«Ввечері, коли лягаю відпочивати, заплющую очі й усі далекі миті мого житті виринають з пам’яті, немов це було не в далекому минулому, а вчора. Всі переживання й радощі, пов’язані з дитинством і юністю, коли була молодою дівчиною, зустріла своє перше кохання, пам’ятаю до дрібних деталей, вони заполонили мою душу назавжди, а те, що було недавно, можу й забути» – почала свою сповідь мешканка нашого містечка, пенсіонерка Зоя Йосипівна Соловкова, з якою я мала змогу нещодавно поспілкуватися. Разом із привітною жінкою та її доньками Людмилою й Валентиною ми поринули у минувшину, аби дізнатися про історію життя нашої співрозмовниці.
З таких маленьких оповідей складається велика історія всього українського народу. У нинішній розповіді – частинка душі цієї жінки – світлої й відкритої. Є в ній і частинка мого серця, бо кожне сказане слово Зої Йосипівни залишило в ньому незгладимий слід. Тож нехай ця історія знайде відгук у серці кожного, хто познайомиться з її рядками, бо в ній – істина життя, правдива й без прикрас.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" 21 грудня 2019 року №125
Родом наша героїня з мальовничого села Деребчино, що розкинулося на теренах подільської Вінниччини. Багато сказано слів про цей чудовий край із широкими безмежними полями, лісами, стрімкими річками, тихими озерами із зажуреними вербами й охайними селами. Народилася жінка в простій селянській родині в далекому 1929 році. Зростала разом із сестрою і братом. Але її спомини про дитинство не були надто райдужними, бо сім’я працювала багато й важко, а мала – мізер. Тому дитинство запам’яталося бідним і босоногим. Без перебільшення, бо іноді взуття ділили на трьох – між братом і сестрами. Тому й про шкільні роки немає що згадати, бо ж більше були вдома, аніж у школі, до якої ходили по черзі.
– Були в нас якісь галоші, – згадує жінка. – Ми брали рукави зі старої куфайки, запихали їх у ті галоші і взували. Робили такі собі валянки. Сьогодні брат взуває йде до школи, завтра дає мені, а після – сестрі. Ось таке було в нас навчання. Хотіли ходити до школи та не було в чому.
Харчувалися не так як сьогодні: чого тільки немає на столах і все людям замало. Згадує як тяжко жилося в голодні й воєнні роки, коли за щастя було з’їсти шматочок картопляного деруна або хліба. Мама ділила кожному потроху. Наїстися досхочу тільки мріяли. У зовсім сутужні періоди рятувала корівка. Збирали кропиву чи щавель, заливали кислим чи солодким молоком і їли, аби тільки не вмерти.
– Голодні, їсти дуже хочеться, підемо з мамою в долину збирати щавель, а його там зовсім мало, дощенту вищипаний людьми. А треба шукати, бо іншого виходу немає. Збираю й відчуваю – сили покидають мене. Таке враження, неначе вмираю. А куди подінешся?! – з хвилюванням розповідає старенька.
Не менш болючими були спогади про воєнні часи. Пані Зоя розповіла про свої перші дитячі враження від зустрічі з німцями, що ледь не вартували їй життя.
– Ми гралися собі в долині, чуємо: якийсь незрозумілий гуркіт. Коли вибігли на пагорб, побачили дуже багато німців на мотоциклах, що рухалися в напрямку села й стріляли. Тоді не розуміла як це небезпечно, стою собі й спостерігаю, аж раптом біля мене падає куля. Мама підняла ту кулю й кричить: «Діти, тікайте з поля». Ми стрімко побігли до хати.
З воєнними роками пов’язано багато спогадів. Серед них – приклади героїчних вчинків простих селян, які, ризикуючи своїм життям, рятували поранених солдатів радянської армії. Такою сміливою була тітка нашої героїні, яка під дерев’яною підлогою, де взимку зберігалася картопля, переховувала двох поранених бійців. Одного не змогла врятувати, помер від поранень, а другого, Миколу Сабліна, виходила. Після війни він відшукав це село й свою спасительку. Зоя Йосипівна пам’ятає, як чоловік, цілуючи руки цій сміливій жінці, промовляв: «Мамочко, мамочко моя, дякую тобі, рідненька, за життя». Згодом його іменем було названо одну з вулиць поселення.
Зоя росла моторною й активною дівчинкою, можливо, тому й сама стала причетною до важливих воєнних подій, що залишили в її серці незабутній слід. Після того, як місцевий поліцай відібрав у сім’ї корову – єдину надію на порятунок від голоду, мама сильно захворіла. Напевне не витримала цього випробування. Тоді й зовсім важко стало. Своєрідним порятунком стала участь у підпільній діяльності. Разом з тіткою вони допомагали партизанам, випікаючи й доставляючи їм хліб, снаряди й патрони. Спочатку вона сприймала це як пригоду, а вже потім дівчинка зрозуміла який це був ризик. Снаряди діставали із законспірованого схрону, потім удвох переносили через залізничну колію до посадки, де був прив’язаний кінь, і складали на віз. Заїжджаючи на город, небезпечну поклажу накривали буряками з гичкою, кабачками. Вже затемна поверталися в село, брали декілька мішків із випеченим хлібом і, щоб доправити вантаж, долали близько 30 км окупованою німцями територією, ризикуючи життям.
– Добре пам’ятаю, як доїжджаючи до умовного місця, тітка Маня діставала ліхтаря, три рази подавала знак партизанам, вони з’являлися й забирали цінну передачу. З того часу я не залишала тітку, кожного разу з нею їздила. Хоча й дуже боялася, щоб раптом наш небезпечний вантаж не зірвався, а це – вірна смерть, але так хоча б могла наїстися хліба, яким пригощала мене тітка, – з хвилюванням продовжувала розповідь Зоя Йосипівна.
У мирний час подвиг цієї жінки й юної дівчинки-підлітка не забули. Вони завжди були бажаними почесними гостями багатьох урочистих заходів у рідному селі, розповідаючи про свій, можна без перебільшення сказати, героїзм.
Війну пережили, але сутужно жилося і в післявоєнні роки. Батько загинув на фронті, мама продовжувала хворіти, працювати не могла, тому доводилося з братом виконувати норму за себе й за маму, аби прогодуватися. На території села функціонував цукровий завод, тому садили великі плантації буряків. Тож працювали з братом на полі, а потім на заводі.
Дуже раділи першому заробленому пуду борошна. Це було справжнє свято, бо нарешті замісили тісто й на сухій сковороді, бо не було ніякого жиру, пожарили паляницю. Це був найсмачніший хліб у світі.
– Пам’ятаю, за те, що цілий день працювали на полі, ми тоді розв’язували снопи з житом і закладали в молотарку, заробили по черпаку горохового супу. Незважаючи на те, що в ньому було повно якихось комах, ми виїдали до крапельки, раді були й тому, що давали, бо дуже хотілося їсти, – ділиться спогадами Зоя Йосипівна.
– Влітку було трохи легше, а от взимку не тільки бракувало їжі, але й потерпали від холоду, – продовжувала вона свою розповідь. – Одного разу ми з братом пішли до скирти по солому, щоб хоч трохи обігріти хатину. Зробили в'язку й несемо. Аж тут нас побачив охоронник, колишній поліцай. Зупинив, розв’язав ношу й там же спалив. Ми, засмучені, ні з чим пішли додому в свою холодну хатину.
Дівчина проявляла вправність і спритність у роботі, намагалася завжди бути в перших рядах, тому згодом її призначили ланковою. Бувало й таке, що по 2-3 дні не приходила додому, все працювала. Вдень – на полі, після 3-4 годин сну вирушала в нічну зміну на цукровий завод.
Стало легше, коли покращилося здоров’я мами, а згодом дівчина зустріла свою омріяну долю – Василя. Завирували справжні почуття, одружилися, почали разом господарювати. Зоя Йосипівна вважає, що з чоловіком їй дуже поталанило, адже був дуже роботящий і люблячий, мав золоті руки й добре серце. З ним побудували будинок, народили й виховали двоє донечок і сина. То були найщасливіші миті її життя. Шкода, що два роки тому Василя Івановича не стало, але він назавжди залишиться в люблячому серці дружини.
У Баштанці разом з родиною Зоя Йосипівна проживає близько 30 років. Поки вистачало сил і здоров'я, ніколи не сиділа, склавши руки. Завжди знаходила собі роботу. Дуже любила упорядковувати свою садибу, була гарною господинею. Її будиночок завжди вирізнявся серед інших великим розмаїттям квітів. Цю любов унаслідували й доньки. А ще мала здібності лікувати людей. Багатьом допомогла на своєму віку, вправляючи суглоби, бо ще в дитинстві навчилася цьому в місцевого знахаря.
Нині даються в знаки роки. Болять натруджені ноги. Все ще не віриться, що не може вийти на свою улюблену грядку. Минулого літа поривалася порядкувати на городі, але рідні не дозволили, бо бережуть неньку, хвилюються за неї, адже пережила кілька інфарктів.
Сьогодні вона перебирає у руках вервиці й молиться за кожного в своїй великій родині. Бо хоче, щоб Господь попіклувався про мирне небо над головою дітей, онуків і правнуків, щоб вони ніколи не пізнали голоду й будь-яких інших страждань, які довелося пережити самій. Каже, що скільки й житиме, вимолюватиме рідним кращої долі.
Спокійно точилася розмова. Я дивилася на освітлене внутрішньою красою стареньке обличчя цієї посивілої жінки й думала: незважаючи на випробування долі, її серце на закам’яніло від болю, а залишилось таким же гарячим, сповненим глибокої любові й доброти, якої так бракує в сучасному світі.
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
