Прожила баба Василина велике життя. А роботи переробила стільки! Виростила п'ятеро чужих і двоє власних дітей. Потім вони вже без її допомоги самі з життям справлялися. Більшості уже немає в живих. 
Погано носять вже її старі ноги, але очі все такі ж меткі, немов ті живчики. Все помічають. А її ясному розуму й добрій пам'яті можуть ще й молоді позаздрити.
Народилася Василина Сергіївна Дмитренко 4 березня 1907 року в Баштанці на 3 кутку (нині вул. Соборна). Вона була другою дитиною в родині Сергія і Домни Смолів. Через кожні 2 роки в їхній сім'ї на світ з'являлись ще 3 доньки.
Пережила довгожителька і Жовтневу революцію 1917 року, і громадянську війну, під час якої трагічно загинув її батько Сергій Пилипович, якого денікінці зарубали шаблями. В цей страшний час загинули також його 3 брата і сестра, пам'ять про яких зберігається в районному краєзнавчому музеї та в серцях рідних.
- Залишились ми з мамою босі, голі і голодні, - з сумом розповідає старенька.
Недовго дівчатка відчували материнську любов і ласку. Незабаром залишила їх і ненька сиротами на цьому світі. Найстарша Маша і молодша Надя пішли жити до дядька Дмитра Ткачова. Допомагали йому в полі. В свої 12 років Василина звалила на свої плечі все домашнє господарство: варила їсти, пекла хліб, доглядала за худобою та двома меншими сестрами. Всіх цих примудростей її навчала 90-річна бабуся.
- Було, вранці встану ні світ, ні зоря, попораю худобу, здою корову, підніму Полю і Ніну, яким після смерті мами було 7 і 5 років, відведу їх до школи і бігом додому, - оповідає Василина Сергіївна, - адже треба наварити і напекти. Так і виросли сестри на моїх тоді ще теж дитячих руках.
У 22 роки зустріла Василина свого нареченого, чи то зустрілись дві сирітські долі. Як кажуть, їх поєднали небеса. Недільного ранку стомлена дівчина сиділа на ґанку. Мимо йшов її сусід з двома водіями, які прибули з хутора Рябого на збір урожаю.
- Стали на дорозі проти мене, щось погомоніли і пішли, - усміхається бабуся Вася, згадуючи минуле, - а ввечері сусід привів до мене хлопця. Це і був Іларіон Дмитренко, мій майбутній чоловік. Він розповів, що теж з багатодітної сім'ї, що мама померла. Батько вирішив одружитися вдруге, тож і йому наказав шукати жінку.
Сирітські душі потягнулися одна до одної. Невдовзі побралися Василина з Іларіоном. Його батько купив їм хатину, в якій і нині проживає Василина Сергіївна. До них перевіз свекор і трьох своїх менших дітей. І знову Василина ростила чужих дітей. Пережила і голод 33-го, і колективізацію. Як і всі, пішла працювати в колгосп. Маючи чималий досвід, майже все життя пропрацювала кухаркою. Варила обіди для колгоспників.
У 1935 році на світ з'явився син Сашко, а через 3 роки - донька Валя. Росли діти самостійно, бо батьки від зорі до зорі були на роботі.
- Було, нагодую всіх робочих, приберу і біжу додому, бо серце ж не на місці, адже діти малі самі дома на господарстві, - згадує жінка. - Старший Сашко побіжить до хлопців гуляти, а мала Валюша стоїть біля воріт і плаче. Худоба голодна реве, город треба полоти, їсти зварити. Все тоді встигала, де і сила бралась.
А тут нове лихо - війна. Чорною хмарою налетіли фашистські окупанти. Жили тоді Дмитренки в Рябому, де Іларіон Петрович очолював колгосп. З перших днів війни пішов на фронт, а Василина з дітьми повернулася в Баштанку, де пережила всю війну. Лише в 1947 році повернувся з війни чоловік. Його знову направили головою колгоспу вже в село Зелений Клин, тож вся родина переїхала з ним. Чоловік сам був працьовитий, і від інших цього вимагав. Завжди шукав справедливість, а це не всім подобалось. Тож повернулися Дмитренки в Баштанку, де Іларіон Петрович працював водієм у МТС, а Василина Сергіївна - кухаркою в колгоспі ім. Комінтерну.
Діти виросли. Син після служби в армії поїхав у місто Вільногірськ Дніпропетровської області, де й прожив 40 років. Два роки вже, як сина не стало. Це - найбільше горе для матері, яка 17 років тому схоронила й свого господаря-помічника. Дочка Валентина живе далеко, в Москві. Тож часто їздити до мами не може. Має Василина Сергіївна внука від сина та внучку від доньки, правнуків. Це - вся її родина, із решти багаточисленних родичів нікого в живих вже немає.
- Літа мої на другу сотню повертають, - підсумовує нашу розмову Василина Сергіївна. - Я дякую Богу не за те, що дав мені такий довгий вік при доброму здоров'ї, що на своєму шляху я ніколи не втрачала людської гідності. А за те, що доживаю віка у своїй хаті, що не забувають мене донька, внуки, сусіди, родичі, знайомі. Все, що треба для життя, я маю.
У неділю радісним гомоном сповниться хата Дмитренків по вулиці Українській. Приїдуть донька з Москви, племінники, яких чимало у Василини Сергіївни, прийдуть сусіди, знайомі, аби привітати і вшанувати ювілярку з такою поважною датою - 100-річчям.
Многая літа Вам, Василино Сергіївно!
Текст, фото О.Виноградової
