|
З сімдесяти учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні, що проживають в Баштанському районі, Петро Пилипович Борисов один з найвідоміших у райцентрі.
Війну він зустрів п'ятнадцятирічним підлітком у селі Рагозіно Орловської
області. Через кілька місяців по його рідному селу рухалися наступаючі німецькі війська. А після розгрому під Москвою це було вже не військо, а деморалізований, спантеличений натовп. Навесні 1943 року німці зігнали жителів сіл для будівництва оборонних споруд. У їх числі був і Петро Борисов. «Запам'яталася і важка фізична праця, - згадує Петро Борисович, - і ляпас, нанесений мені німцем, який нас чатував, всього лише за те, що йому не сподобався мій непривітний погляд».
З того часу він твердо вирішив будь-якою ціною піти воювати проти загарбників. Незабаром після визволення рідного села був призваний до лав діючої армії. Бойове хрещення отримав восени 1943 року в боях за визволення Києва. Там же, на правому березі Дніпра був поранений у голову, чотири місяці перебував у госпіталі, звідки вийшов з ампутованими лівим оком. Після лікування його комісували і направили працювати санітаром евакогоспіталя в місто Брянськ.
«Поранених привозили з фронту ешелонами, - розповідає Петро Пилипович .- За добу на ношах доводилося переносити сотні людей. Одні дякували за надану допомогу, інші лаяли, вважаючи санітарів за симулянтів, які ухиляються від передової. Пригадую, як один з поранених обізвав мене «тиловим щуром», а потім, роздивившись, що в мене лише одне око, довго вибачався».
Разом з наступаючими військами евакогоспіталь пройшов через Росію, Білорусію і закінчив свій шлях у Польщі, в місті Лодзь. Там довелося зустріти день перемоги.
У Баштанці Петро Пилипович з 1968 року. Двадцять років працював бригадиром позавідомчої охорони. А після виходу на пенсію всією душею віддався участі в художній самодіяльності. Разом з іншими він є активним учасником народного хору ветеранів районного Будинку культури. Але найбільше запам'ятався Петро Пилипович глядацькій аудиторії як декламатор поетичних творів часів війни, зокрема поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін», більшу частину якої він до цього часу знає напам'ять.
Першого липня нинішнього року П.Ф. Борисову виповнюється 85 років. В числі перших з днем народження в цей день його привітають донька Валентина, дружина Ганна Андріанівна, друзі - ветерани Іван Зубенко, Ростислав Муляров, Дмитро Черно, голова районної ветеранської організації Лідія Андрєєва і багато інших, з ким Петра Пилиповича пов'язують спогади про обпалену пожежею війни юність, і про роки роботи в позавідомчій охороні і, звичайно ж, про часи, пов'язаних з його виступами на сцені.
Не раз доводилося зустрічатися, розмовляти з Петром Пилиповичем про його минуле і сьогоднішнє життя, а одного разу брати участь разом у сценічній постановці в районному Будинку культури. Зараз бачимося рідше, тож хочу побажати йому в цей день здоров'я, щастя і благополуччя, довгих і щасливих років життя
| 
