|
В категорії матеріалів: 2
Показано матеріалів: 1-2 |
|
Сортувати за:
Даті ·
Назві ·
Коментарям ·
Переглядам
– Ви, мабуть, до Ольги? – зупинив велосипеда біля Надії літній чоловік. – Не вперше бачу вас біля її воріт. Не живе вона тут більше. Вже кілька років – у будинку пристарілих.
Пішла в сільраду, там дали адресу проживання тієї жінки, яка фактично зруйнувала кращі роки Надіїного життя.
Не могла повірити, що маленьке, скоцюрблене і жалюгідне тіло, яке лежало на ліжку, належало Ользі. В пам’яті вона залишилася високою, ставною, чорноокою та чорнокосою красунею.
«Помилилася напевне працівниця інтернату, привела мене не до тієї, кого шукаю», – вирішила подумки Надія й рушила до дверей. Раптом тіло болящої жінки неспокійно заворушилося, піднялася з подушки сива голова і чорні очі здивовано і боязко вп’ялися в неї. Заломила худенькі руки: – господи, Надю, це ти? Знайшла мене? Не варта я й хвилини твоєї уваги, – рясні сльози котилися по зморщених щоках, слова застрявали в горлі.
– Вперше бачу, щоб Степанівна плакала, – щиро здивувалася жінка в білому халаті. – У нас тут контингент особливий. Чого-чого, а історій їхнього безталання ми наслухалися і сліз надивилися. Та Степанівна ніколи про себе не розповідала. |
Баба Оля жила очікуванням. Очікуванням... смерті.
– Не лякайся, доню, – в хвилини, коли нестерпний біль на якусь часину відпускав зі своїх жорстоких лабет її маленьке, виболіле й висохле тіло, заспокоювала вона молоду сусідку по лікарняній палаті. – Це тобі ще і жити й жити, а мені, старій бабі, смерть не страшна. Слава Богу, віджила своє – 83 на носі.
Та Олена ніяк не могла змиритися ні з тим, що дні бабці вже лічені, ні з тим, що вона, така лагідна, балакуча, скоро має відійти в небуття.
 А поговорити баба Оля любила. Чи то тому, що вдома, в чотирьох стінах, прикута хворобою до ліжка, старій не було з ким перекинутися словом, чи може, таким чином рятувалася від болю. Як мала дитина, раділа, коли знаходила потенційного слухача.
– Так, дівчата, перукарню відчинено. Ану, кому зробити моднячу зачіску? – насмішливо торкнулася рукою до свого геть білого, по-дитячому тонкого, як павутиння, волосся, яке саме зібрала в немічний хвостик. – А яка ж коса в мене була замолоду і як я, дурна, її проклинала.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №97-98 від 21 листопада 2020 року
Друзі! Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини"!
– Чому, питаєте? – раптом пожвавішала. – А спробуйте її розчесати. Правда, Іван, перший мій чоловік, любив моє волосся. Та й мене він сильно кохав. Ось тільки війна проклята не дала нам налюбитися. Тільки й пожили, що три місяці. Я й Людмилку, Люсеньку нашу, без нього народила. А там і на Іванка мого «похоронка» прийшла. – Посмутнішала обличчям, вмовкла, перебираючи в пам’яті страшні часи. – Я, правда, про смерть його дізналася вже по війні, коли сама повернулася з проклятої Німеччини. |
|
|
