Несподівана зустріч

 Нещодавно до «Голосу Баштанщини» звернувся житель Баштанки Борис Коротких і розповів про унікальний випадок: пес-дворняга, який майже рік був з військовими у зоні проведення АТО (підрозділ розташовувався неподалік До-нецька), через деякий час знайшов свого господаря – Олександра Глущенка, який після демобілізації  проживає у рідному селі Лоцкине Баштанського району!

  – Коли я дізнався з уст Олександра про цю історію, звісно, спочатку не повірив. Але побачивши на власні очі декілька фотографій та відео, сумнівів більше не було: усе почуте – правда. Переконаний, що передплатникам районки буде цікаво про це прочитати, – розповів Борис Коротких. 

  Незабаром журналіст поспілкувався з Олександром Глущенком, який крім цієї історії, розповів про свій життєвий і бойовий шлях.

  Народився я 1 серпня 1981 року у селі Лоцкине. Закінчив одинадцять класів місцевої школи. У неповні вісімнадцять років розпочав трудову діяльність на посаді слюсаря у мехзагоні колективного сільськогосподарського підприємства «Баштанський». Влітку 1999 року, під час жнив, працював помічником комбайнера, восени – на колгоспному тракторі. Від КСП направили на навчання, що проходило у колгоспі села Інгулка. Так я отримав  спеціальність механізатора.  

  10 листопада 1999 року призваний на строкову військову службу. Потрапив до прикордонних військ. Частина розташовувалася в селищі Березине Тарутинського району Одеської області, де було сформовано Березинський прикордонний загін. 

  Коли повернувся додому, колгосп був у стані ліквідації. Рік працював слюсарем у Баштанському управлінні зрошувальних систем та чотири роки на насосній станції (НСП-34), що неподалік села Нове життя. Заробітна плата – невелика, тому почав шукати підробіток. На вихідних їздив до Миколаєва, працював столяром у підприємця. Нев-довзі керівник НСП сказав, що я повинен обрати щось одне – або у БУЗС працювати, або в Миколаєві. Я обрав деревообробне ремесло, бо і подобалося більше, і заробіток вищий. Через рік довелося звільнитися, бо підприємець почав надовго затримувати виплату заробітної плати. 

  Зважаючи на всі «за» і «проти» щодо пошуку нового місця роботи, вирішив пов’язати наступні три роки життя з військовою службою за контрактом. З 2006 по 2009 роки служив в Іллічівську  (нині – Чорноморка) у частині, що підпорядковувалася 406 окремій береговій артилерійській групі окремої бригади берегової оборони Військо-Морських Сил ЗСУ. Після навчання отримав посаду оператора радіолокаційних станцій. 

По завершенню контракту працював різьбярем на меблевому підприємстві у Миколаєві. 

Мобілізація

Вдруге у своєму житті отримав повістку у день народження. Дорогою до магазину, що у центрі села, зустрів голову сільської ради, який повідомив, що мені від райвійськкомату надійшла повістка – розпочалася третя хвиля мобілізації. 

Ввечері сказав гостям, що у мене з’явився другий привід святкувати. Про перший – мій день народження – звісно, знали усі. А другий – проводи – був несподіванкою.  Наступного дня, другого серпня 2014 року, я вже був на загальновійськовому полігоні першої категорії – «Широкий Лан». Пробув там два місяці. Приз-начили мене командиром 

БМ-21 «Град» (реактивна система залпового вогню калібру 122 мм) у складі 28-ої окремої механізованої бригади – військового формування механізованих військ Сухопутних військ ЗСУ. 

Закарбувалося у пам’яті як з Іловайського котла на широколанівський полігон поверталися дивом вцілілі частини моєї 28-ої ОМБр. А хто скаже, скільки солдатів потрапили у полон бойовиків, або і досі лежать в землі під Іловайськом?

На початку жовтня бригаду відправили до села Красне Донецької області. Через два тижні ми були вже за 20 кілометрів від Донецька. Добре пам’ятаю бої за Донецький аеропорт. Мій підрозділ виконував бойове завдання прикривати наших кіборгів артилерійським вогнем, відбиваючи атаки проросійських сепаратистів.  

У нас було 4 екіпажі БМ-21. Я служив у другому. Бойове чергування відбувалося по 2 години вдень і вночі. Зазвичай я заступав на чергування разом з побратимом з першого екіпажу Олександром Сідюковим, котрий родом з Білгород-Дністровська. 

Пам’ятаю, як хлопці з ремонтної роти за кілометрів 60 від Донецька знайшли цуценя та віддали його моєму бойовому товаришу. Назвали цуцика Жорою, але про нього – згодом.

З 9 грудня 2014 року бригаді було заборонено використовувати під час бою БМ-21. Але 8 січня був наказ підтримувати наших солдатів вогнем з артилерії. Бої точилися до середини лютого. Ворог був неподалік Донецька, тож і вогонь спрямовували саме на його позиції, а не на житлові будинки у місті, як про це розповідають фейкові російські ЗМІ. Бойовики у арсеналі також мали «Гради». Дальність польоту снарядів, що були у нас на озброєнні – до 20 кілометрів, а деякі зразки реактивних снарядів ворога могли долати відстань до 40 кілометрів. 

Приємною несподіванкою для мене стала зустріч із лоцкинцем Антоном Устіновим. Його підрозділ прибув до нас, щоб забрати пошкоджену ворогом військову техніку. 

3 червня 2015 року терористи пішли у наступ,  активно застосовуючи «Гради» та інше артилерійське озброєння. Ми також брали участь у цих боях. Командир отримав наказ написати два рапорти. У першому – чому почала працювати артилерія, а у другому – чому почала працювати пізно. Таким чином вище командування прикривало себе. 

Під час служби мій підрозділ не зазнав втрат – пощастило, адже декілька разів прилітали «подарунки» від проросійських сепаратистів. Навіть уявити важко, що було б, якби ворожий снаряд потрапив у наш БМ-21 з повним боєкомплектом. 

Двох побратимів я втратив уже на мирній частині України  – Володимир з Херсонщини та Микола з Одещини померли від інсульту... 

Волонтери

Декілька слів хочу сказати про волонтерів – переоцінити їхній внесок у становлення і розвиток української армії неможливо. У перші місяці війни 

ми були одягнені у те, що привезли волонтери. Злежана форма, яку нам видали у військовій частині, протерлася за півтора місяці, а потім довелося купувати за власні кошти новий комплект. Коли з широколанівського полігону ми прибули в зону проведення АТО, деякий час були без бронежилетів, а балістичні шоломи (каски) були ще радянського зразка – металеві. Перші бронежилети захищали лише від незначних осколків. Здебільшого ми їх і не одягали. 

Спочатку волонтери доставляли допомогу до штабів. Але багато чого не потрапляло до солдатів – «штабні щури» з’їдали усе. Пізніше волонтери здійснювали доставку військовим «з рук у руки». Лише під час п’ятої хвилі мобілізації почалося належне державне забезпечення Збройних Сил України. 

Нашій бригаді активно допомагали волонтери з Херсонщини.

І знову – військова служба

28 серпня 2015 року я демобілізувався.  Намагався  знайти роботу в Миколаєві, але марно: Укрзалізниця відмінила рейс приміського («робочого») поїзда, що відправлявся з Миколаєва о 17-ій годині, тож після роботи додому я б повертався лише о 9-ій вечора, а вже о 4-ій ранку знову на поїзд. На жаль, відмінили і вечірній рейс маршрутки. 

Невдовзі я знову вирішив підписати військовий контракт. Три роки в лавах прикордонної служби на посаді командира зенітно-артилерійської групи пролетіли  як один день. Розташовувався підрозділ на кордоні з АР Крим (неподалік заводу “Титан”). Бойові дії ми не вели, але напруження було неабияке – за 800 метрів від нас були позиції російських окупантів. 

У вересні 2019 року конт-ракт закінчився. І знову пошук роботи. Але маю гарну новину. Нещодавно спілкувався з комбатом, з котрим проходив службу у АТО. У цьому році він закінчує навчання у військовій академії. Потім займатиметься  комплектуванням підрозділу. У першу чергу місце пропонуватиме побратимам. Тож, ймовірно, у цьому році знову одягну військову форму. 

Дякую моїй родині

Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність моїй родині – мамі Любові Василівні, коханій дружині Наталії та дітям – Дмитру, котрому виповнилося 

13 років та Анастасії (11 років). Нелегко їм було, коли я проходив службу у зоні проведення АТО. Головне, що мене ЧЕКАЛИ ВДОМА, тож усі негаразди минали швидко. Моя родина – мій надійний тил. Якби ви знали, як я їх люблю!

Про несподівану зустріч 

Демобілізація військових третьої хвилі відбувалася у два етапи. Під час першого, автобусом, додому поїхав я та Олександр Сідюков. Під час другого, що був наприкінці вересня, залізничним транспортом відправляли військових і бойову техніку. Планувалося, що поїзд з Донеччини до «Широкого Лану» буде рухатися через Снігурівку. Проте відбулися зміни і рух бригади залізницею відбувся через Долинське. Я зв’язався з військовими та запитав про плани щодо Жорика – хотів залишити його собі. Мені відповіли, що під час зупинки поїзда на станції Грейгове собака зіскочив та побіг у невідомому напрямку. Звісно, його не наздоганяли, адже тривалість зупинки – декілька хвилин. 

Через місяць, у центрі села Лоцкине (я живу у другій частині села, що далеко від залізничної станції), я зустрів свого чотирилапого «бойового товариша»! Хоч той був в реп’яхах та змучений, але я його впізнав, і він мене також – як побачив, одразу підбіг та почав лащитися. Звісно, я його впізнав би і серед тисячі інших тварин подібної «дворової» масті, кольору, розміру – «служили» разом не один день. Крім того, Жорик має травмоване праве око, тож ніяк не сплутати. Нині він живе у мене вдома. 

Ось про такі епізоди з власного життя розповів Олександр Глущенко. Звісно, ми повідаємо про них колегам з телеканалів, і, ймовірно, про нашого земляка-захисника дізнається набагато більше жителів країни. Але, без сумнівів, ексклюзив був є і буде лише у вас, дорогі передплатники, «Голосу Баштанщини». 

Опубліковано у "Голосі Баштанщини"
№54-55 від 4 липня 2020 року