 – Ви, мабуть, до Ольги? – зупинив велосипеда біля Надії літній чоловік. – Не вперше бачу вас біля її воріт. Не живе вона тут більше. Вже кілька років – у будинку пристарілих.
Пішла в сільраду, там дали адресу проживання тієї жінки, яка фактично зруйнувала кращі роки Надіїного життя.
Не могла повірити, що маленьке, скоцюрблене і жалюгідне тіло, яке лежало на ліжку, належало Ользі. В пам’яті вона залишилася високою, ставною, чорноокою та чорнокосою красунею.
«Помилилася напевне працівниця інтернату, привела мене не до тієї, кого шукаю», – вирішила подумки Надія й рушила до дверей. Раптом тіло болящої жінки неспокійно заворушилося, піднялася з подушки сива голова і чорні очі здивовано і боязко вп’ялися в неї. Заломила худенькі руки: – господи, Надю, це ти? Знайшла мене? Не варта я й хвилини твоєї уваги, – рясні сльози котилися по зморщених щоках, слова застрявали в горлі.
– Вперше бачу, щоб Степанівна плакала, – щиро здивувалася жінка в білому халаті. – У нас тут контингент особливий. Чого-чого, а історій їхнього безталання ми наслухалися і сліз надивилися. Та Степанівна ніколи про себе не розповідала.
Залишившись удвох, жінки довго мовчали. Присівши на ліжко, Надія гладила холодні Ольжині руки.
– Я дуже рада тебе бачити, – прошелестіла сухими, сірими вустами Ольга. – Вже більше трьох років не бачила знайомого обличчя. В домі пристарілих тепло, ситно, затишно, але всі чужі, хоча й чуйні та уважні.
– Може, розкажеш мені тепер, коли наше життя, вважай, позаду, як любила ти мого Вадима?
– Ніколи й нікого я не любила, крім себе, – гірко зітхнула Ольга, – грішницею була великою. За те, що накоїла, мені давно слід бути в пеклі. Але Господь мене не забирає. Мабуть, і там такі безпутні не потрібні. Гірко каятися в старості. Та вже нічого не зміниш, честь треба берегти змолоду. Коли вже хочеш, я готова тобі повідати свою історію. Можливо, саме перед тобою мені і треба висповідатися.
То вже не жінка була. Саме страждання безпомічно лежало на постелі. Склала руки на грудях, як складають померлому, не витирала сліз, що безперестанку викочувалися з-під закритих повік, зрошуючи подушку.
– Народилася і виросла я в порядній, небагатій родині, у пристанційному селі. Батьки працювали на цукровому заводі. Я була найменшою серед чотирьох сестер. Коли закінчила середню школу, мама і тато в один голос заявили: «Старші дівчата не дуже успішно вчилися, тому ми не перечили, коли вони рано почали працювати, зовсім юними заміж повиходили. У тебе ж в атестаті лише дві четвірки серед п’ятірок. Вступай в інститут».
Саме студенткою я й почала розбещуватися. Батьки та й сестри підкидали харчі і гроші, навчилася я гарно одягатися, користувалася дорогою косметикою, зверхньо дивилася на подруг, яким доводилося підробляти десь за копійчину, економити навіть на харчах. Завдяки своїй вроді і гарній статурі, перепробувала свої чари на багатьох хлопцях, крутила ними, як хотіла. Награвшись, кидала без усякого жалю і, як метелик, летіла далі з квітки на квітку. Подругам хвалилася, що знайду не просто вродливого, а ще й багатого. Їхні кохання-зітхання вважала сентиментальними вигадками.
І знайшла те, що шукала. Володя був юристом, мав власну квартиру в центрі міста, дачу, машину. Пару місяців красивих залицянь із квітами та палкими освідченнями і я йому безцеремонно заявила: «Любиш? Женись!».
Гарна з нас була пара. На весіллі всі це визнавали. Навіть обрядовий староста не втрималася від компліментів.
Недовго тішило мене вдале заміжжя, замало виявилося чоловікових почуттів, який буквально носив мене на руках. Не вдовольняла мене й робота. Повчителювала півроку і почала слізно скаржитися, як мені важко, інсценувала нервові зриви, влаштовувала істерики, поки не почула від Володі бажаного: «Розраховуйся, маю хороші заробітки, нам вистачить».
Ольга довго і докладно розповідала, як зажила вона, звільнившись від обов’язку рано вставати, поспішати на роботу, сидіти вечорами над зошитами і конспектами. Потроху «виховала» чоловіка оберігати її вранішній сон, тихенько зникаючи з дому, молода дружина і не думала втілювати в життя те, на що він розраховував: мати в домі добру господиню, дбайливу й люблячу матір своїх дітей.
– Він вголос мріяв про маленьку донечку, а я не хотіла обтяжувати себе, хотіла гуляти вволю, поки молода. Таємно ковтала пігулки, щоб не завагітніти. Та природа брала своє. Тихцем зробила кілька абортів і запобіжні засоби вже більше не були потрібними. В найкращих клініках лікував мене Володя від безпліддя, возив по санаторіях. Та все було марно. Я зовсім не переймалася тією проблемою, плавала по життю, як риба у воді. Тільки й думки – як погуляти, тільки й турботи – як найвеселіше час провести, гарно попоїсти, поніжитися в ліжку. Завела веселу компанію, міняла коханців. Чоловіковий терпець таки урвався. Розтоптана мною любов потонула у моєму п’яному реготі і відвертих знущаннях над його почуттями.
Наше розлучення не нав-чило мене нічому. Тим більше, що Володя залишив мені квартиру, поділився своїми грошовими заощадженнями. Гуляла я, пила, кілька разів не надовго виходила заміж.
“Схаменися, доню”, – просили мама з татом. Не чула, все більше розбещувалася. Через нервовий зрив обсіли хвороби моїх батьків. А тут ще й сестра тяжко занедужала. Переказували мені, що хоче вона мене побачити, та я не знайшла часу провідати її в лікарні, навіть в останню дорогу провести не поїхала, якраз була у черговому загулі.
За Наталею одне за одним пішли на той світ мої бідні батьки. Не страждала, не плакала. Аби мені було добре.
Змовкла Ольга на півслові. Зморило її одкровення про черговий гріх, злочин проти найрідніших у світі людей. Та й розмовляти довго їй було важко. Відвикла, бо фактично ні з ким не спілкувалася останнім часом, жила десь там, у своєму внутрішньому світі.
– Як же ти потрапила в наше село? – запитала Надія, коли Ольга відкрила очі.
– Набридла я черговому своєму коханцеві, який мене утримував. Покинув. Мала сама на себе заробляти. Дістала зі схову свій диплом, одержала направлення у вашу школу. Взялася за розум. Заново опанувала викладання свого предмету, знайшла спільну мову з колегами, любила своїх учнів. Але старалася уникати застілля. Боялася, що знову зірвусь на безпутство.
Друзі познайомили з майбутнім чоловіком Анатолієм. Пішла я в невістки. Старалася догодити свекрам, вчилася порядкувати на кухні, прати, прибирати, поратися по господарству. Мені вже було 36 років, як у житті з’явився вже й не очікуваний світлий промінчик – народила одне за одним двох діток. Здавалося б, що ще треба для тихого сімейного затишку. Та порядною сільською вчителькою, доброю дружиною і матір’ю була я не довго. Донечці було два роки, синочку – три, як диявол знову заволодів моєю душею.
Толі, мабуть, так на роду написано було. Перша його дружина втекла з іншим чоловіком, забравши доньку. Наших діток він любив до нестями, мене шанував, добудовували власний дім. Думалося, що будемо вкупі повік. Та я виявилася більшою поганню, ніж його перша дружина – готувала батьку своїх дітей підлу зраду.(Закінчення в наступному номері)
Частина перша оповідання опублікована у районній газеті "Голос Баштанщини" №67 (5767) від 30 липня 2009 року.
PDF версія цього номера районної газети доступна за цим лінком.
Приємного перегляду архіву "Голосу Баштанщини"!
(Продовження. Початок у № 67).
Ольга жадібно пила воду. Надія кинула: “Якби ми тоді не приїхали, все б склалося по-іншому“.
– Так, – журливо кивнула сивою головою хвора, – але ж ви приїхали! Пам’ятаю, як готувалося до цієї події все наше сімейство. Скрізь навели ідеальний порядок, закололи кабана, наварили-насмажили всякої всячини. «Чотири роки не бачилися, – повторювала наша з тобою свекруха, – треба гідно зустріти меншого сина з невісткою».
До вашого приїзду готувалися і в твоєму рідному домі, що був на одній вулиці з нашим. «У вас тісно, хай молоді зупиняться у нас» – пропонували свати. Та наші й слухати не хотіли: «Помістимося. Ви віддали доньку заміж за нашого сина, а куди голка, туди й нитка». Як би ж то ви тоді й справді не в нашому домі зупинилися…
– Я відразу помітила, якими очима ти дивилася на мого Вадима. Та звикла йому вірити й нічого не підозрювала.
– Твій Вадим ні в чому не винен. Я мала просто таки маніакальне прагнення заволодіти всіма чоловіками, які мені подобаються. На фотознімках лише бачила Вадима до вашого приїзду. Та коли став на порозі, моя стервозна натура прокинулася і заволала: «Який гарний мужик! Не те, що мій, сіренький і непоказний Толя». Не я буду, як не побуваю у його обіймах.
Кожну хвилину, коли нам випадало бути з ним наодинці, я безсоромно і безсовісно втілювала в життя свою підступну мету. Спочатку Вадим віджартовувався від моїх залицянь, потім став уникати зустрічей зі мною. Та це не лише мене не зупиняло, а навпаки, підштовхувало до більш рішучих дій.
Того вечора ти залишилася зі своєю мамою в лікарні, їй зробили термінову операцію. Ми з Толею, у зв’язку із приїздом гостей, спали в літній кухні. Отже, Вадим був у світлиці сам, «приспала» я свого чоловіка, прокралася в хату і нахабно залізла в ліжко до твого.
– Любила я Вадима з ранньої юності. Жили ми на одній вулиці, дружили, згодом та дружба переросла в кохання. Щире, світле. І раптом така зрада… – сумно згадує Надія.
– Бідний Вадим. Став він жертвою моєї ненаситної вдачі, – продовжувала Ольга. – Ніякої любові ні до нього, ні до інших осіб чоловічої статі я ніколи не мала. І в тому, напевне, й була моя біда. Просто отой проклятий живчик, що прокидався в мені при появі симпатичного чоловіка, не давав мені спокою, допоки не одержу перемогу. Підстерігала я твого Вадима, де тільки могла і нахабно вдовольняла свою похіть.
– Зміни в поведінці чоловіка я відчула. Та на мову він не здавався. Тоді я спробувала викликати тебе на відвертість.
– Мене не треба було вмовляти. Пам’ятаєш, відразу ж нахабно і цинічно заявила, що ти йому не пара, що він мій. Чому ти раптово поїхала назад у свій Норильськ, знали лише я і Вадим. Совість мене не мучила. Її в мене зовсім не було. Інакше б не псувала життя близьким людям. Отримувала від того певне задоволення, як вампір, що заспокоюється, лише напившись людської крові. Не знаю, чи є на землі жінка, підліша і підступніша від мене.
– Що ж було, коли Анатолій дізнався про ваші з Вадимом стосунки?
– Не знаю, хто йому відкрив очі, але місце нашого чергового побачення вказали точно. Прибіг Анатолій туди сам не свій. Не до мене мав претензії. Відразу до Вадима: “що ж ти робиш, брате?!”.
Вони чубилися, а я зловтішно раділа: підкорила, перемогла, звабила майже на десяток літ молодшого від себе.
– Брати й по сьогодні між собою не спілкуються, – стиха вставила Надія.
– Знівечила я свою долю й твою…
Як же ти жила всі ці роки?
– Десятиліття минули, та рани, завдані тобою, болять. Хіба що не так гостро. Вадим не просив у мене пробачення, хоча, чесно кажучи, я дуже на це чекала. Він повернувся на роботу, пішов жити в гуртожиток. Кілька разів зустрічалися на вулиці, як чужі, бачила його й біля дитсадка. З вулиці спостерігав за нашим дворічним синочком. Згодом малий став хворіти, довелося відправити його до своїх батьків. Лише тоді постукав Вадим у двері нашої квартири. Порогу ж не переступив. Та я й не запрошувала. Запитав, чому забрала Олежку з дитсадка. Повернувся і пішов назавжди. Я не одинока. Вдруге вийшла заміж. Мого сина прийняв чоловік, як рідного. Народила ще двійко синів. От і маємо три богатиря. Онуки вже є.
Про Вадима ти не питаєш, та я розповім. Він так і проживає в Норильську. Має сім’ю, донька вже доросла. Мами наші спілкувалися постійно, то я ще й знаю, що Вадим пити став. Коли жив зі мною, цього не було.
– Проклинали мене?
– Авжеж не хвалили. На тому світі вже і моя мама, і свекруха. Так що ображатися на них не можна.
– Хіба ж маю таке право, заслужила найгіршого на свою адресу. Брати хороші. Погралася я з обома. Толя «мій» переписав тоді на дітей наш новий дім. Років зо два жив з батьками. Потім пристав до молодички з двома дітьми. Їх виховав, а до наших спочатку ходив, гроші приносив, згодом перестав. Діти наші вдалися не в нього – тихого та скромного. Мою натуру мали. Стали докоряти, що він їх покинув, обзивали… Та й відвик, мабуть, він від них.
Як би я була хоч трохи поряднішою, слід би чесно розповісти дітям правду, аби не тримали зла на безневинного батька. Його мама спробувала це зробити – поговорила з онуками. Та я кричала, що їхня бабуся вигороджує свого сина, що він нас покинув, що треба вірити лише мені, бо їхня рідна мати… Знову безбожно грішила.
(Закінчення у наступному номері)
Частина друга оповідання
опублікована у районній газеті "Голос Баштанщини"
№68 (5768) від 1 серпня 2009 року.
PDF версія цього номера районної газети доступна за цим лінком.
Приємного перегляду архіву "Голосу Баштанщини"!
(Закінчення. Початок у №№ 66, 67)
Жінки помовчали, кожна занурилася у свої думи.
– Навіщо ти мене відшукала, Надю? – знову озвалася Ольга.
– Я й сама не знаю. Зо три роки тому ми з чоловіком купили будинок у сусідньому селі. Спочатку під дачу, згодом залишили дітям міську квартиру та й перебралися сюди.
Маємо все своє з городу, корівчину завели. Взимку самі, а влітку хата повна. Діти й онуки приїздять.
Розпитувала я знайомих про тебе. Знала, що доживаєш замкнуто, самотньо, нікого навіть у двір не пускаєш. Шкода тебе стало, може, думаю, допомогти треба, жива ж бо ти людина. Помилки молодості залишилися в минулому. А де ж твої діти?
– Ой, не питай, Надю, – Ольга знайшла на тумбочці ліки, попросила накапати їх у склянку. Після того, як випила, сумно захитала головою. – вийшло так, що яблучка від яблуні далеко не впали. Власне, і не вони винні у тому, що з ними сталося, а знову ж таки я.
Якщо ти про мене розпитувала, то знаєш, що провчителювала я до пенсії добросовісно, маю не одну нагороду. В селі мало хто знав, що тоді сталося в нашому домі, тому користувалася я повагою, як усі педагоги.
Заслужений відпочинок приніс чимало вільного часу, а значить і болючих спогадів та жагучого сорому. Стала я шукати забуття на дні пляшки. Припрошувала й дітей, чим знову вчинила непоправний гріх. Син страждав від того, що не може влаштуватися на роботу, тож знайшов розраду у горілці. Тим більше, що рідна матуся доставляла її в дім.
Донька ж протестувала проти нашого постійного хмільного застілля. В хаті мало не щодня лайка і крик. Зрештою, не витримала моя Іринка. Поїхала з дому і кілька років не подавала про себе звістки. Якось, у хвилини просвітління, попросила я сільського голову допомогти мені відшукати дочку. Не знаю, куди вони зверталися, але прийшла до мене секретар сільради і повідомила, що Ірочка загинула в минулому році. Працювала десь на будівництві і впала з висоти багатоповерхівки. Виявляється, була вона заміжня, дитину мала. Напевне, побачивши, що в мене з радості, що маю внука чи внучку заблищали очі, секретарка попередила: «Ми спілкувалися телефоном з Іриним чоловіком. Просив, щоб ви його не турбували, бо покійній Ірині це б не сподобалося».
На той час уже й сина не було зі мною. Пішов якогось вечора з дому і більше не повернувся. Казали односельці, що десь у місті його бачили. Потім у дім нагрянула міліція. Робили обшук. Наркотики шукали. Буцімто мій Сашко ними торгував.
Посадили його до в’язниці. Дізналася, де він перебуває, поїхала. Мені сказали, що він порізав собі вени, назвали номер його могили і провели на страшне кладовище. Ні огорожі там, ні хрестів, ні пам’ятників. Тільки зарослі бур’янами горбочки та дощечки з номерами. Там, у чужому степу я вовчицею завила, закричала, здіймаючи руки до неба: «Господи! Чому ж ти робиш так, що за гріхи батьків розплачуються діти? Чому ж мене не скарав? Я ж цього варта».
Тепер уже вголос плакала Надія. Ольга ж трусилася, як у лихоманці.
– щастя старості в тому, що ти комусь потрібний. Я ж залишилася одна-однісінька. Заборонила навіть сусідам, кумам, колишнім друзям відвідувати мене. Не прибирала хату і садибу. Школа прислала учнів – не відчиняла їм воріт, соцпрацівника сільради закріпили – відмовилася від її послуг. Днями, місяцями просто сиділа, склавши руки. Смерті чекала. Та вона десь забарилася. Не йде по мою душу. А може й душі у мене ніколи не було. Вона б не дозволила накоїти стільки лиха. Питаєш, чому не йду каятися до церкви? Немає такої молитви, щоб відпустила мої гріхи. Нема мені прощення.
Вже настала пора їхати додому, а Надія все не могла підібрати останні слова. Зрештою, підвелася: «прощай, Олю. Більше не зустрінемося вже на цьому світі. Можливо, на тому…».
– Ми й на тому не стрінемося. Різні у нас будуть дороги. Ти рай заслужила, а мені прямісінька дорога в пекло.
Спасибі, Надю, що приїхала. Мені так потрібна була ця сповідь. Тепер, відчуваю, покину землю, на якій ніхто не пошкодує за мною, ні одна сльоза не впаде на мою могилу. Не заробила.
Прощай! І прости.
– Бог простить…
Галина Мельник.
Частина третя оповідання
опублікована у районній газеті "Голос Баштанщини"
№69 (5769) від 6 серпня 2009 року.
Запрошуємо також прочитати інші історії з життя:
|
