|
Яка реальність одного з багатьох невеликих сіл Баштанщини ми розповідали на шпальтах районки в минулому номері. Нагадаємо, що з’ясувати подробиці життя його мешканців нам допомогли староста Єрмолівського старостинського округу Галина Балдич і депутат Привільненської сільської ради Микола Тесленко. Журналістка «Голосу Баштанщини» побувала в школі, дитячому садку, закладах культури, з великим задоволенням поспілкувалася з працівниками цих установ та іншими жителями села, які поділилися своїми роздумами й переживаннями.
У цій публікації, як і обіцяли, ми знову повернемось до с. Новоукраїнка. Розкажемо вам про кілька сімей, які там проживають і мають статус багатодітних, виховуючи трьох і більше дітей. Нагадаю, що таких родин у селі дванадцять. Моїми співрозмовницями були жінки, які розповіли як це мати велику сім’ю.
Ольга Рижкова: «Тут народилося й живе моє щастя»
 Я родом із сусідньої Єрмолівки, але за час проживання в Новоукраїнці полюбила це село, прикипіла душею, бо тут народилося й живе моє щастя – чоловік Сергій і троє дівчаток – старша п’ятнадцятирічна Марина, середня дванадцятирічна Оксана і найменша семирічна Ірина.
Завжди хотіла мати велику сім’ю і коли виходила заміж, сказала чоловіку, що у нас буде троє дітей. Я сама з багатодітної родини, тому меншою сім’ю не уявляла. Він був не проти. Тепер дуже щасливий, що має таких донечок.
Діти у нас хороші. Дівчатка бойові, енергійні, але Іринка перевершила всіх. Це – дитина-вітер. На місці не всидить ні хвилини, любить співати, танцювати, от тільки немає де використати цю енергію. Шкода, що у центрі нашої громади, у Привільному, нічого не робиться для розвитку дітей і молоді. Гарним прикладом є Баштанка. Одного разу в місті ми проходили повз БДЮТ і побачили через вікно як танцюють діти, їх тренує професійний хореограф. Як це здорово! Хотілося б, щоб і у наших дітей була можливість реалізувати себе. Адже талановитої молоді у нас достатньо.
Великий плюс сільського життя – наявність екологічно чистих продуктів, мінус – брак вільного часу. Встаємо після шостої ранку і лягаємо близько 12 ночі. Кожен день розписаний по хвилинах, особливо у теплий період року, бо до великого господарства – курей, качок, свиней – додається ще й город. Була і корова, продали, бо ж немає ніякого сенсу її тримати. Молоко ніде здавати, оскільки пункт прийому закрили, тож для себе купуємо у сусідів.
У вільний від роботи час люблю почитати, цікавлюсь новинами в законодавстві, розгадуємо з дівчатами різні головоломки, ребуси. Іноді хочеться тиші, тоді мої діти знають, що маму тривожити у цей час не треба.
Донечки у нас привчені до роботи, адже мало бути красивими дів-чатками, треба бути ще й хорошими господинями. Марина і Оксана самостійні, можуть собі сніданок приготувати, слідкують за порядком у будинку, разом готуємо, печемо хліб, різні смаколики.
Фізично мені не важко. Буває морально складно, особливо під час суворого карантину, коли дистанційне навчання лягає на плечі батьків. Різні класи, різні навантаження, завдання. Ми з чоловіком пояснити як вчителі не можемо. Ви не уявляєте яке це випробування для нас, але намагаємося не падати духом. Головне, щоб усі були здорові.
Добре, що поставили вишку й тепер є мобільний 4G-інтернет, кожен окремо може користуватися смартфонами, без яких у наш час не обійтися.
Взагалі я вважаю, що моє покоління в дитинстві жило бідніше, зараз набагато більше можливостей. Хіба було у нас стільки всього, що мають сьогодні наші діти. Тож жалітися немає чого. Слава Богу і чоловік, і я маємо роботу, обоє працює-мо у сільськогосподарському підприємстві. Правда тільки на час сезонних польових робіт. Тому зароблене в сезон намагаємось зекономити, щоб вистачило й на зиму.
Погано, що в селі немає фельдшера. Різні трапляються випадки. Інколи буває, що потрібна термінова медична допомога.
Тоді нас виручає власна машина. Без неї сьогодні в селі з трьома дітьми ніяк не можна, бо ж немає ані маршруток, ані рейсових автобусів, а винаймати до райцентру автомобіль за 500 грн занадто дорого.
Ми з Сергієм вдячні Богу, що сімейним лікарем у наших дів-чаток є Оксана Сергіївна Шпарук. Вона – наша рятівниця. Це грамотний лікар і дуже хороша людина. Скільки разів вона нас виручала, не перелічити. Нехай нікуди не збирається виїжджати, бо ми її не відпустимо.
Ганна Шарапова: «Мій розпорядок дня розписаний до дрібниць»
 Ми не думали, що у нас буде троє дітей. Хоча я теж виросла у багатодітній родині. Зараз дуже тішимось із чоловіком, що маємо Аліну (7 років), Вадима (5 років) і Сергія (3 роки). Всі вони дуже різні. Донечка найспокійніша, середній син бідовіший, але врівноважений, а от найменший дає фору усім – і нам, дорослим, і старшим дітям. Однак разом справляємось. Важко буває, коли чоловік виходить на роботу. Він у мене тракторист, працює у фермерському господарстві «Агролан плюс». У гарячу пору польових робіт, діти батька фактично не бачать, скучають, бо йде на роботу рано, а приходить пізно, коли вони вже сплять. А з іншої сторони – дуже добре, що в нього є робота. Адже вижити в селі було б неможливо. Хоча не байдикуємо, тримаємо господарство, садимо город, як і всі в Новоукраїнці. Я працюю прибиральницею в сільському клубі на чверть ставки. Цього, звичайно, замало. Роботи в селі катастрофічно не вистачає, ну і грошей, звісно.
Хоча у місті я б не жила, це не моє. Сільське життя має багато переваг – люди дружніші, повітря чистіше. Тільки трохи пригріє сонце, хлопців у хату не загониш, спішать на вулицю до друзів, Аліна більш домашня. Дуже добре, що обладнали дитячий майданчик, влітку діти із задоволенням проводять там своє дозвілля, тим паче, що ми живемо не дуже далеко від його розташування.
Мій розпорядок дня розписаний до дрібниць, день виходить насиченим на домашні справи й пролітає дуже швидко.
Стараємось для дітей, щоб були завжди нагодовані, одягнені, ні в чому не мали потреби і радували нас своїми маленькими досягненнями.
Мар’яна Глевенко: «Бути мамою – моє призначення»
 З чоловіком Сергієм познайомилася у Новому Бузі, одружилися і весь час проживаємо в Новоукраїнці. Все найкраще, що маємо, пов’язане з цим селом, бо ж саме тут ми народили й виховуємо трьох діток. Старшій Ксенії 12 років, вона навчається у сьомому класі Привільненської школи. Середня донька Анастасія, якій вісім років, вчиться у другому класі Новоукраїнської школи. Найменшому Даніїлу чотири роки, він ходить до дитячого садка, де я нещодавно влаштувалася на роботу, адже дуже люблю дітей.
Бути мамою – моє призначення. Переконана, що в багатодітній родині діти ростуть добрішими, думають не тільки про себе, а й про своїх братиків чи сестричок. Коли батьки мають одну дитину, вона може стати егоїстом, бо ж забирає всю увагу батьків на себе. У нас все по-іншому, моя старша донька завжди опікується своїми меншими сестричкою і братиком, слідкує за ними, ще й друзів виховує, розказує що правильно, а що ні.
Питаннями виховання більше займаюсь я, бо ж весь час з дітьми. Чоловік працює трактористом у сільському господарстві, тому діти бачать його рідше. Але коли він вдома то також старається приділяти їм належну увагу. Як тільки з’являється можливість, намагаємося організувати спільний відпочинок – їдемо на море, річку, або ж до баштанського містечка «Казка».
Змалку привчаємо дітей до роботи. Доручаємо їм елементарне – посуд помити, прибрати. Влітку допомагають доглядати за курчатами, каченятами.
Приємно, що такі сім’ї, як наша, підтримує держава і місцева влада. Наприклад, наші діти харчуються в освітніх зак-ладах безкоштовно.
Загалом, діти у нас ні в чому не нуждаються, стараємося з чоловіком забезпечити їх усім необхідним.
Ольга Крутюк: «Коли ми збираємося разом, це найкращі моменти в житті»
 Найстаршому сину Анатолію у травні буде 23 роки, він вже одружений, живе і працює в Миколаєві. Сімнадцятирічна Аня здобуває освіту у Первомайському медичному училищі. Артему 12 років, навчається у Привільненській ЗОШ. Максиму дев’ять, він учень третього класу Новоукраїнської початкової школи. Найменшому Богданчику днями виповнилося чотири місяці.
Якби складно не було, я жодного разу не пошкодувала, що маю п’ятеро дітей, вони – моя радість і втіха. Живемо дружно, старші діти допомагають мені по господарству, слідкують за меншими, як і має бути у великій дружній сім’ї. Багато уваги потребує зараз найменший, бо ж дуже неспокійний, іноді у турботах часом забуваю їла чи ні. Коли засинає не знаєш чи лягти відпочити, чи бігти готувати їсти, поки він спить. А ще, як у селі – кури, качки, поросята, кролі. Була й корова, продала. Артем, якщо вдома й бачить, що я заморилася, забирає у мене Богдана, щоб я хоч трохи відпочила, поспала. Якщо малий не плаче, то й Максим може з ним погратися, допомагає й моя мама, вона також проживає у селі.
Мене радує, що діти дуже добре сприйняли народження Богданчика. На початку, коли ми тільки приїхали з малим з лікарні і вночі він починав плакати, вони всі просиналися й бігли до мене, аби чимось допомогти. Зараз уже виморилися, тому не реагують, сплять.
Усім нам веселіше, коли приїздить Аня. Вона дві неділі навчається стаціонарно, а дві – дистанційно. Вдома донька головна над хлопцями, розподіляє між ними обов’язки. Один прибирає, інший посуд миє або вправляється по господарству. Хлопці слухаються її. Артем іноді любить куховарити, заміняє мене на кухні: то млинців спече, то картоплі чи дерунів пожарить. У нього це добре вдається.
Кожен має свої уподобання. Аня багато часу проводить за навчанням, каже, що дуже важко. Але ж сама обрала таку професію, тому не шкодує. Артем мріє про гітару, хоче займатися музикою, якби була можливість із задоволенням навчався б у музичній школі. Максим у нас завзятий футболіст, за першої можливості біжить з дітьми на футбольне поле. Навіть дорослі, знаючи його уподобання, беруть його завжди з собою. Жили б у
Баштанці, він обов’язково відвідував би дитячу футбольну секцію Олександра Листопада. На жаль, у селі для дітей немає спортивних та інших гуртків. Старший син Анатолій хоч і в Миколаєві, але в курсі всіх подій у родині, по кілька разів на день телефонує, цікавиться як ми тут.
У мене дуже хороші розуміючі діти, і коли ми збираємося разом, це найкращі моменти в житті, найбільше моє щастя. Хочу, щоб мої діти були здорові, успішні і реалізували всі свої мрії.
Любов КУРОЧКІНА
|
