» Усі блоги " » блог Оксани Смоли

[ Додати запис до власного блогу ]

Михайло тихий, спокійний і мовчазний. І навіть якийсь ніякий і непримітний. Хоча… Його аж ніяк  не можна не помітити навіть у великому строкатому натовпі чи товаристві. Але, схоже, всі звикли, що він є, і ніби перестали  помічати. Лише його очі палають якимсь нетутешнім вогнем, внутрішнім, але на це мало хто звертає увагу. Він щодня, не один рік, тягає  у своїх очах завеликі лантухи смутку, наче Марко Пекельний   гріхи по пеклу. З кожним роком ці лантухи важчають, і тому його очі більшають, а обличчя, навпаки, зіжмакується, висихає і стає схожим на мощі києво-печерських святих.

– Дивний він якийсь… Не від світу цього!  –  з легкою іронією, потай, озивається про нього Маргарита Віталіївна, власниця комісійної крамниці музичних інструментів. Михайло тут уже не один рік працює  настроювачем і реставратором фортепіано та струнних.

Йому тридцять із гаком. Він носить аристократичну борідку, таку ж раритетну, як і його ковінька, майстерно витесана з червоного дерева й інкрустована яшмою й сердоліком, вона дісталася йому від батька, Михайло кульгає на ліву ногу й тому не розлучається з нею. Одягається він просто й без смаку, й усі речі, ніби з чужого плеча або з часів молодості. Він завжди має охайний вигляд, але водночас якийсь пом’ятий і зіжмаканий, як і його обличчя. Ось він невпевнено й наче винувато простує хідником старого міста –  зазвичай після роботи дозволяючи собі це корзо – й так сутулиться,  ніби пре на плечах  тягар, невидимий для сторонніх очей, заважкий для нього одного. Щойно зачувши позад себе кроки, поспішно відступає на край хідника, поступаючись дорогою. А потім стоїть, задерши голову, ніби в музейній експозиції, а не  на запилюженій вулиці, зосереджено вдивляється в одно-двоповерхові будиночки – тут збереглися стилі різних епох:  класицизм,  псевдобароко,  модерн, еклектика… З насолодою естета затримує погляд на архітектурному оздобленні: в Михайловій свідомості всі оці потріскані, надбиті, з облупленим тиньком портали,  карнизи, пілястри, капітелі починають озиватися мелодією, спочатку нарізно, поодиноко – в кожного своя партія, характер, а потім зливаються в оркестрове, симфонічне суголосся, і на його обличчі поверх смутку пробігає тінь радості. Коли входить під арку свого будинку, колись стильного й розкішного, а тепер занедбаного, то чогось  інстинктивно пригинає голову, ніби остерігаючись зачепитись… і сам над собою насміхається, але відразу смутніє при погляді на внутрішній дворик, який за останні роки перетворився у гавань для автівок, – йому це болить. Здається, клени й каштани притиснулись до сірих стін будинку, хлюпочуть осіннім листям, ніби прагнуть відлетіти в інші краї разом із птахами, подалі від благ цивілізації. Михайлу теж хочеться полетіти… на волю, але він, схоже, як те дерево…  З окрушинами жалю в серці нарешті підіймається на четвертий поверх, раз у раз зупиняючись, щоб перепочити. В передпокої втомлено опускається на пуфик і сидить нерухомо, переводячи дихання.

– Вже. Явився, –  зустрічає Люся чоловіка. Ця фраза в дружини вже давно замість привітання,  втратила емоційне забарвлення, стала буденною.

– Усе дорожчає: і хліб, і крупи. А ковбаса ти бачив по чому? А малим треба ж щось на бутерброд покласти. Ти теж не відмовляєшся… 

Михайло мовчить, він звик уже до цих розмов. Щодня одне й те ж…

– У  всіх чоловіки як чоловіки, а тут телепень! Усе я маю тягнути. А він прийде, всядеться і сидить. Чекає манни небесної! Хіба можна прожити на твої копійки? Знайди хоч сякий-такий підробіток. Тільки ти все задарма робиш.  Сусідському хлопчаку піаніно налаштував? Налаштував. Ти хоч гривню взяв?   

Це було з тиждень тому, а жінка все ще не заспокоїться.

– Люсю, ну сусіди ж… А Славко такий здібний до музики. Хай вчиться хлопчина, не псує слух.

– Любий! У них грошей кури не клюють! Вони нам хоч коли дрібку солі дали? А ми з твоєю добротою невдовзі по світу побиратись підемо. Ти наче з іншої планети. Такого пошукати при ясному сонцеві та ще зі свічкою – з ніг зіб’єшся.

Михайло зіщулиться і сидить мовчки, заховавшись у віртуальну мушлю. Він навчився майже не чути Люсиних дорікань, але захисна мушля поступово стає м’якушем. І тоді Михайлові здається, що Люся  забиває його словами, наче гострим камінням, до напівсмерті, довго й безжально.

– Ти хоч інколи мене чуєш? – із докором питає дружина, трохи охолонувши. І перегодя, змилостивившись, уже тихо й поблажливо каже, мов до безнадійного хворого:

– Йди вже їж. Там суп на плиті.

Михайлу не хочеться їсти, але він, посидівши якусь хвильку, таки чалапає, щоб не дратувати дружину. Наливає супу в надщерблену тарілку, не  поспішаючи, черпає ложкою і важко зітхає. Їсть аби поїсти, зовсім не відчуваючи смаку. Потім старанно миє посуд і кілька хвилин сидить за кухонним столом, підперши рукою підборіддя. Напосідає така несусвітня втома. Михайлові хочеться полежати годинку в тиші та спокої, відпочити! Тільки де тут полежиш? Люся  стукотить швейною машинкою, грюкає ножицями, наче навмисне. Чоловікові так непевно, дражливо й важко на душі, що хочеться вийти з квартири й податися світ за очі. «Та куди підеш? Куди сховаєшся від самого себе? Від світу? Господи, чому  я такий інший? Чому я не такий, як усі? Але я не можу… й не хочу бути, таким, як усі… Відчуття – ніби на плечах лежить непідйомний хрест, і від нього нікуди не дінешся, треба нести… Вчора прийшов Сашко із подряпинами: «Татку, а хто такий лох?» – питає. Зрозумів, цікавість неспроста. Малий швидко й зізнався: так Славко сказав: «Твій батько лох!» А що? Я для цього світу таки справді лузер, лох, невдаха, дивак, химерник, божевільний, ідіот – цей епітет Люся все частіше мені клеїть. А я іноді думаю: «Господи, який я щасливий!..» Страждаю, мучуся, але я щасливий. Гіпотетично, я  б не продав себе навзамін грошовитого якогось бізнесмена або чиновника чи ще когось. Щоб бути хоч трохи успішним, треба жонглювати совістю, ніби цирковими м’ячиками. А я не хочу вдаватись до неправди, черствішати, сіріти, я хочу бути самим собою – це така велика розкіш і невимовно великий тягар, може, навіть – аристократизм душі. Я оце собі думаю – в сучасної людини гардероб віртуальних масок. На будь-який випадок! Світ схожий на карнавал. Переконливо схожий! І якщо ти не в масці, тебе ніхто не пустить на свято –   стовбичитимеш за парканом. А я не хочу на той хелоуін».

– Ти міг би все життя отак просидіти, якби тебе не чіпали…  –  нагодилася дружина до кухні.  –  Може, хоч у кімнаті підметеш?..

Михайло покірно тупцяє, вхопивши синтетичного віника. Люся слідом за ним, із своїми набридливими скаргами на життя – це вже теж як щоденна відправа.

– Чому в світі така несправедливість: одним усе, чого тільки забажають, а  іншим – тільки злидні? – питає вона таким тоном, ніби в цьому винен Михайло. – За які гріхи я змушена нидіти над цим шиттям усе життя?  

– Люсю, щоб хоч ким-небудь бути на цьому світі, треба крутитися, догоджати начальству, на щось закривати очі, на інше не звертати увагу, щось підтасовувати, іноді працювати ліктями, а не тільки головою, брехати,  говорити не те, що думаєш, а те, що вигідно…

 – Так крутись, догоджай, бреши, якщо треба, але не будь таким нікчемою. Я втомилася від твого донкіхотства!

Михайло тільки покірно зітхає і береться підмітати. Швачка не надто слідкує за чистотою: на стільцях і на столі валяються недошиті сукенки, блузки, долі – обрізки ниток, фурнітури, дрібні клапті матерії. Мар’янка завжди знаходить причину для відмови: то уроків надто багато, то кудись поспішає – усе їй ніколи. Сашка навіть свої іграшки не змусиш скласти, тож Михайло, придибавши з роботи, часто бере віника й підмітає, бо пилосмок тут не впораєтся.

– Та не кужели, не кужели…  – прискіпується дружина.

«У Люсі патологічна потреба мене принижувати, –  резюмує чоловік, – вона від цього отримує задоволення – давно помітив. Може, це в Люсі підсвідома необхідність сатисфакції – через відчуття власного приниження від життєвих обставин?  Думаю, якби не було мене, її увага зосередилася б на комусь іншому. Щоб не бути поневоленим, часто треба самому поневолювати інших, а ще вміти без комплексів принижуватись, щоб бути переможцем. Тавтологія! А може… якраз найбільше уярмлення самого себе – це уярмлення інших? Ще абсурдніша тавтологія! У сучасному світі панує культ не розуму, не серця, а успішного індивіда, позбавленого індивідуальності. Хіба не так? Але чи вартий псевдоуспіх душевних принижень? Хай навіть непомітних, буденних, які ніхто й не вважає приниженнями. Скажете,  у сучасному світі інакше не можна… Життя таке, так завжди було. А я волію іншого! Але інколи хочеться заплющити очі й більше не бачити цей світ, бо й світ мене не бачить»,  –  подумки закінчує Михайло конфронтаційний монолог і старанно визбирує пальцями швейний непотріб із ворсистого килима й при цьому так згинається, ніби негр на плантації. А Люся стоїть у просвітку дверей, поважна, тілиста, й гонорово тицяє пальцем:

– Он там ще підбери. О-он! Чи ти  геть осліп?

Михайло смиренно мовчить, лише важко зітхає і мимоволі гірко всміхається: «Ну й життя!». Він давно звик до жінчиної вдачі, ніби до  кепської погоди, але інколи це так зачіпає, мовби гаком за ребро, й душа кровоточить. Чоловік щоразу намагається втихомирити біль сентенціями на зразок:  «Що тут удієш! Усі ми різні… Треба вчитися сприймати людину такою, якою вона є. Кожен із нас недосконалий. І я, Господи, теж…», – але це дає тільки незначний терапевтичний ефект. Може скластися враження, що Михайло впокорився і не протестує, зовні не протестує, та його надзвичайно, навіть талановито чуле серце – суцільна плазма болю.

Уже тринадцять років поспіль неборака прокидається й лягає спати з усвідомленням   якоїсь утрати невизначеного походження. Його переслідує дивне відчуття, ніби він розкладений на пазли й ніяк не може зібрати самого себе докупи.  Відчуває – загублена власна цілісність і гармонія. «Якби можна було себе самого повернути, віднайти у цій буденній метушні, –  іноді думає Михайло.  – Але як? На самого себе не вистачає часу. Катастрофічно. Треба заробляти гроші. Жінка, діти… Моє життя – лабіринт безкінечних втеч від самого себе».

Він щоночі ніяково тулиться скраєчку ліжка, поряд із Люсею, небораці здається, що дружина невдоволено зиркає на нього, ніби хоче гарикнути: «Йди геть, он на килимку твоє місце»… Михайло посміхається, але його посмішка – ніби сіль від сліз. У них вже давно не було подружньої близькості, останні кілька місяців дружина не виказує до нього ніякогісінького інтересу, а Михайло не наважується її зачіпати. Він помітив:  у жінки з’явилося кілька нових речей, недешева косметика, модні чобітки й ще там начебто якісь прикраси. «Мабуть, у Люсі коханець», – робить висновок Михайло і з подивом констатує, що його це не зачіпає, майже не зачіпає, вони давно чужі, й спільне ліжко – лише простір для сну, та ще й затісний.

Сон Михайла уривчастий і сторожкий, ще й сновидіння на додачу – суто дивацькі, тільки втомлюють, напружують нерви, й надранок він почувається ще більш знесиленим, ніж увечері. Цієї ночі нещасливець проблукав  у темному лабіринті, відчайдушно й уперто намагаючись вибратися з вузьких кам’яних зигзагів, і коли, нарешті, обнадійливо замиготів промінчик світла, Михайло прокинувся. Хвилинне розчарування – від того, що не встиг наблизитись до світла, змінилося надією: «Все ж таки має бути світло і в моєму житті!» Він нашвидку поснідав, приготував сніданок для Мар’янки й Сашка, вже збирався йти, коли визирнула Люся, продираючи очі від сну.

– Сьогодні дощ обіцяли, парасолю візьми. Знову вхопиш застуду, а лікарняних на твоїй фірмі не платять.  

Ранок був сонячним –  ні хмаринки: здавалося, звідки тому дощу взятися? «Але осінь така ж примхлива, як і весна: тут тобі сонце, й ураз – негода. Все, як у житті, а в житті, як у природі…» – філософствував Михайло, простуючи до музичної школи – треба було виконати замовлення, що надійшло на фірму. Блакить осіннього неба здавалася йому сьогодні особливою, він хапав її очима, немов повітря від задухи. «Елегія мудрості й спокою», –  ці епітети зазвучали не тільки як слова, а найперше, як музичні фрази,  поки що тільки в Михайловій свідомості.

На шкільному ґанку важкі дубові двері конрабасово привіталися, і назустріч із бархатистим дзижчанням випурхнув джміль.  Хтось виконував «Розраду» Ліста, не дуже впевнено, по-школярськи. «Може, це знак? Світло  в кінці тунелю»,  –  подумалось Михайлові під враженням мелодії.  Йому було трохи соромно шкутильгати, спираючись на патерицю, бо це ж не просто музикалка – це alma-mater його дитинства. «Я був такою радісною, світлою дитиною. Це так давно було. Ніби не зі мною, – болюче тенькнуло в душі. –  Зараз я зовсім інший, не свій. Чужий самому собі».

– Добридень, Михайле!

Повернувся на знайомий голос, ніби сонях за сонцем. Це Петро Афанасійович, його колишній учитель. Молодику ніяково,  що сивочолий, із патріаршою бородою чоловік так жалісливо дивиться на нього й намагається щось бадьореньке мовити своєму  найталановитішому учню, котрий не став музикантом…

– Я часто вас згадую, Михайле, – каже він, і його голос виконує партію соло під стишену мелодію Ліста. –  Пам’ятаю ваші сонати Бетховена! Хтось пам’ятає вірші, талановито прочитані кимось, – вони звучать йому голосом читця все життя, а мені Бетховен у вашому прочитанні звучить,  –  і так проникливо й співчутливо дивиться на свого учня, що в того судомно перехоплює дихання.

«Ще не вистачало зарюмсати, як маленький хлопчик!» – подумки глузує над собою Михайло і відвертає погляд.

Налаштувавши фортепіано, знічев’я хитнув маятник із важелем – пірамідальна фортеця  метронома стояла поряд, на підвіконні, й невидючим поглядом втупився в механічну конструкцію.  «Як встановити ці тактові долі часу в житті, в сув’язі подій і явищ, а не лише в музиці? Сучасний світ – суцільна какофонія. Може, від невміння прислухатися до головного метронома?.. Від небажання вловити імпульси Всесвіту, планети, серця ближнього? Тільки, схоже, в кожного свій метроном цінностей… Мені здається, що існує вимір, поза земним буттям, де всі серця б’ються в унісон», –  з цими роздумами  Михайло вийшов зі стін школи, затримав погляд на кованих решітках. «Це не пластик, не бетон, це справжнє», – подумав між іншим. Бігунці тонких гілок із акантовим листям викликали асоціативні образи морських хвиль, а від слів Петра Афанасійовича ще досі жевріло в душі приємне тепло, й пообіднє повітря мегаполіса, прогріте м’яким жовтневим сонцем, здавалося ковтком свободи. Він  пошукав очима  вільну лавку в закутку каштанового скверу й сів, розпрямивши спину, ніби скинув невидиму ношу.  

Найблакитніше осіннє небо Михайлові ностальгійно пахло весною.  Каштани були музикою, котрої ще не було, тобто, здається, її ніхто не чув, окрім нього. Музиканту раптом  так нестримно запраглося, щоб цю осінню каштанову мелодію почули… ну, хай не всі, але щоб почули! Неодмінно. Для Михайла все на світі сповнене музикою: і дерева, й квіти, і, безумовно, небо, й усі предмети, і слова, і навіть власні думки. Ось зараз він дивиться на шерехаті стовбури каштанів і чує акорди  – сміливі, розмашисті. А потім реприза – щоб передихнути, уважно прислухатися до осені, розчути  наближення основної партії, звіддалека, згори – ось вона промовляє в повільному леті черлено-золотого листочка,  проникає крізь індустріальну мембрану міста:  крізь шум і скрегіт машин, голоси, кроки… і крізь лопотіння голубиних крил – ніжним зворушливим легато, трохи сумним, бо ж осінь, о-сі-інь! Ще кілька пасажів – і мелодія стає морем, схожим на блакитне небо, – можна зануритись, ніби в літепло морських хвиль.  Та раптом неочікуване запитання вгвинчується у свідомість Михайла буравчиком.

– Закуріть єсть?  

Він оторопіло дивиться на двох молодиків, що зупинились біля нього.

– Ей, чувак! Нє слишішь, что лі?

 – Перепрошую, що ви кажете? – не може зрозуміти Михайло.

 – Закуріть єсть? Ну сігарєти єсть?

– Я не палю. Вибачайте, хлопці,  –  нарешті допетрав Михайло.

– Пашлі, оставь. Какой-то  сумашедчій…   –  регочуться хлопці.

 Мелодії  не стало. Вона знялася, махнула крильми й подалася геть, немовби хто жбурнув услід каменюку. І зграйка сизих голубів теж майнула навздогін... А темні стовбури каштанів залишились. Ронять листя, як і до цього, але вже мовчки, безмелодійно, й так меланхолі-і-йно, ніби   їх теж  діймає жура, як і музиканта – за втраченим, за тим, що не відбулося, за собою колишнім…

 Так, зараз осінь, а тоді… більше десяти років, точніше тринадцять, була весна… Цвіли каштани, київські каштани… Молодо, розкуто, навіть патетично – серед економічних і політичних негараздів 1995 року. Михайло, четвертокурсник Національної консерваторії, того дня ступав весняним Хрещатиком так, ніби в нього за плечима були крила. Його віртуальних крил ніхто не бачив, але юнак їх відчував майже фізично і почувався  божевільно, безпричинно, а може, і причинно щасливим! Це тепер він ледве плентається, безкрило, безрадісно, багатоповерхівки тиснуть його до землі, ніби принижують, він сам собі здається таким дрібним чоловічком, навіть тріскою, осіннім листочком, який несе вітер ген-ген… десь аж на маргінес життя. А тоді – весна, молодість, свобода дарували стільки надій! Навіть звідкись учепилася  химерна впевненість, що коли змахне руками чи то… крильми – тільки щоб без найменшої крихти сумніву, то неодмінно злетить на Київський головпоштампт, а далі –  на дах фешенебельного готелю «Київ», а потім уже опуститься біля фонтану – перед консерваторією: він сьогодні бере участь у концерті лауреатів та дипломантів міжнародних конкурсів – студентів консерваторії.

Навіть за  роялем у концертній залі Михайлу все ще ввижалося світло каштанових свіч. Воно було скрізь: на білих мармурових колонах,  на такій же гладенькій, як і колони, тільки чорній,  кришці вишуканого рояля, піднятій, наче потужний плавник, на струнах і молоточках, і на клавішах. Мелодія  «Патетичної сонати» геніального Людвіга ван Бетховена, яку він блискуче виконував, теж пахла весною, квітучими  каштанами, морем. Там була також і зимова жура, але вона була ще не його – тоді він був лише талановитим актором-музикантом… Тільки чомусь заключні такти, сповнені такого жагучого, вольового оптимізму, Михайлові здалися тривожними… Червоне вогняне полум’я, і ніби він згорає в тім вогні… Може, це від нервового перенапруження, від переживання жару пристрастей і глибини, яке дарує музика? Від  хвилювання, котре завше присутнє перед концертними виступами?.. Аплодисменти трохи притлумили душевний неспокій.

Сідаючи в таксі разом із батьками, Михайло кинув прощальний, відцвітаючий погляд на консерваторію: білі колони з іонічними капітелями тріумфально вишикувалися на фоні зоряного неба, їх підтримують арки нижнього ярусу. «Так схоже одночасно і на храм, і на Колізей – чого б це?» – ця думка вразила його гострим холодом, знову змигнуло блискавкою важке передчуття, але тільки мить… А далі – ніби слайди в золотистому мареві вечірньої ілюмінації: гомін велелюддя, гурт одногрупників, прощальні помахи рук, автострада, вечірня столиця,  в уяві все ще  золотисті ряди струн рояля –  ритм, стрункість і мелодія сонати. І раптом… Чорна реприза. Шалений тріск, скрегіт, жахлива дисгармонія нещадно заглушили умиротворене «Adagio cantabile». Михайло не встиг нічого зрозуміти й не встиг злякатися, навіть не відчув болю, вже потім він дізнався –  вантажівка, що вискочила з бічної вулиці, врізалася в їх авто на повній швидкості, ще дві машини налетіли ззаду. Він пам’ятає, як розрізали зіжмаканий корпус автогеном… А потім – усе невиразно, ніби не з ним… Ноші. Натовп.  І очі, зовсім інші, не ті, що на концерті…  І страхітливі плями крові на білих пелюстках лілей, які чомусь нагадували свічки каштанів, хоча зовсім не схожі на них…  «Ось він, фінал…  А може, – лише початок, прелюдія?» – промайнуло тоді в Михайловій голові. Він ще силкувався допомогти мамі, вона  кілька годин відмучилася в лікарні, а водій і батько загинули миттєво.

Михайло травмував ліву ногу й ліву руку, травми виявилися середньої тяжкості й не становили загрози для життя, але для кар’єри музиканта автокатастрофа стала фатальною, а для душі –  неймовірно виснажливою. 

Потому він із місяць перебував у хірургічному відділенні однієї з міських лікарень Києва, потім ще був реабілітаційний курс санаторного лікування в Криму, знову повторна операція у столичній клініці на колінному суглобі,  проте Михайло так і лишився кульгавим, та це музиканта мало хвилювало, він уже якось звик, а ось рука – переламані пальці втратили колишню гнучкість, а він же музикант! Як же тепер?

– Дорогенький мій, соколику, дякуйте Господу Богу, що лишилися живенький. Люди живуть і без музики. Проживете й ви якось, –  сказав тоді старенький лікар, дбайливо узявши Михайла за лікоть.

– Але я не можу без музики! – запротестував піаніст,  спонтанно вивільнивши руку. – Я не можу! Музика – це все, що мені потрібно… Все… зрозумійте!

Лікар зітхнув і розвів руками:

– Операцію ми вам зробили, успішно зробили, юначе, гріх нарікати. Із кісточок, можна сказати, склали вашу рученьку. Майже нічого непомітно. Ще кілька деньків поїсте лікарняного супчику – та й гайда на воленьку.

Михайло приголомшено дивився на співбесідника в білому халаті:

– Як же тепер, лікарю?

– Ну-у, друже, як для професійної кар’єри, розумію, ваша травма  стане на заваді… Тут уже нічого не вдієш, я не Господь Бог. Але з часом ви зможете щось там собі грати-награвати для власного задоволення. А це вже немало.

– Лікарю, може, повторна операція? Може, є надія? – не міг змиритися Михайло.

– У повторній операції немає сенсу. Немає. Проконсультуйтеся в іншого хірурга, він скаже те самісіньке. Ми й так зробили майже неймовірне. Тож не тіште себе ілюзіями, молодий чоловіче, амплітуда рухів повністю ніколи не відновиться. Це факт! Живіть звичайним життям – і все.

Михайлові захотілося розчинитися у вирі власного розпачу й болю. Лікар, помітивши його відчай, запевнив:

– Юначе, юначе! Це не найстрашніше.

– А що може бути ще страшнішим, лікарю?

– Бути повністю самотнім.

Михайло іронічно посміхнувся. На язиці крутилося риторичне запитання: чи ж він тепер не самотній?! Він втратив  батьків, консерваторію – всього рік, один рік лишався до отримання диплому. Він був чи не найталановитішим на курсі, мріяв про блискучу кар’єру музиканта зі світовим ім’ям.  А тепер він жебрак. У нього навіть немає  надії. Що може бути найстрашнішим? Але юнак нічого не сказав, промовчав. Хто здатний його зрозуміти?

Старенький сивий лікар і Михайло дивилися один на одного.

– Бути самотнім – найстрашніше,  – тихо повторив хірург. –  Ви ще цього не розумієте. Ви молодий, у вас ще все буде добре. Он і дівчинонька ваша бігає, клопочеться про ваше здоров’ячко. Мати біля себе люблячу душу – це таки щастя, повірте. Ніякі скарби світу не здатні замінити його. Ніякі! Ви ще маєте  надію. А в мене цієї надії вже немає…

– Коли в мене, лікарю, є ця надія, то у вас теж має бути.

Лікар посміхнувся і потупцяв нечутними, м’якими кроками, віддаляючись у водоспаді сонячного світла – воно хлюпало з величезних вікон просторого коридору, ніби нічого не сталося… Піаніст ледве дочовгав до палати, вкляк на ліжку й напружено запитував сам у себе: «Як же тепер, як?» І не бачив порятунку, ніби потрапив у лабіринт, із якого щастить вибратися на світло одному з тисячі!

Надвечір  неочікувано з’явилася Люся. Вона принесла Михайлові червоних яблук. Втиснула в його занімілі, неслухняні пальці найбільше яблуко й вимогливо наказала:

– Їж!

Юнак похнюплено дивився на гранатово-червоний плід і не бачив його.

– Їж, Михайле! – повторила Люся вже лагідніше. –  Тобі треба набиратися сил.

– Навіщо? –  запитав таким безбарвним і тихим голосом, що в самого аж мурашки побігли по шкірі.

– Для того, що в нас… У нас із тобою, Михасику,  попереду ціле життя,  – заховала очі Люся: все-таки першою робити пропозицію хлопцеві трохи незручно. Та ж від цього тюхтія хіба  дочекаєшся?!

Молодик уп’явся здивованими очима в свіжий рум’янець на обличчі дівчини: чи так він її зрозумів, чи ні? Михайло навіть не міг пояснити, від кого Люся дізналася про автокатастрофу і чому аж тут, у Києві, опинилася ні з того ні з цього? Він навіть не міг пригадати, де він з нею познайомився, здається, на дні народження в сусідки – дівчата начебто були з одного училища…

Люся сиділа навпроти в коротенькій крепдешиновій сукенці, виставивши напоказ повні  рожеві коліна, й трохи нервово усміхалася, граючись тугою світлою косою.

– Я тебе не залишу самого… – солоденько прошепотіла вона.

Михайло теж надсилу усміхнувся, відкусив яблуко й поморщився – яблуко  було кислим. І несміливо, навпомацки, мов у якійсь прострації, поклав руку на рожеве Люсине коліно. Вона ніби цього тільки й чекала – притисла його худющі, довгі пальці й такі дражливо холодні до свого теплого  коліна і хтиво ковзнула очима по сірому глянцю його сумних очей. У лікарняній палаті, окрім них двох, самотніх і незакоханих, на вихідні не лишилося нікого… 

Уже за місяць Михайло не встиг і оком моргнути, як опинився із ширвжитковим золотим перстеником на безіменному пальці, щоправда, на налигачі його начебто ніхто й не тягнув, але відчуття обов’язку і відповідальності перед Люсею змусило. Цей символ шлюбу заважає, тисне, з кожним роком усе сильніше. Музикант сам собі нагадує міченого птаха, рідкісного, наче його і справді приручили або за ним ведеться щось на кшталт наукового спостереження: скільки він здатний вижити в даних умовах, чи повернеться з чужини на місце гніздування, чи створить потомство й таке інше. І він скорився існуванню в неволі, принаймні так могло здатися на перший позирк.

Михайлове життя стало настільки одноманітним і безсвітлим, що він часто неспроможний пригадати, що було вчора, що сьогодні, а що тиждень тому, бо щодня одне й теж… Біля вікна день у день незрушно стоїть швейна машинка, посередині – незугарний фабричний стіл для крою. Люся цим столом по-справжньому пишається, бо ні в кого з її знайомих швачок немає такого широкого й зручного столу для професійного крою. Михайло іноді втупиться у цей кравецький  стіл, невиразно-сірий, аж брудний, і бачить… рояль. Білий рояль… кольору морської піни чи білих хмар. Коли він повернувся після реабілітаційного курсу до рідної оселі, тут уже за власним розсудом, безперешкодно хазяйнувала Люся. Дошкутильгавши на милицях до вітальні, Михайло нерозуміюче кліпав очима…

– А рояль? Де рояль!

– Дурнику, який рояль?

– Мій білий рояль!

– Не було тут ніякого – ні білого, ні сірого рояля. Ти що з глузду з’їхав? – дивилася Люся на Михайла насмішкувато,  трохи злякано й наступально-вичікувально водночас.

Молодикові в ту мить здавалося, що він втрачає розум: «І справді, не могла ж Люся продати інструмент?» Уже скільки років минуло, а колишній музикант ще й досі не певен, що білий рояль насправді існував, що це не фантом… У цьому меркантильно-прагматичному світі Михайло іноді сам собі здається фантомом, білим вітрильником, який блукає у відкритому морі тисячу днів і ночей, а берег, схоже, теж міраж… «Але звідки тоді це фантомне відчуття болю? Не тільки за роялем, а найперше – за собою…» –  не може зрозуміти колишній музикант.

Усі мелодії і його власні імпровізації переплуталися в Михайловій голові й утворили хаос – він навіть не помітив коли: чи відразу після автокатастрофи чи пізніше – від нервових потрясінь. Та його амнезія була якась дивна: піаніст не міг пригадати музичні твори, які раніше виконував по пам’яті. Бідака силкувався у величезному нагромадженні музичних фраз віднайти Бетховена, Вівальді, Баха і себе… Але марно. Шквальне цунамі руйнувало гармонію. Навіть почувши відомий музичний твір, Михайло зазвичай не міг пригадати, кому належить авторство, тому почувався геть безпорадним, ущербним. Професійні навики виконання з нотного аркуша начебто збереглися, але зламані пальці втратили колишню гнучкість і амплітуду рухів, тепер акорди  навіть у  межах однієї  октави завдавали болю, і його руки над клавіатурою рояля стали схожі на політ птаха зі зламаним крилом. Щоправда, після загибелі батьків піаніст – він сам це помітив – також не міг пригадати прізвища та імена знайомих, плутав дати, події, а розмовляючи, часто не міг докінчити речення – потрібні слова раптом випадали з пам’яті, ще й на додачу – забував про що говорив… Молода жона  дратувалася від цього:

– Чого ти витріщився, наче баран на нові ворота. Ну, вже поталанило – вийти заміж за ідіота!    

Це вже була зовсім інша Люся, не та... Михайло ніяк не міг оговтатись від метаморфоз, що сталися з ним і милою дівчиною Люсею. Згодом, за кілька місяців, після пігулок та уколів, приписаних невропатологом, ці проблеми поступово зникли, а ось щодо музичних творів – Михайло так і не міг їх згадати, ніби ніколи й не був музикантом, тільки лишилися в секретері – купа дипломів та нагород із міжнародних конкурсів… Згодом Люся знайшла Михайлові місце настроювача інструментів на фірмі Маргарити Віталіївни, й ось уже тринадцять років Михайло ходить на роботу, ніби на поденщину, і сам собі здається віслюком, який змушений усе життя крутити колесо водяного млина, звісивши голову, по колу, за інерцією. Не те щоб ця робота була йому геть не до душі, але це не те, на що він здатний… Химерник усе ще вперто леліє думки про власну творчість, бо музика – це його сутність, він сприймає  світ в образах мелодій і воліє залишитися у музиці… назавжди. Кілька списаних нотних зошитів потайки складає на дно шухляди, щоб Люся не бачила, все збирається показати попервах Петру Афанасійовичу,  та ніяк не наважиться, і зовсім не через те, що боїться почути далеко не хвалебні відгуки, навпаки, упевнений: колишній вчитель прихильно оцінить, підтримає. Проблема в іншому – Михайло сам не вдоволений результатами творчої праці. Він вимірює свої творчі потуги, ні багато ні мало, за шкалою найвищих досягнень світової музичної культури й добре бачить, як далеко до досконалості… А ще йому здається, що не треба поспішати, що плід має достигнути, але час вельми лукавий –  Михайло сам це добре усвідомлює. Минають не лише дні й місяці,  роки опадають із дерева життя, Михайлового життя, назавжди летять-відлітають за межі реального часового простору, а він ніяк не наважиться бути творцем, а не лише ремісником, усупереч накинутим на шию посторонкам. «Можливо,  мені  бракує впевненості у власних силах? Чи сміливості? Бо творчість – це завжди виклик і небуттю, й буденності, й самому собі… Чи, може, навіть не вистачає одного-єдиного слова підтримки… А може, це все марнославство? Честолюбство?  Хіть чи нехіть душі, лінощі, примарні ілюзії, рожеві мрії невдахи й лінтюха? Вони ніколи не здійсняться, треба набратися мужності й жити, як усі, задовольнятися тим, що є».

Колишній музикант, між іншим,  зауважив, що деякі не мають і того, що він, але це мало втішало,  і, стежачи очима за безхатьком, який порпався в урнах для сміття, вишукуючи пластикові пляшки, подумав: «Я б так не зміг. Напевне. Але в нього є воля… Хоч і ущербна, але воля…»  Зиркнув на годинника, неохоче піднявся з лавки, все ще намагаючись доскіпатися істини: «Мені здається, що я йду в зворотному напрямку, від себе… Я ношу горб нереалізованих  мрій – уже не один рік, намагаюся забути, може навіть обхитрити самого себе, відвернутися від себе, повернутися до світу,  а все чомусь не виходить… Якщо по правді, то боюся бути не собою, але й собою я не є, лише тінню, і це тяжке некомфортне відчуття». І поплентався до трамвайної зупинки, налягаючи на ковіньку.  Вийшов на перехрестя, підняв очі до неба, потім  опустив на сіру бруківку – дивився уважно, щоб не перечепитися, саме переходив трамвайну колію, потім ще шкандибав півкварталу до  крамниці «Музичні інструменти». Як завше, увійшов із чорного входу (тут неприємно тхне цвіллю й сечею), намагаючись пошвидше вскочити в обшиті металом, подряпані й обмальовані маркером двері. Темний коридорчик, як царство Аїда, лише десь далеко, за стіною, хтось ударяє в цимбали. «Фантасмагорія темряви», – несподівано подумав Михайло,  пробираючись у свою комірчину з тьмяним освітленням. Старий, подряпаний письмовий стіл і стілець, що хитається і скрипить, ніби старий трамвай, купа газет із оголошеннями про продаж музичних інструментів. Уздовж стіни піаніно, одне, друге… Щойно налаштувався на роботу, як одразу заявився Юхимович,  вантажник, уже підстаркуватий дядько, але ще жилавий, дужий.

Повний текст оповідання можна завантажити за цим лінком.




 

ComForm">

Войдите:

• Отправить