Чоловік, який вміє дивувати

Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!

Богдан Адамович ЛІПЧУК, якому сьогодні 72 роки, народився у Шумському районі на Тернопільщині в багатодітній родині, де крім нього виховувалося ще семеро дітей, а згодом на світ з’явилася ще одна сестра.

Так сталося, що у нелегкі післявоєнні роки батько покинув велику сім’ю і весь тягар виховання впав на плечі мами.

– Я не уявляю як мама витримала це все і не збожеволіла. Вона була дуже роботящою жінкою і добросовісною, але не в її силах було забезпечити нас усім необхідним. Ми голодні були, як ті собачата, а взимку ще й мерзли, бо не мали взуття. Мама натопить піч соломою й кукурудзинням, ми позалазимо і гріємося. Щоб у холодний період року зберегти тепло у хаті, з осені обставляли стіни палицями й забивали проміжок соломою й кукурудзинням під саму стріху, залишаючи тільки віконця. 

Старші діти допомагали мамі заробляти. Сестри пасли корів у священика, котрий розплачувався з ними хлібом, що з кожного двору приносили на церкву люди. Він зберігав його у коморі, тому під час сильних морозів хліб замерзав. Я на все життя запам’ятав смак мерзлого хліба з цибулею. Це таке було щастя для нас. Тоді стараннями влади з’явилася пекарня у районному центрі, що знаходився від нашого села за п’ять сотень метрів. За відсутності взуття, мама обмотувала ганчір’ям ноги старшим дітям, і відправляла їх в район зай-мати чергу, щоб отримати бажаний хліб. Рятувала старенька корова, яку пас і я. Влітку виручала огородина. 

Мама ходила на роботу в колгосп, доглядала за групою телят. Для випоювання телят із заводу привозили обрат з водою – у телят від нього зчинявся розлад шлунку. І якщо якесь загине, вираховували з маминої зарплати. Було що й по два місяці нічого не отримувала. Тож доводилося бути винахідливим з дитинства, щоб мати те, чого не міг собі дозволити купити. У сім років із старого годинника, що хотів викинути сусід, я зробив першу свою іграшку – екскаватор з ковшем, що рухався. Років у 8 зробили з другом візок. З її допомогою збирали на лугу камінь-пластун і розвозили одиноким жінкам. Таким чином заробляли якісь копійки.

У десятирічному віці допомагав своїй бабусі, яка жила окремо, доставляв їй взимку дрова, що заготовляв сам. Збивав сокирою вільхові пеньки, вантажив на саморобні дерев’яні сани й привозив бабусі. Пам’ятаю її перловий суп, зварений у печі, яким вона мене пригощала. Він був без м’яса й будь-якого жиру, але здавався таким смачним.

Починаючи з шостого класу протягом трьох років щосезону працював помічником тракториста. Під час збирання гороху сидів на крилі трактора і слідкував, щоб у барабан не потрапив камінь. Я заробив тоді 40 рублів і купив собі перший гарний сірий костюмчик. Ви не уявляєте скільки було радості!

У підлітковому віці відбудовував хату нашої тітки, у яку ми перейшли жити, коли всю її родину разом з нею розстріляли.

Після закінчення десятирічки три роки відбував строкову службу на Північному флоті. Служив на кораблі, вираховував траєкторію польоту снаряда для враження цілі. Потім вступив до Ленінградського архітектурно-будівельного технікуму, але незабаром покинув навчання, не сподобалось. Півроку вчився на шофера. Я хотів   працювати на великих фурах, що називали “алками”. Але мені поставили умову: «Візьмемо, якщо поповниш  лави компартії». У мене завжди було розвинуте почуття справедливості, тому я не пішов на угоду з совістю і не шкодую про це, хоча дуже хотів працювати на такій машині.

З часом вступив до Тернопільського педагогічного інституту. Три роки навчався на фізико-математичному факультеті, а потім перевівся на загально-технічні дисципліни. Встигав учитися і працювати. Влаштовувався вантажником, щоліта їздив на будівельні роботи. У складі бригади будував об’єкти у Сургуті, Кустанаї. Заробляв непогано. Гроші не тратив, а складав на книжку. Після завершення навчання у мене було 7000 радянських рублів.

Я ніколи не боявся роботи й не шукав теплого місця, тому був готовий працювати там, куди направлять. Оскільки після закінчення інституту довелось працювати у школі, дуже розчарувався тодішньою системою освіти, яку сильно розхвалювали. Нічого хорошого в ній не було. Чому розчарувався, розкажу. Після інституту направили працювати вчителем праці в Славутську середню школу. Там я зіткнувся з купою проблем. У школі навчали трактористів, проте не було ані трактора, ані наочного матеріалу. Вчителька поважного віку вчила дітей по єдиному плакату, на якому були намальовані розподільний і колінчатий вали. Я їду до завідуючого районним відділом освіти і прошу грошей на наочність. Каже, що немає. Їду в Хмельницький і купую за свої кошти три комплекти плакатів.  

Обіцяного житла я так і не діждався, тому до холодів щодня їздив на мотоциклі із Шумська, долаючи близько 40 км шляху. Цікаво, що в школі мені ніхто не був радий, бо раніше вони спокійно як-небудь проводили уроки праці, а ставку ділили між собою. Отже, довго я там на протримався, здався, і з приводом перевестись в іншу область, розрахувався, – розповідає чоловік.

Далі свої здібності хлопець проявив у Тернопільському медінституті, працюючи лаборантом. Коли закінчилося чорнило на кардіографі, він винайшов інше, за своїм рецептом. Апарат успішно вимальовував криві лінії завдяки винаходу талановитого Богдана Ліпчука.

Коли у цьому місті зустрів свою долю й одружився, хотілося свого житла. Тому пристав на пропозицію знайомої, яка розповіла, що у Баштанці робітникам райсаду дають будинки. Так у 1986 році разом з дружиною Надією, вони приїхали у Баштанку. Але перспектива, яку намалювали, його не влаштувала, тому він знайшов квартиру і влаштувався на роботу не в райсад, а у школу. Потім в один період працював вночі сторожем, вдень – на машино-лічильній станції й по сумісництву – в Будинку піонерів. У районі “Агропромтехніка” вів гурток, моделюючи й виготовляючи з дітьми різні технічні вироби. Роботи гуртківців були представлені на обласних конкурсах. За саморобний диференціал і велокарт отримали дипломи.

– Ще тоді ми з дітьми виготовили електричний мікроскутер, використавши старий радянський мопед. Знову ж таки ніхто й нічим нас не забезпечував. Шукали матеріал на звалищах, робили креслення, а тоді зверталися до працівників агропромтехніки за допомогою: вирізати чи здійснити зварювальні роботи. От вам і найкраща система загальної і позашкільної освіти, – зауважує чоловік.

Одну із своїх перероблених технічних новинок Борис Адамович лагідно називає горбокоником.

– Посаджу на нього меншого сина попереду, а старшого позаду і їдемо. Деякі мотоциклісти на своїх задимлених іжаках, спостерігаючи за моїм чудом техніки, крутили пальцем біля скроні. Бо скутерів тоді ще на наших вулицях не було. А тепер, бачте, вони є у кожному дворі, – продовжує мій співрозмовник.

Все життя підприємливий чоловік щось майстрував, удосконалював. Побудував і власний будинок, купивши стареньку землянку. 

– Все, що є у дворі, зроблене моїми руками. Жодного спеціаліста тут не було. Тільки дружина Надія допомагала. Проте далося це нелегко, адже матеріал купити було дуже складно: все або «по блату», або треба було ставати в чергу і чекати невідомо скільки. Проте побудував і будинок, і кухню, і гараж, і паркан з воротами. Щоб було легше, сам змайстрував собі помічника – деревообробний станок, ним і досі користуюся, необхідна річ, – розповідає чоловік.

Богдан Адамович завжди цікавився новими науковими розробками, читав і дітей до цього привчав. Тому в розмові часто використовував цитати відомих людей, філософів. Колись про нього, як активного читача, колишній редактор Голосу Баштанщини Олександр Басенко написав статтю, зустрівши й сфотографувавши його з синами на порозі бібліотеки.

Тож не дивно, що у дворі стояло це чудо техніки, яке Богдан Ліпчук сконструював і виготовив своїми руками. Ця блискуча ідея з’явилася, коли близько 10 років тому дізнався, що нафтові магнати розтрощили невеликий завод з виготовлення електромобілів. Якийсь внутрішній протест спонукав до дій. Отже, зібрав трохи різного матеріалу і 5 років тому розпочав омріяне будівництво.

– Мені подобається вислів американського винахідника Т. Едісона: «Щоб подивувати публіку, треба хороша фантазія і купа сміття». Я мало чого купував, знаходив серед брухту, на звалищах або використовував домашні непотрібні речі. Квадратну раму зварив із металу, для обшивки використав старий диван, куртки, борти виготовив із фанери. Для дизайну передньої частини машини знайшов старий радіатор від іномарки Хюндай, розрізавши його посередині і звузивши до потрібних розмірів. Багажний відділ машини зробив із дерев’яного ящика, у якому зберігався радянський музичний синтезатор Іоніка, і пластмасового підвіконника. Колеса зібрав зі скутера і моторолера, знайшов на звалищі. Привод, що власноруч виготовив із текстоліту на деревообробному станку, з’єднаний ременем з двигуном. Є два невеликі двигуни потужністю 48 Вт. Працюють усі фари й повороти, що зроблені з використанням дифузорів з ліхтарів. Завдяки невеличким акумуляторам від шуруповерта є ближнє світло й дальнє.

Для ввімкнення поворотів вмонтовані кнопки на важелі управління, за допомогою якого здійснюються повороти ліворуч-праворуч, рух вперед-назад. Як бачите, традиційного керма немає.

Неможливо на таку маленьку машину знайти лобове скло. Тому вирізав його з оргскла, яке купив в Епіцентрі. Воно доволі легке і прозоре. 
 

Мій винахід важить всього 180 кг. За потреби можна підняти його й перетягнути з місяця на місце.

Проте перший автомобіль, який я змайстрував, був десь у два рази вужчий за нинішній. Але я тоді ризикнув і на акумуляторах від Таврії зробив автопробіг польовими дорогами Баштанка-Нова Одеса, де проживає мій старший син. Мотор був такий гарячий, думав – згорить, але витримав. Тоді я купив через інтернет інший, за 370 грн, і поставив перед собою ціль – удосконалити машину.

Новий автомобіль, як і перший, дуже економний, один кілометр пробігу коштує 8-10 коп. Отже, на дорогу до Миколаєва вистачить всього 6.50 грн. Якщо поставити на неї акумулятор потужністю 20 ампер, вона мчатиме 60 км/год. А сьогодні у мене стоїть слабший, то ж більше 20 км/год поки що не їде. Я зробив його для онуків, але й двоє дорослих, не важчі 70 кг, можуть спокійно на ній їхати, – розповідає винахідник.
 

Все життя Богдан Ліпчук чимось захоплюється, щось майструє, будує, тому не розуміє, як можна втрачати дорогоцінний час, байдикуючи. Те, чим він займається від душі – своєрідний релакс, що відволікає від якихось буденних проблем і негараздів. 

– Якщо людей не влаштовує щось у цьому житті або в собі, вони ідуть до психологів, а я сам собі психотерапевт. Починаю займатись улюбленою справою і всі неприємності забуваються, відходять на другий план, бо мені є для кого все це робити. Дуже люблю своїх рідних – дружину, двох синів, невісток і четверо онуків, скоро на світ з’явиться п’ятий онук, – сказав наостанок герой нашої розповіді.

Хтось, можливо, його називає диваком, хтось заздрить, інший захоплюється своїм винахідливим земляком і підтримує його, а я, прощаючись, подумки бажала сповненому позитиву й грандіозних задумів енергійному чоловікові, наснаги й удачі на звершення своїх цікавих проєктів, які приємно здивують нас і порадують.

Любов КУРОЧКІНА

Опубліковано у "Голосі Баштанщини" 
№52-53 від 27 червня 2020 року