«Серце завжди кликало мене в бій, так я і опинився в розвідці!».
Свого часу Валерій служив в тоді ще міліції, хоча вивчився на ветеринара. Коли розв’язалась повномасштабна війна, чоловік з першого дня долучився до збройного захисту Батьківщини.
Служити «Дід Мороз» пішов до 123 бригада тероборони ЗСУ.
— Мій син проходить медичну комісію, настав і його час йди до війська. Тож я мушу докласти всіх зусиль щоб якомога скоріше повернути мирне небо, щоб всі захисники повернулись до рідних, — захисник на псевдо “Лис”
Українські захисники різні: за віком, освітою, професією у цивільному житті. Втім, об’єднує їх усіх одне — бажання зупинити ворога. І вони роблять усе можливе, кожен докладає своїх зусиль, щоб українська земля стала вільною та незалежною.
В кожного своє покликання, і свій шлях. Особисто я ніколи не хотів бути кухарем – кондитером. Маю 4 розряд, але 16 березня 2022 прийшов добровольцем саме захищати Миколаїв, і Україну, а не стояти біля каструль. Не судилося, моя бригада завжди дотримувалася принципу: «спеціаліст має займатися своєю справою». Військова спеціальність знову привела мене до підрозділу зв’язку, адже, не зважаючи на молодий вік, до великої війни я вже служив за контрактом в ЗСУ зв’язківцем. Але я прагнув більшого!
Шлях до бойового підрозділу був тернистим, і згодом я таки знайшов те, що шукав! Дружна і привітна батальйонна сім’я радо прийняла мене, хоча «вовки» служби довго і зацікавлено придивлялися «що я за один».
У «Князя», як називають його побратими, є дві найбільші любові: його родина, яку вважає найбільшим скарбом свого життя, та «мала батьківщина» – село Раденськ в Олешківському районі, на тимчасово окупованій частині Херсонщини. Там він виріс, навчався у школі й повернувся після закінчення Черкаського пожежного училища. Там же зустрів своє кохання – медсестру Людмилу. Отак вони по-сімейному займалися найблагороднішою у світі справою – рятували людські життя. Володимир вихоплював людей на пожежах з вогню та привозив їх в опікове відділення лікарні, де працювала його Люда.
В одному з артилерійських підрозділів морської піхоти служить справжній герой – головний сержант, командир гармати з позивним “Мустафа”. У цивільному, після навчання став аграрієм, свій досвід поповнював від батька та старших, працював з українським чорноземом в запорізьких степах, вкладаючи весь піт у розбудову власної справи.
Сьогодні ми хочемо розповісти історію Юрія, позивний "Манул", який до 2020 року займався адвокатською та правозахисною діяльністю бувши головою громадської ради при Херсонській обласній державній адміністрації. Однак в один день його життя кардинально змінилося.
«Козак, коли зрозумів, що йому вже не вижити, зателефонував, попрощався із дружиною, а телефон викинув у воду, аби той не дістався москО-там. Зв’язок із ним був втрачений, і ніхто вже не вірив, що Іван живий. Дружина день-у-день по декілька разів телефонувала командирам, казала: «ви його погано знаєте, цей чоловік не може загинути, він не може вмерти, він живий!» (зі слів побратима)
Місто в нас не таке велике, як Миколаїв, там все дуже просто: 24 – з кумом і компанією - біля військомату в черзі за автоматом, а черга величезна, і нічого не доб’єшся. Нижче по вулиці – ще одна, поменьше. Ідуть вже озброєні хлопці: «там в тероборону записують!». Записалися ми аж надвечір, зброя в руках, формується загін. Ми з хлопцями – козаки зі стажем, «за плечима» Майдан, з якого в 2014 наш добробат рушив на фронт. Я знав що воно буде…
Олександр – один з найкращих воїнів протиповітряної оборони повітряного командування «Захід». Він – підполковник, командир зенітного ракетного дивізіону. З першого дня російської повномасштабної агресії демонструє вражаючу результативність та сміливість у боях за небо. Починав воювати на зенітному ракетному комплексі «Бук М1».
27-річний Володимир служить у ЗСУ з 2016 року: після строкової служби, розповідає, підписав контракт.Повномасштабне вторгнення РФ зустрів на Донеччині. Під час виконання бойових завдань на херсонському напрямку отримав два поранення. Був нагороджений Президентом України орденом "За мужність".
– Пам’ятаю, як до повномасштабного вторгнення зайшов до магазину і почув від продавчині скептичне: «Ну і чим ви там займаєтесь? Сидите просто?» Уже на той момент йшла війна, ми їздили у тривалі ротації, тренувались на полігонах, наші воїни відбивали атаки та втрачали життя. Але в тиловому регіоні люди рідко про це згадували…
Пройшло якихось три роки і я чую звідусіль: «Віримо в ППО», «Якби не ви…»… Тепер у кожного українця, незалежно від регіону проживання, своя особиста історія ненависті до ворога, та й ракети, на жаль, летять усюди. Впевнений, що і та продавчиня давно знайшла відповідь на своє питання. Та насправді ми ВИСТОЯЛИ саме тому, що готувались до війни. І обов’язково ПЕРЕМОЖЕМО…
