На сьогоднішній день з п`яти тисяч учасників бойових дій у нашому районі залишилося в живих 65 чоловік. З одним із них, Володимиром Олександровичем Єгоровим, ми зустрілись холодного грудневого дня, коли господар випікав хліб у своєму будинку по вулиці імені Карла Маркса. Десять років тому хліб випікала його покійна дружина, а зараз це робить сам господар. І, як було видно, виконує він цю кулінарну операцію з задоволенням для себе і для малого внука. Запитую, чи такий хліб довелось йому їсти у 1933 році. Справжнього хліба ми в той голодний рік майже не бачили, відповідав співрозмовник. Мені тоді було дев`ять років, наша сім`я проживала в селі Явкино. Весною мати посадила мене і сестру на поїзд і відправила до тітки в Миколаїв. До міських родичів тоді направляли своїх дітей чимало селянських родин, знаючи, що в місті їм хоч чим - небудь допоможуть з харчуванням . Сестра матері влаштувала нас до дитячого притулку. Там ми пробули до початку осені, а потім нас з іншими дітьми з Баштанського району посадили на поїзд і звеліли зійти на станції Явкино. Звідти по селах розвозили підводами. Згодом я закінчив дев`ять класів середньої школи і пішов працювати на різні роботи, бо грошей на оплату за навчання не було. Початок війни Володимир Єгоров зустрів сімнадцятирічним юнаком. Йому вдалося уникнути примусового вивезення на роботи в Німеччину, пережив окупацію, а весною 1944 року він був призваний в діючу армію 3-го Українського фронту. Піхотна частина, в якій служив Володимир Єгоров, звільняла Закарпаття, Румунію, Угорщину, а день Перемоги довелось зустріти в австрійському місті Грац. В рідне село Явкино Володимир Єгоров повернувся в 1947 році. Спершу працював на різних роботах, а згодом його направили на навчання в Березнегуватську школу механізації. В той час, розповідає Володимир Олександрович, тільки розпочинали переходити від причепних комбайнів до самохідних. А найбільш популярними марками тодішніх комбайнів були «Сталінець» і «Комунар».
На них я працював на початку 50-х років. А в цілому за штурвалом комбайна знаходився близько десяти років. Решту часу працював на різних роботах,бо давалось взнаки поранення в боях під Будапештом. Разом з господарем розглядаємо документи з його особистого архіву. Ось на знімку Володимир Олександрович разом зі своїм старшиною під час війскової служби в місті Ужгороді. А ось груповий знімок з надписом «Березнегуватська школа механізації . 1949рік».На ньому з трьох десятків майбутніх комбайнерів близько половини з Баштанського району. Зберігає Володимир Олександрович і свідоцтво про закінчення цієї школи. З усіх предметів тут виставлені одні п`ятірки. А ось військовий квиток. В графі «звання» в 1948 році було записано «сержант». Поруч - минулорічне повідомлення з райвійськкомату про присвоєння В.О Єгорову звання підполковника. Є тут і перелік нагород: орден Великої Вітчизняної війни, медалі « За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною», «За трудову доблесть». Окрім прохання розповісти про минулі часи, я поцікавився, коли і від кого Володимир Олександрович вперше почув часто виконувану ним пісню фронтових літ «Когда мы покидали свой родимый край». На жаль, цього пригадати він не зміг. В ті повоєнні роки, каже ветеран, чимало ліричних маловідомих пісень привозили з собою солдати, які поверталися додому з фронту. А ось авторів і виконавців, і де ті пісні вперше почули, рідко хто запам`ятовував. Розповідаю Володимиру Олександровичу, де я почув цю пісню вперше. Її співали однополчани мого покійного батька, одні з небагатьох, хто залишився в живих учасників Керченсько- Феодосійської операції. Вони приїхали провідати батька, коли мені було 12 років. З того часу я постійно вів пошук слів цієї пісні. З дитинства запам`ятав лише перший куплет:
Когда мы покидали свой родимый край И молча уходили на восток Над тихим Доном Под веткой клена Маячил долго твой платок
Тільки один раз мені довелося почути цю мелодію в якомусь фільмі. Згадує про неї в своїх спогадах і учасник районного партизанського руху Григорій Федосійович Трибрат. І ось восени 2010 року, в день звільнення України від німецько – фашистських загарбників цю пісню виконав перед ветеранами учасник бойових дій Володимир Єгоров. Його чудовий барвистий тенор полонив тоді всіх присутніх. Раніше Володимир Олександрович регулярно відвідував заняття хору ветеранів війни і праці районного будинку культури,зараз буває там рідко через погіршення стану здоров`я. А вдома, буває , інколи співаю просто так, для себе, навіть, коли на душі нелегко,каже ветеран. Ми звикли до того, що пісні, які «беруть за душу» виконуються під час дружнього застілля в колі найближчих друзів. Минулої осені Володимир Олександрович осені виконував «Коли ми покидали свій родимий край» серед ветеранів,коли йому надали слово для виступу. Майже в усіх сюжетах ліричних пісень того часу йшлося про прощання з коханою дівчиною,згадування про річку чи місто , де це відбувалося (в цій пісні- Дон, Волга, Сталінград, Ростов, дніпровські кручі), признання в любові, клятва помсти ворогу, обіцянка бути хоробрим в бою, дожити до дня перемоги і повернутися до місця побачення. І якою щирістю, безпосередністю, душевною чистотою і героїчним пафосом наповнені слова, здавалось, виплеснуті з глибини серця:
Я не запомнил слов твоих, любовь моя Но знаю, будешь ждать меня в тоске Не лист багряный ,то наши раны Горели на речном песке
До речі, у виконанні сучасного співака і музиканта Гарика Сукачова ця пісня звучить дещо інакше і деякі слова в ній змінені. Невідомо звідки з`явились і автори слів – якась Талалаєвська і Кац. Змінена й назва пісні – вона стала називатись «Над тихим Доном». А втім, хіба це так важливо? Головне, що пісня через десятиліття живе серед нас, завдяки ще й таким таким людям, як Володимир Олександрович Єгоров. …Господар охоче відгукнувся на моє прохання виконати мелодію ще раз. А потім, вже за власною ініціативою, Володимир Олександрович проспівав ще кілька маловідомих пісень Великої Вітчизняної війни. Подумалось: саме такі люди, як він, є носіями і хранителями шедеврів фронтової лірики і передають їх сучасним поколінням. В січні 2011 року В.О. Єгорову виповниться 87 літ. Запитую у Володимира Олександровича чи досяг він за цей період всього ,про що мріяв у житті. В роки війни, каже ветеран, мріяв про одне: вижити і скоріш повернутися додому. Ця головна мрія життя збулася. А все інше, як кажуть, приклалося само собою: є свій дім, син, дочка, двоє внуків ,один правнук. А ще додають йому сил пісні фронтової юності, з якими пройшов не одну версту життєвого шляху.
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
На сьогоднішній день з п`яти тисяч учасників бойових дій у нашому районі залишилося в живих 65 чоловік.
