|
На побачення з юністю - через 50 років
Більше фотографій знайдете, перейшовши за цим лінком
У житті кожної людини школа залишає неповторний і
незабутній слід. І якщо в день останнього дзвоника або випускного вечора багато
хто з випускників радіє: добре, що закінчили школу, то з роками кожен розуміє:
це були найкращі роки життя - веселі, цікаві, безтурботні, повні невгамовної
енергії і багатьох сподівань.
І яке ж то щастя зустрітися зі своєю юністю через
півстоліття, вже в новому тисячолітті!
Саме така зустріч випускників Баштанської СШ №3
1957 року випуску відбулася минулої суботи. В день Івана Купала до районного
Будинку культури сходилися сивочолі, статечні і поважні люди. Вони цього дня
стали такими ж, які і 50 років тому - веселими, гомінкими, по-юнацьки
безтурботними і по-справжньому щасливими Галями, Зінами, Гришами, Толями.
- Світлано, Раю! Невже це ви?
- Юро, Борю! Як ви змінилися! - чулися щохвилини
радісні вигуки при появі в гурті новоприбулого.
- Подивися, якою ти була у 5 класі!
- А ось - у восьмому.
- Ой, ну ти зовсім не схожий! - з обіймами,
щасливими посмішками і сльозами радості на очах зустрічали один одного колишні
однокласники.
Вони злетілися, приїхали, припливли з усіх
куточків колишнього Радянського Союзу: Санкт-Петербургу, Москви, Сімферополя,
Ґенічеська, Миколаєва на рідну баштанську землю. Отримали телеграми-вітання з
Донецька, Оренбурга, Риги, Ізраїля від тих, хто не зміг прибути на цю зустріч.
На жаль, немає вже й приміщення їхньої школи. Зате
залишилася в пам'яті зустріч світанку на березі Центрального ставу.
Саме на березі, на свято Івана Купала, що теж дуже
символічно, в кафе-барі «Кристина», який, до речі, відкрив ще один банкетний
зал, вирішили відзначити випускники 1957 року свою ювілейну зустріч.
Їх тепло і щиро вітали заступник голови
райдержадміні-страції Валентини Гриценко, начальник управління Пенсійного фонду
в Баштанському районі Любов Кофан.
- Вами пройдено великий життєвий шлях. А людина живе, щоб залишити слід на
землі. Ви прожили своє життя недаремно, - сказав Валентин Трохимович, - бо
кожен побудував будинок, посадив не одне дерево, виростив дітей, має внуків і
правнуків. І я дуже гордий тим, що маю нагоду поздоровити вас, адже в далекому
57-ому ви закінчили школу, а я пішов у перший клас.
Побажавши ювілярам міцного здоров'я на довгі роки,
він розповів про те, чим нині живе наше місто, про його соціально-економічний
розвиток, бо багатьом було дуже цікаво дізнатися про сьогодення Баштанки. Вони
дивувалися і раділи за те, що вона розвивається і стала ще кращою.
Випускники 57-го є людьми поважного віку, всі вони
-діти війни. їм добре знайомий голод 1947 року, почуття втрати рідних в роки
війни, тяжкі післявоєнні роки відбудови. У кожного по-своєму склалася доля, про
кожного можна написати книгу. Позаду - випробування на міць людської душі, на
людяність і порядність, любов і зрада, радість і розпач. Та вони все зуміли
перебороти, бо, вдивляючись у світлі обличчя, сяючі очі, не можна було не
помітити того стержня доброти, людяності, мудрості, які вони пронесли через все
своє життя, а ще - уміння цінувати дружбу. 
- Сьогодні в нас багато роботи. Ми згадаємо про
свою рідну школу, першу любов і дружбу, наших вчителів-на-ставників, які вклали
всю душу в наші серця. Ми підіб'ємо підсумки нашої активної діяльності, -
наголосив один з організаторів зустрічі, колишній бойовий комсорг Анатолій
Гапішко. - Ми не стали космонавтами, вченими, а вчителями й лікарями,
інженерами й механіками, пілотами й моряками, архітекторами й будівельниками,
добросовісними робітниками, а головне - хорошими, працьовитими людьми. Ніхто з
нас не був за ґратами, ми зуміли зберегти кращі людські цінності, тому наша
школа та вчителі можуть пишатися нами.
Колишні випускники з великою любов'ю згадували
своїх вчителів, які були сильними, мужніми людьми, обпаленими війною, а не
тільки кваліфікованими педагогами.
- Нас так виховувала наш класний керівник Варвара
Олександрівна Тотул, що жоден хлопець і в 10-му класі не курив, - згадують із
захопленням випускники.
На зустріч з колишніми учнями прийшла вчитель
математики Серафима Миколаївна Боровик-Толочко. Для них 1956-1957 навчальний
рік був останнім роком навчання, а для неї - першим. Після закінчення
Миколаївського педінституту вона повернулася в рідну школу. Молоду, красиву, з
двома тугими косами, її відразу полюбили учні.
Теплими і цікавими були її спогади про те, як
доводилося шукати відповіді на такі непрості тоді запитання: чи є життя на
Марсі, чи може людина полетіти в космос, як працює телефон, телевізор, про які
лише чули і які значно пізніше увійшли в життя.
Всю свою любов і шану, щиру вдячність випускники
5/-го висловили своїй вчительці з 41-річним стажем роботи, відміннику народної
освіти, вчителю вищої категорії, ветерану праці С. М. Толочко.
Інна Теселько-Чала підготувала цілу поему з нагоди
ювілейної зустрічі, у якій дуже дотепно і влучно згадала майже кожного свого
однокласника, тому їй дружно аплодували всі.
Згадавши слова Фрідріха Кало: «По горам и долинам
неслась благая весть, что можно быть счастливым, имея то, что есть», Валерія Баздерова сказала:
- Я найщасливіша людина в світі, бо маю багато
прекрасних друзів, з якими зустрічалася через 25, ЗО років і ось зустрілася
через 50. Спасибі за це нашим організаторам - Даші Непомнящій, яка дзвонила,
писала у всі кінці, Анатолію Гапішку, Юрію Руденку і Григорію Двірському за
організаційну роботу. Запрошення зі словами: «Молодість, як жайворонок, має
свої пісні,, а зрілість повинна мати свої пісні, як соловейко» змусило мене
забути про всі повсякденні турботи і хвороби й за кількасот кілометрів приїхати
сюди.
Справді, організатори провели величезну натхненну
роботу, аби відшукати всіх випускників, яких було 87, і скликати їх до рідного
міста. Тому всі однокласники висловлювали їм безмежну вдячність.
Я вклоняюся вам, дорогі, доземно,
Як батьківській хаті з далеких доріг,
Як хлібу, що матінка чемно
Поклала на білий рушник.
А потім до півночі були спогади, спогади... Линули
над ставом улюблені пісні далекої молодості. Я щиро дивувалася їхній
злагодженості і одноголоссю.
Згадалися слова з листівки Валі Книжник, яка не
змогла приїхати на зустріч:
«Тримайтеся усіма силами за життя, бо той запишається на плаву, хто оптимістично
дивиться на всі події. Зрозумійте, ужитті головне - не багатство і влада, а
любити і бути любимими».
Хотілося, щоб ці слова прочитала молодь, бо в них
- істина. Й молоді є чому повчитися у старшого покоління, адже життєвий досвід
і мудрість нічим не замінити.
Лідія АВРАМЕНКО
Другие материалы по теме
| 
