на що б не дивився, скрізь – подзвін війни, аж у вухах лящить, як після контузії. А тут ще й генделики на кожному кроці, наче припасовані міни: спробуй не наступи! Е-ех! Вихилити б чарчину? Одненьку! Лише одну! Однісіньку! Тільки сьогодні! Але я знаю, варто піддатися спокусі один раз, потім – ще раз і все: умлівока опинишся в ямі! Знаю, але… вже тримаюся за клямку металопластикових дверей. Вагаюся, відвертаю очі – на протилежному боці вулиці стоїть босоніж на запилюженому споришеві маленька дівчинка в блакитній, легкій сукенці й дивиться на мене, – і очі в неї сумні-сумні й глибокі – як безбережне море! Може, вона звідти, зі Сходу? Переселенка? Хтозна? І чому сама? Вона ж іще маленька?
Відпускаю клямку і вговорюю сам себе: у пляшці оковитої не сховаєшся, ніби у водогінному люці, у пляшці – втопишся, мовби у затхлому баговинні. Щоправда, мене не надто переконують власні доводи (надто багато в них пози і чогось схожого на патетику, на завчену скоромовку зі шкільного букваря), але зусиллям волі таки минаю місцеву кнайпу і прямую на спортивний майданчик – він поряд. Рвучко підтягуюся на перекладині: один, два, три… дванадцять… сімнадцять – усе… Видохся! Здається, попустило.
Тільки тепер помічаю неподалік трьох молодиків, певно, місцеві акробати, демонструють гімнастичні вправи зі складною підтримкою. Могутні торси, м’язи. І з ними блондинка, жива, реальна Барбі! І коси в неї довгі, як у Русалки з мультфільму Уолта Діснея. Біля них зібралося з десяток глядачів. Здогадуюся: певно, за мною спостерігали, як за диваком, поки я підтягувався на перекладині, бо я худий – можна ребра рахувати – і невисокий. Ну і що? У мене жодних комплексів через це, бо знаю – я здатний зібрати волю в кулак і, коли доведеться, не зганьблюся, загину за Україну! Але відступником і дезертиром ніколи не стану. Моя бабуся любила казати про неробів або плеканих міщан: «А вас би в колгосп, на буряки!» А я, мабуть, вдався у бабусю, бо на думці схоже: «Вас би, хлопці, на Савур-могилу!» В нашому взводі був один Шварценеггер, Юрком звали. Два метри зросту, плечистий, здоровий, наче відгодований племінний бик. До мобілізації той хлопак працював викидайлом у нічному клубі. Після місячного навчання на полігоні потрапив до нас на передову, здавалося, жоден мускул не здригнеться, хай там пуляють із тих довбаних «Смерчів», скільки завгодно! Але це в перші день-два, поки той здоровань не побачив, що таке війна, що таке смерть… Через два місяці Юрко говорив тільки: угу і ага! І гриз сухарики з чаєм. Відростив бороду і став схожий на сніжну людину. Тільки замість гір, укритих снігом, довкола – дикі прерії українського степу, порослі ковилою, і нестихаючі артобстріли. Вже коли ми їхали у відпустку, Юрко не йняв віри, щоразу перепитував, більше на мигах, наче дитина: «А ми що, вже додому їдемо? Стрілять уже не будуть!». Гіркий усміх, гірка іронія долі. Гримаса болю. Війна – це безжальна м’ясорубка, перемелює людину на фарш. Тільки на лихо, у цій громіздкій сталевій машині є тільки позиція: «оn» і немає «of». Убивча машина не зупиниться, аж поки не зітруться коліщатка і не зламаються двигуни. У відпустці знову поталанило здибатися з Юрком (він теж лікувався у госпіталі), колишній боєць нарешті почав усміхатися і потроху став говорити, а то тільки: угу, ага! Що війна робить із людиною?!
А вночі мені знову сниться артобстріл! Прокидаюся і не можу оговтатися від жаху. Вікно – навстіж. Реактивно шарахкає грім, ніби луплять із систем залпового вогню російські кадрові військові. Ба-ба-х, бах!.. Снаряди з шаленим гуркотом розриваються під сардонічний, червоний усміх рясних блискавиць, зовсім близько, поруч, над головою, аж у піт кидає. Спросоння не можу нічого допетрати! Мовби навіжений, зриваюся з ліжка й лечу стрімголов… Із третього поверху – вниз, по сходах. Куди я? Це ж грім! Грім. Це ж блискавка! От дурний! Це не обстріл. Це дощ! Злива! Літня злива.
На ресепшині черговий лупає на мене напівсонними очима, як на шизофреніка.
– Шановний, що сталося? Ви куди? – питає мене і неохоче піднімається зі зручного фотеля, тримаючи в руці пульт від телевізора.
Мені аж коліна тремтять, нестерпно кортить вирвати осоружний пульт у нічного кіномана й зі всього маху брязнути тим пластмасовим гаджетом об кахляну підлогу! З неймовірною насолодою брязнути! Щоб розлетівся зі шрапнельним гуркотом! Ледве стримуюся. О-ох, яких зусиль мені це коштує! Натомість видушую з себе комічно-бунтівливе: «Ад’ю!», ледве ворочаючи занімілими, ніби від лідокаїну, губами, і дурнувато посміхаюся. І повільною ходою чалапаю на свій поверх, ніби ступаю по гарячому вугіллю, і сам себе роздратовано питаю: чувак, до чого тут «ад’ю»? Теж мені француз!
Грім не стихає. Шарахкає. Дощ лупить по шибках, ніби дрібною мисливською шрапнеллю по осоловілих від відчуття небезпеки зайцях. Сам собі здаюся зайцем, загнаним у глухий закуток. А тільки я виберусь! Я зможу, я не здамся! Зачиняю вікно, добре, що хоч шибка ціла! Бахнуло протягом хіба так! Скло запросто могло розлетітися на друзки! Тіло проймає дрож, кутаюся в легеньку ковдру і вмощуюся на рипуче ліжко. Тремчу, і сам не розумію, що на мене найшло? Буває ж! Добре, що немає мого сусіда, певно, десь підночовує… Ніби вже заспокоївся, море, хвилі, цілком призвичаївся до мирного життя в курортному селищі, а тут на тобі – зрикошетив! Соромно. Неспокійно. Боляче без болю. І самотньо – теж до фізичного болю, коли при застуді ламає-викручує м’язи! А тут – душа… І чому на війні сниться дитинство? Сниться покійна мама, криниця, річка, груша, гладіолуси, пластмасовий самоскид, – був у мене в дитинстві такий, на заздрість сусідським хлопчакам, а ще сняться квітучі вишні й навіть запах вишневого квіту сниться – такий реальний. Пахкий! І запах кропу! А тут, у мирній Україні, на віддалі від смерті й грохоту війни, все навпаки – у сни навально вдирається війна, мовби злодійка, що краде найсокровенніше – душевний мир і спокій.
Заплющую очі, намагаюся заснути, але марно. Ворочаюсь на ліжкові, як на пательні, грім б’є мінометним вогнем, хочеться зіскочити й бігти світ за очі, щоб ніхто не міг наздогнати: ні грім, ні війна… Заснути ніяк не вдається. Хоч бери слоників рахуй, – згадую телерекламу снодійного. Один слоник, два слоника, три… Один снайпер, два снайпера, три… Рахую, а червона хвиля від блискавиць застилає зір, радше не зір, а свідомість, бо ж очі заплющені, але мені здається, що я бачу не очима, а шкірою. Он-он там от… російський снайпер прогулюється, за якихось чотириста-п’ятсот метрів від нашої бойової позиції, з одного кінця – в інший, ніби по якійсь авеню. В руках у нього автомат із оптичним прицілом. Хіба це людина? Машина для вбивства! Він убиває професійно, граючись, отримуючи насолоду. Увесь у броні, у військовій масці, тільки очі, дженджуристо-хижі, нелюдські, гостро блищать, мовби сталеві, смертоносні кулі. Скажете, хіба я міг бачити його очі? Але я бачив! У російського снайпера така броня: куля не бере! Не те що в нас, такі-сякі бронежилети, та й ті – через одного, від непрямої кулі ще порятують, а від осколків – хіба захистять? У нашому взводі добровольцем служив Василь Михайлович, дядько із херсонських степів, йому десь під шістдесят, але на рівні зі всіма тягнув воєнну лямку, ще й нас, молодих, підбадьорював. Сина Василя Михайловича також мобілізували – і кинули до нас, необмундированого, без броника. Батько одразу скинув свій бронежилет, лайкою примусив його одягнути бронежилет, хоч хлопець віднікувався, – це було вранці, а по обіді, у той же день, Василя Михайловича поцілив снайпер: влучив у самісіньке серце. Жаль було старого, він піклувався про нас, як батько. Хлопці лають убивцю, грубо, нецензурно, з такою злістю, що аж слина сичить, наче отрута, а на очах – сльози, справдешні солоні сльози, безборонні, може, навіть дитячі.
– От гад! Він же сміється над нами!
– Ми пуляємо з автоматів, а йому хоч би хни! Душогуб…
– Пацани, автоматом його не вирубиш!
– Ану жахни по ньому з гранатомету! – наказує мені командир взводу.
І я жахнув! Снайпер умить розлетівся на шматки! Руки – в один бік, голова – в інший… Кайфово. Віддячив за Василя Михайловича! Ніби в комп’ютерній грі дійшов до вищого щаблю, а потім було страшенно огидно, мовбито блювотини наївся… Війна – це і є блювотина. Всесвітня діарея, коли нікуди сховатися від смороду. Я потім довго думав, як вам пояснити… Одна справа строчити з Калаша, коли всі стріляють, бо це ж війна, а ми – солдати, обороняємо рідну землю від доморощених і закордонних ворогів, а інша – ось так, із протитанковим гранатометом, прицільно…
Грім стихає. Блискавиці зрідка освітлюють мою постіль, і тоді на стіні тремтить графічний малюнок кленового гілля, і я теж тремчу. Снаряди від «Градів» уночі спалахували червоними вогнями на горизонті. Коли вперше побачив, ніяк не міг второпати, що це? Невже феєрверк? На війні? А за мить – кров холонула в жилах – червоні вогні наближалися зі швидкістю блискавиць. Але що може вдіяти український боєць проти новітніх систем ракетно-залпового вогню, коли в руках – старенький Калаш, а на голові – пластикова каска? А ми ж не м'ясо, не худоба на забій! Проте ми стояли, був наказ… Навіть у поразці ми перемогли…
Грім замовк. Лише теплий хмільний дощ зажурено стікає шибами. Чекаю ранку, ніби порятунку, так і не вдалося заснути. Нарешті ріденьке світло прожектором пробиває пітьму, знезаражуючи мою душевну рану, і я підстрибом біжу до моря, ніби земля пече у п’яти.
Після негоди море чудодійно смарагдове, з неоновим відблиском. Здається, із небесної глибини світиться величезна медуза. Розганяюся, ніби для стрибка через батут, і пірнаю у хвилі. У-ух! Прохолодно! Ще і як прохолодно, аж зуби зціплюю від холоду, але це нічого, це навіть на користь! Солона морська вода студить мою розігріту блискавкою і спогадами голову.
А чайки кигичуть, ніби ридма ридають, сумно, проникливо, здається, чаїний крик чути аж там, на Сході… Ніби попереджають про щось. Але що мені тут загрожує? Тільки власна дурість та ще вибухові емоції, що як м’ячики у невмілого гравця в боулінг влучають не у кеглі, а замість кеглів – у людей… Накупавшись, усамітнююсь на безлюдному побережжі, бо ще надто рано, і милуюся пластикою безкінечного моря. Вічний рух і повний штиль – те, що мені зараз треба. Вода парує, ніби парне молоко чи земля навесні. Думки спокійно дрейфують по рівнині моря, і враз ніби півень тюкає в потилицю! Поблизу Маринівки навесні 2014 року теж парувала земля. Тільки поле лишилося засіяним не добірним зерном, а осколками, мінами, трупами, смертю… Після обстрілів, коли настає тиша, земля плаче і стогне, мовби жива зранена істота. Навіть ковила пригинається до землі нижче, ніж зазвичай. Так скорботно, що хочеться кричати, вити... Натомість не стримуюся від матюків. Знімаю на мобільник, і мій коментар до понівеченої техніки – це матюччя, ніби клубки заплутаних електродротів усередині розірваного, скорченого БТРа. Виверження Везувію – нікуди втекти від дисгармонії самого себе і війни.
А тут, у Рибаківці, і небо, й море – величний храм, він підноситься над головою і тримає мене на долонях. І я навчився молитися. Моя молитва досвідченому християнину може видатися наївною і примітивною – далекою від духовної, але вона щира, дитяча, хоча я дорослий чоловік. Молитва – як море, очищуюся від скверни, від пороху війни, змиваю душевний бруд, не одразу, поступово. І думаю про всяку всячину, про дитинство, юність, старість… Про те, що шум Чорного моря трохи схожий на шум літнього дощу. Тільки дощ, як і дитинство, швидко закінчується, а море – ніколи. Уявляю себе маленьким вітрильником на прозорих хвилях. Мій вітрильник – такий хисткий, ніби пелюсточка квітки, а море – могутня стихія – не завжди буває лагідним. Але неважливо – в штиль чи в бурю, я наразі почуваюся у Божих долонях, вони мене захищають – це радісне відчуття. Сам ще багато чого не можу пояснити, але щось відбувається з моєю душею, вона світлішає.
От тільки не можу зрозуміти, що на мене найшло вночі? Літній грім сприйняв за артобстріл! Малим хлопчаком я любив бігати під дощем, льопати ногами по теплих калюжах, і ніякий грім був мені ніскілечки не страшний! А тепер, у двадцять два роки, моя душа згорбилася від тягаря війни й посивіла, наче степ, коли відцвітає ковила. Часом приходить дивне відчуття, ніби дивлюся на себе збоку, навіть здається, що пережив самого себе – таким старим почуваюся, а ще – зайвим у цьому світі, а попереду – невідомість, таїна, схожа на морську глибінь… Ні, вона не бентежить, дивна впевненість, що завжди відчуватиму свою присутність у цьому світі чи в іншому… Ви знаєте, я раніше, до війни (в мене все тепер до і після), серйозно не замислювався над вічними питаннями буття – звучить трохи пафосно в наш меркантильний вік, але ж ці питання справді вічні. Над ними б’ється кожне покоління, кожна жива душа рано чи пізно хоч на йоту замислюється над тим, що її чекає після смерті, і що є сама смерть – вмирання чи народження, і чи є Бог чи немає, і звідки постало життя, і що чекає планету і людство, і… Ще донедавна життя мені видавалося безкінечністю, де горизонт, як у морському краєвиді, – уявна лінія злиття неба і землі, а за нею – тисячі інших горизонтів, ще стільки всього встигну! А коли постарію – все одно, всі там будемо! Але допіру в ту бездонну криницю краще не зазирати. Опинившись на війні, зрозумів, що насправді життя – це політ кулі… Щось я заплутався… Чому кулі? Тобто, життя – це лише спалах блискавки, удар грому, крапля дощу, життя – це лише мить! Але мить, у якій вміщаються галактики, сонячні системи, небо, хмари, дощі, блискавиці й навіть безкрайнє море! Але життя – це все одно мить, але після цієї миті – настає вічність. Час від часу до нас на передову навідувався священик-волонтер, що привозив провіант і Новий Заповіт у кишеньковому форматі. Він не раз повторював: «Хлопці, пам’ятайте, віра в Бога захищає краще за будь-який бронежилет!»
Відстрілюємося від сепаратистів – вони попереду нас, а позаду – росіяни гатять із «Градів» зі своєї території – кордон зовсім поряд, але нам не можна у відповідь. Гатять так, що живого місця не лишається. Вогняні смерчі летять із неба, наче це останній день на землі. Раптом думка, ніби електрострум: ось у цю хвилину мене може вбити, але все одно я залишусь! Навіть якщо мене не буде, все одно я буду! Ні страху, ні жалю, всі емоції всередині завмерли, наче магма у вулкані. Того дня мене контузило. Я лежав у різнотрав’ї на Савур-могилі обличчям до неба й безстрашно летів над сяючим, тисячооким від сонячних блискіток, морем. Так швидкісно летів, що відчував шовковистий посвист вітру об власну шорстку щоку. Білі хмари розступалися переді мною – реальне і радісне відчуття! Але в якусь мить ворухнулося в душі сум’яття, що ось залечу за обрій і не повернуся... І я повернувся. Потім – шпиталь, відпустка, дали путівку до пансіонату: «Їдь, солдате, на море!» А тільки опинившись на віддалі кількасот кілометрів від воєнних дій, зрозумів: війна не лише там, де гинуть солдати, де від будинків залишаються руїни, війна – скрізь, бо війна – це не лише воєнні дії, війна – це апоплексичний удар на голову цілої нації. Скажете: море, пляж, де тут війна? Тут удар хіба що від сонця?! Інколи голова розламується, мовбито переспілий херсонський кавун, просипаюся серед ночі й не здатний вмістити ці метаморфози. А вдень знову, як добросовісний пацієнт, лікуюся морем. Безкрайнє море не набридає. Спостерігаю за морським, напрочуд рухливим, пейзажем, ніби то найцікавіший кінофільм, нечасто щось відволікає увагу, хіба що діти, вони такі справжні й кумедні, такі різні й безпосередні.
На березі, біля хвиль, вовтузиться симпатичне хлопченя, йому рочків п’ять. Малюк спіймав сачком медузу, а вона на осонні тане, як морозиво. Жаль стає це мокре й слизьке створіння. Воно таке безпомічне. Сам від себе не очікував, що здатний всерйоз пожаліти медузу! У неї ж ні серця, ні мозку! І взагалі, медуза – це планктон! А от – жалко!
– Ей, рибалко! – дружелюбно, по-товариськи, звертаюся до хлопчика і прошу: – Відпусти медузу! Чуєш! – тільки голос чомусь зрадливо тремтить. Може, тому, що нечасто доводиться спілкуватися з дітьми? Хоча я майбутній історик – вчуся на четвертому курсі педагогічного університету. Вчився. Але взяв академічну відпуску і подався на фронт – добровольцем.
Малюк не звертає на мене ніякої уваги. Встаю і підходжу до нього, і море хитається в мене перед очима, ніби зелений чай у філіжанці.
– Хлопче, медузи, так гарно плавають біля берега. Вони ще й світяться вночі! Бачив? Ні? А ти спіймав і не хочеш відпускати.
Хлопчик відступає від мене на кілька кроків назад і дивиться, не відвертаючи очей. Опускаюся навпочіпки, щоб не налякати дитину.
– Це не просто звичайна медуза – вона чарівна! – кажу якомога делікатніше. – Знаєш, як у казці про «Золоту рибку»?
Малюк заперечливо крутить голівкою.
– Не знаєш? Давай-но, друже, разом випустимо її. Нехай пливе! Може, здійсниться бажання і твоє, і моє…
Хлопчик із симпатичними ямочками на щічках і кучерявим волоссям, певно, тому, що мокрим, рвучко притискає сачок із медузою до грудей: от-от роздушить те мокре безпомічне створіння! І дивиться на мене блакитними, наче море, очима, і кривить рожеві пухкенькі губки: ось-ось зарюмсає.
– Пацан, вона ж загине на сонці, відпусти! – намагаюся пояснити, простягуючи руку до сачка.
– Ану, відійди! Ти… – хтось рвучко шарпає мене за плечі, аж тканина тріщить – я в сорочці, щоб не згоріти на сонці, бо вже геть бронзовий!
О! Впізнаю молодика – це той, що хвацько крутив сальто-мортале, й миттєво отримую стусана, ледве втримуюся, щоб не заритися носом у пісок, а до малюка вже підбігла фарбована білявка.
– Синулька, Дімочка! Злякався?
Та сама, із сережкою в пупочку!
– Хто вам дозволяв підходити до мого синульки? Хто? – обурюється молода жінка й нервово витрушує із сачка злощасну медузу, чи те, що від неї лишилося… І силоміць веде хлопчика за руку до розстеленого на пластмасовому лежаку рушника. Хлопченя починає капризувати, пхинькати.
Почуваюся винним: може, й насправді необачно налякав дитя з безхмарно-янгольськими оченятами? Тож видушую із себе з внутрішнім каяттям: «Пробачте». Біля мене опиняються ще двоє чоловіків: упізнаю вчорашніх акробатів.
– Ти шо, оборзєл?..
– Хочеш у харю?
«Нічого хлопці, занозисті, мускулатура ого-го! Культуристи! Атлети! Гімнасти! На війну б вас!», – думаю про себе і згадую викидайла з нічного клубу, певно іронічна тінь таки затрималася на моїй фізіономії, бо я одразу отримав запотиличника, ледве встиг піднятися на ноги. Несильного, але принизливого запотиличника.
– Хлопці, повторюю, я не хотів налякати дитину, – кажу це твердим, трохи залізним голосом, так, ніби в мене не язик, а шабля, дзвінка, з хорошої сталі.
– Чмо! Я тебе щас так налякаю, що мати рідна не взнає!
Голос цього статурного чоловіка мені нагадує чорний і цвілий джем, схожий на нафту. Одного дня нас таким джемом накормили в інтернаті, потім усіх нудило.
– Ану, налякай! – мої руки рефлекторно стискаються в кулаки, але я собі дав обіцянку: не відповідати на провокації. Знаю, що найскладніше для мене зараз – не вплутатися у бійку.
Молодики таки заміряються вдарити чи, може, психологічно натиснути, але я стою і спокійно дивлюся нападникам у вічі й сам собі наказую: «Не піддавайся! Ти можеш! Тримайся! Тут теж фронт!» Але, очевидно, нас уже помітили відпочивальники. Чую – позаду мене верещить жіночий голос:
– Міліція!
Здається мені, що то кричить та солодка пані з морозивом на округлому пузці? Тільки ж вона була на тому кінці пляжу. Невже це вона? – думаю між іншим. А нападники ніяк не вгамуються.
– Чухрай звідси, щоб я тебе більше не бачив! – із погрозою озивається татусь хлоп’яти. – Чув? А то, як від медузи, залишиться одне мокре місце!
Ледве стримую свій норов, шарпаю самого себе за віртуальну вуздечку, мовби норовистого коня, до болю, бо мені таки нестримно хочеться кинутися в бійку! Ну то й що, що їх троє, це мене зовсім не зупиняє! Стримуюся, бо інакше це означало б поразку – я вже усвідомив. Чи, може, я помиляюся і лише тікаю у власну шкаралупу, схожу на яєчну, котра не витримує тиску життєвих реалій і розривається на дрібні часточки, на пил?
– Це ж треба, медузу йому жалко! Чуєте! Ні, ну ви бачили таке?
– Людей треба жаліти, – це, певно, озвалась та сама тіточка.
– Ну і шизофренік! Недоумок!
– Мовчиш, придурок?
– Хлопці, я загартований на війні. Мені не личить зв’язуватися з вами, – кажу це спокійно, в мене майже виходить. Щоправда дуже кортить додати «дебілами» або щось крутіше, але я розвертаюся і йду, знаю, язик набагато важче прип’яти, ніж стримати кулаки.
Позаду чую обурено-гнівливе:
– Ти диви, яке…
Мої гнобителі продовжують нецензурно лаятися, а потім дружно й відразливо гигочуть, ніби кидають консервованим горохом із бляшанки, прямісінько мені в обличчя, із тієї бляшанки, що сотнями продаються в супермаркетах. Бугристі м’язи весело грають на їх торсах, мені спадає на думку, що навіть їх випещені й натреновані тіла глузують із мене, худого й непоказного. Йду і ошелешено зирю під ноги – про всяк випадок: спориш геть висохлий, затоптаний, закоцюрблений, ніби його випалило полум’я війни, а не південне сонце.
– Слухай ти, придурок! – татусь хлоп’яти розчленовує слова так, ніби білує кроля різкими рухами. – Не попадайся мені більше на очі! – і додає, ніби наливає оцтової кислоти мені на рану: – Псих!
І вона, ця кислота, пузириться в серці, як біла піна прибою. Але я не повертаю голови, я спокійний… Бо інакше, якщо обернуся, можу перетворитися на обгорілий каркас гаубиці. Тієї… на чорному від війни полі, там, на Сході, неподалік від села Маринівки.
У кімнаті пансіонату, на третьому поверсі, душно й маркітно, але мені не хочеться потикатися будь-кому на очі після сьогоднішньої придибенції. У голові гуде млин: перемелюються слова, сцени, рухи… і медуза. Помаринувавшись, виповзаю надвечір, мовби ведмідь із барлоги після довгої сплячки, який відвик від світу і тепер ледве впізнає цей світ і себе, все здається іншим, чужим. Усе, окрім величного моря і незмірно великого неба! Але небо сьогодні затяглося хмарами, дує прохолодний борвій. Із ведмедя я стаю повітряним змієм. Безстрашно й весело лечу услід вітрові, мене ніхто й ніщо не тримає за мотузочок. Хіба що обов’язок – не залетіти надто далеко, звідки не повертаються… Нарешті знаходжу самотнє і незагиджене сміттям місце, це нелегко – цивілізація наслідила скрізь. Слухаю море, дихаю морем. І милуюся морем. Воно тут пахне по-іншому, йодом і водоростями. Із повітряного змія перетворююся на пересічного Homo sapiens, тільки я не з родини приматів, на війні я зрозумів нікчемність і хибність теорії Дарвіна, бо в мене тлінне тіло й вічна душа, – я це відчуваю.
З вірою і надією дивлюся у вічі стихії. Море дивиться на мене рідними, всерозуміючими очима. Море і небо – найгеніальніша просторінь! Наразі я найбагатша людина на світі – мені належить море! Якщо в цьому трохи гіперболізованому твердженні є певний відсоток іронії, то він незначний, як кількість хлору чи натрію в морській воді. Ну і що, коли насправді маю лише тісну конуру в старому гуртожитку, а там ще й опалення відсутнє? В цю мить я щасливий, тобто в гармонії з собою, морем і небом. Думаю про те, що наодинці з морем не треба придурюватися, стискувати кулаки чи вибачатися, чи навіть робити вигляд, що все о’кей, коли на душі з’являється примара війни, схожа на темне хмаровище, що ненаситно заковтує небо. Наодинці з морем я справжній і сміливий.
Поринаю у хвилі й відважно пливу. Між іншим, я вмію добре плавати, але море в негоду небезпечне – хвиля чималенька, хоча вітер поступово втихомирюється, і я відчайдушно пливу, змагаючись із могутньою стихією, а коли, врешті, ступаю на берег, втомлений і натхнений морем, я вже зовсім інший. Лишаю сліди на дрібному, майже білому, як морська сіль, піску, придивляюся до відбитків власних ніг і… згадую малюнок птеродактиля зі шкільного підручника біології – звісно, із жартом. Хоча до чого тут птеродактиль? А от… Тільки в очах раптом – вирви від снарядів… Щойно почувався іншим, скупаним і чистим, і ось знову… Мені самому це вже надокучило! Що зі мною? Щоразу одне й те! Невже не вдасться позбутися синдрому війни? Синдрому, схожого на смерч у сонячну днину? Врешті змушую себе не думати про жахіття війни – майже вдається, але згадую розчавлену медузу...
Війна якщо не вбиває, то чавить мозок, ніби виноград у давильні. В душевній глибині, схожій на морську глибінь, зріє роздратування, і знову, ніби небезпечний запал гранати, гашу морем. Воно – безкрайнє, безвітряне, безжально-прекрасне, в ньому стільки простору й волі, тієї козацької волі, яка заплуталася в білих гривах ковили, що плине степом Дикого поля під Савур-могилою аж до Азовського моря. Життя таке коротке. Ніби зрізаний пагінець клена навесні, а час, немов блискавка – її неможливо упіймати жодним неводом, бо це не кефаль і не білуга, що сріблясто зблискує у смарагдових, як польові трави, хвилях. Життя, апріорі, – таке складне… Бігти часто доводиться по мінному полю… Але рано чи пізно війна закінчується, а от повернення до справжнього миру – може тривати десятиліття.
Війна – це анахронізм, отрута, остеомієліт. Справжнє, буденне, без гриму, обличчя війни, як у старої кокотки, відразливе і страшне або спотворене жахом, як на картині відомого іспанця Сальвадора Далі. Пам’ятаєте, голова, нафарширована смертю? Ні, не болгарський перець, а людська голова, точніше – череп. Невідома множинність смертей… Скільки їх ще буде? В уяві ця картина трансформується в зображення конкретного російського президента… Смерть… В реальності – це навіть не трупи, котрі неможливо ідентифікувати, а рештки тіл…
Кажу без сентиментів і позерства: я готовий віддати життя за перемогу! На війні я не думав про деякі речі, а от тепер думка спрацьовує, наче запал бойової гранати, не встигаю її знешкодити: а раптом перемога, ніби зеро в рулетці? Бо втрачено, програно, вбито, зруйновано, спаплюжено так багато всього: і степ, і душу, і пам'ять, і надію. Хоча ні, надія – це найбільший дарунок, вона безкрайня, подібна до моря. Не маючи надії, мій вітрильник вже давно загубився б у відкритому морському просторі, бо він такий маленький, ніби зеренце гірчичного дерева, найдрібніше з усіх зерен. Бо лагідне море буває не лише погідним, а й бурхливо-небезпечним, буремним, розпанаханим блискавками на уламки, гострі, важкі, тоді здається, що над беззахисним крилом вітрильника падає гірське каміння…
Начебто на хвилину склепив повіки, а прокинувся – вже звечоріло, кольори зітлівають, мовби після пожарища, висихають, стають схожі на гербарій. Озираюся довкола – ніби втрапив не на той причал: берег майже пустельний. Невже ураганною хвилею змило всіх одразу, ніби ударною хвилею великої потужності? Один я зостався і тепер ловлю власні думки, ніби молодий рибалка дрібну тюльку. Не заважає людський гул, як удень, але заважає самотність – скучив за побратимами. Сиджу на прохолодному прибережному піску, трохи змерз – може, від думок? Бо до холоду й негоди, я призвичаєний. Певно, що від думок, бо думки теж бувають холодні, аж стальні, цинкові, латунні, схожі на відстріляні гільзи. Але студене море теж лікує. І шум прибою – він як музика.
Море – дивовижне! Навіть у сутінках стільки тиші й печалі, що моя душа стає безбережною, здатною вмістити людську журбу, любов і Україну! Ще три дні – й на фронт! Відчуваю в серці готовність боротися за рідну землю, державу і навіть за Геннадія і чомусь згадую маленьку дівчинку в блакитній сукенці, з іконописним личком, її сумний образ на фоні вечірнього неба, мовби образ України в жалобнім смутку.
Над головою пропливають хмари, схожі на великі пароплави, їх тінь помітна на піску, мені здається, що це тінь війни. Хмари видовжуються, рум’яніють, темніють і враз засвічуються червоно-червоно. А може, то не хмари, то квіти на могилах бійців АТО? І знову червоний колір мені нагадує кров… Кажу сам собі: минеться, все буде о’кей! Лише б не була даремною наша битва і мука, щоб наша рідна Україна, Українонька не минула, мов хвиля, щоб не змило пам'ять, як мої сліди на прибережному піску, щоб Україна була вічним, чистим морем, і щоб над нею, моєю рідною землею, над степом і морем, і над гірським плаєм, і над кожною хатиною завжди майоріло, наче стяг, мирне небо, в якому відпочиває душа. Вільно лечу над морем, наче птах, який крильми обіймає рідну Україну, мовби маленьку дівчинку з янгольськими очима, лечу назустріч світанку. Він неодмінно настане!
Новелу було опубліковано у районній газеті "Голос Баштанщини". Тож хто не виписав районку, для вас є унікальна можливість ознайомитися з прекрасним твором нашої землячки Оксани Смоли.
Ваш коментар до публікації: (можна через соцмережі та акаунти у "Фейсбук", "Гугл" та ін.)
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
0
